— О, цей ще витримаі! Геройський парняга, — немов аж iз жалем подiлився вiн з рудим.

За цим вiн узяв руки зв'язанi Давидовi й потяг догори, надавивши одною ногою на плечi. Стиха, дужче. Давид ахнув i застогнав. Попустив Тягнирядно.

— Ну що ж, Давиде, оце ж так до свiту будемо. Доки не пропадеш. I рудий озвався:

— Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, i хвилини не мучитимемо! В кого письмо?

Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю i нiяк не пiдвести. Почули лише: "Гади!"