— От що. Якби ми, Марiі, з тобою в табунi бродили, тодi б i не балакали. А то ми живемо в громадi людськiй. А це — куди складнiша штука. Отже, давай оцю балачку залишимо.

Хiба вiн сховаі вiд неї? Iнодi чортзна — що в нього отак шарпонеться до неї. Це не і розпуста. Але… багато тих "але"; i чуття в людини складнiшi, анiж у табунi. От сказати — що б тодi Тихiн? Чи хоче вона, щоб i в вiчi один одному не дивилися? I так їх жменя, а й тi щоб перегризлись, як собаки. Та й потiм — хiба тiльки в цьому життя? Казав же вiн учора…

— Давиде, ти повiриш менi, — подалась до нього жiнка, — от завтра б я почула пiд серцем у себе, уже завтра ти мене не пiзнав би. Ну, коли ж я

гляну на оцю хату — пустку, душа в мене пусткою стаі.

Тиха Марiя й зажурена. Простягла руки, на плечi поклала парубковi. I вiн не прийняв їх. Вже як сковзнули з плечей та за голову мiцно схватили, а тiлом усiм — колiнами, грудьми — хвильна до нього притулилась, i з уст розкритих гаряче дихання вдарило в лице, — тодi рвонув руки її, стиснув до нестями в своїх руках i з болем одiрвав її вiд себе й незручно пхнув. Марiя похитнулась i боком ударилась об пiл. Аж застогнала — та не вiд цього болю.

Давид широкими кроками пiдiйшов до лави, згрiб шапку i, не надiваючи її, не оглядаючись, вийшов iз хати.

Як дверi грюкнули, Марiя ще кинулась очима. Об зачиненi дверi очi вдарились i впали додолу. Зiв'яла вся одразу якось. Груди її важко здiймались i тисла тiсна кофточка. Вона стягла її з себе, розiрвавши пiд рукавом, i кинула недбало на лаву; впала додолу кофточка рожева. Жiнка спустила немiчно руки низько межи колiн i головою аж до колiн похилилась.

Кинулась, як удруге рипнули дверi. Глянула вже втомна, i враз на обличчi вже несподiвана радiсть виступила червоно. З полу не встала, а так i ждала, сидячи на постелi, притихла, з затамованим диханням. Давид кинув на лаву шапку i, не пiдходячи близько, сказав спокiйний, але хмурний:

— Нас хтось, Марiі, защепнув.

Нiчого не сказала. Обличчя — як висiчене — нi рисочка на ньому не рухнулась. А тiльки вiдразу вся зблiдла. Опустила голову на колiна. Давид мовчав. Потiм мiркував уголос:

— Ну що ж? Вiкна ж не виривати. Доведеться до ранку пробути. От такий жаль: хоч би було роботу з дому взяти. — В кишенi полапав — не було нiчого, викинув дома все з кишенi. Чи спати моститися?

Вiн скинув шинель i помостив її на лавi до покутя. Тодi встала з полу Марiя. Пiдiйшла мовчки до нього, шинель прийняла й повiсила на стовпi пiд сволоком. Взяла потiм з полу Тихонiв кожух i помостила в боки на лавi i подушку перебила пухкенько — поклала в голову, застелила рядном. I так же мовчки пройшла до полу й сiла знов на постелi.

На сволоцi Давид тим часом якусь книжку побачив. Дiстав — аж воно його ж, Давидiв, "Земельний кодекс", що Тихiн узяв почитати. Читаний уже, перечитаний Давидом, але вiн узяв — таки. Тодi лiг. Нi, пiдвiвся ще й скинув чоботи, присунув лампу собi на край стола й тодi вже лiг, не роздягаючись. Ще пiдвiвся на лiкоть.

— Лягай уже й ти, Марiі, - сказав, як тiльки мiг, ласкаво, — пiзно вже.

Голос його Марiю зогрiв — тiльки зiтхнула. Потiм устала, пiд комином у макiтрi помiшала опару i, сiвши знову на пiл, опустила руки на скриню, що бiля полу стояла, а на руки поклала голову.

Так довго сидiла. I думала вона в цю одиноку нiч про щастя своі, таке ж просте й нехитре, що здавалось таким близьким, що ждала його з часинки на часинку. I думала про Тихона ще. Схудлий, хмурий стояв вiн перед нею, нелюбий. Здавив рукою груди й довго кашляв, потiм харкав iз кров'ю i дивився на неї змученим поглядом. Уперш сьогоднi в Марiї не було жалю. I вперше думка прийшла, стала за спиною й щось сказала над ухо стиха, — жiнка аж кинулась i одхилилась од неї.

Тихо в хатi. Не шарудiв сторiнками Давид.

Марiя пiдiйшла до нього — спить вiн. Прийняла з грудей книжку, поклала на стiл. Дивилась довго на його мужні, вродливе й сумне ввi снi обличчя. Потiм прикрутила лампу й пiдiйшла до полу, до незiм'ятої постелi, такою бiленькою на сьогоднi рядниною застеленої, i лягла тиха на неї ниць.

…Прокинувся вранцi Давид од голосiв у хатi. Вже розвиднялось. Бiля ночов на лавi сiяла борошно Марiя. А жiночий голос — iз — за столу не видно Давидовi чий — схвильовано говорив:

— Та хоч буди його вже! Поки ранiш, менш людей хоч бачитиме, менш язиками плескатимуть.

— Хай плещуть люди, — сказала Марiя, менi байдуже. Може, i ти, Килино, думаіш, що в нас що було з ним. Аж нiчогiсiнько!

Видно Давидовi тепер — жiнка та одiйшла трохи од столу й за спиною

Марiї неймовiрно хитнула головою, а усмiшка така в неї, мовляв, "найди дурнiшу!". А сказала:

— I таке! Чого б я думала! — i зразу ж заспiшила: — Ой нiколи ж! Давай сито та побiжу вже.

Марiя дiстала на гвiздочку пiд полицею сито й дала їй. Та крутнулась i вибiгла з хати.

Давид пiдвiвся.

— Значить, радiо включено? — сказав з усмiхом. I Марiя з тихим усмiхом подивилась на нього довгим утомленим поглядом. I вся була блiда й змарнiла за нiч: не знати, чи хоч на часинку очi за цю нiч змежила.

Того ж дня й облетiла, як радiохвилями, всю Обухiвку сенсацiя: "Давида сю нiч iз Марiію застали на мiсцi". Говорили жiнки про це, бiля колодязiв зiбравшися, вибiгши з хати горщик з тину зняти та через тин сусiдку побачивши…

Факт, переходячи iз уст у вухо, обростав, набирав соку iз жiночих буйних уявлень, грав, переливався барвами. Говорили й чоловiки. Цi не смакували подробиць, як жiнки, а розглядали факт у самiй його iстотностi. Немало мудрих мужичих сентенцiй з приводу цього вилилось i з — пiд вусiв, i з голих ротiв, що на них iще й "молоко материне не обсохло".

…Надвечiр бiля кооперативу стояли гуртом дядьки. Спершу говорили про поважнi справи, поки не вгледiв хтось Тихона: виткнувся iз — за школи i йшов по вулицi з сокирою на руцi. (З хуторiв, знати, з роботи).

Як порiвнявся з чоловiками, поздоровкався. Хтось вiдповiв йому, хтось — нi. А Гнида вищирився з глумливим смiхом i кинув у спину йому:

— Ей ти, швидше хоч чапай! На гаряче саме попадеш! Смiх. Молодий Книшенко додав iще:

— Мабуть, i досi в хатi смалятиною смердить.

Смiх.

Тихiн оглянувся — так, на нього всi дивляться й регочуть. Подурiли чи п'янi? Тiльки щелепами ворухнув iз ненавистю Тихiн i пiшов. Тодi хтось у юрбi зацiкавився раптом:

— А як воно Тихiн на це подивиться? Гнида немов цього тiльки й ждав.

— Не знаіте Тихона хiба? — сказав повагом i певно. — Вiн тiльки збоку дивитись — тихий собi та сумирний, ану ж лишень розпали його. В тихому болотi, недурно ж сказано, чорти водяться. Попам'ятаіте мене, скажете, — брехав Якiв, — якщо мiж ними не прозойде яка драма! Ото он пiшов iз сокирою, що, думаіте, не пiдстереже колись та не провалить голови суперниковi?! Ревнощi — це, брат, така штука, що з чоловiка може звiра зробити! I ще хтось:

— А дуже просто! Хiба ж у Щербанiвцi не зарубав один сокирою обох — застав на мiсцi!

— Отже ж! Побачите тодi!

…Як проходив бiля Пiвненка, той ворота справляв, гукнув на Тихона:

— Це з хуторiв?

— З хуторiв.

— Ну, що ж там хуторяни?

Пiвненко поклав пилку i, дивлячись на Тихона, витяг кисет i став закурювати. Тихiн пiдiйшов до нього. Встромив сокиру в дривiтню й закурив iз його кисета. Тодi розповiдав. Що ж хуторяни? Не всi й хуторяни однiії думки: куркулi — то вже звiсно, за них i мови немаі. В Огиря все зборища збираються. А незаможники — у кого як земля. к й з незаможникiв тi, що земля близько, — i не нагадуй їм краще. А і згоднi. Вiн оце аж два вечори з ними гомонiв. Заспокоїв їх — вони думали, що обухiвцi аж пiд самi хутори гадають землi собi. к такi, що й на виселок згоднi вийти.

— Е, буде тяганина! Це — нiчого й казати! — мовив Пiвненко понуро. — Що ти хотiв, Тихоне, як сила отака проти!

— Сила їх, якщо як, то ось де!ляпнув Кожушний по кишенi завзято й дивився на товариша хитрувато примруженими очима. — Думаіш, як вдасть, так на них i управи немаі? Нi, брат! Радянська влада — це влада наша, правильна! — Спитав, чи Давида не бачив вiн, тож то дома.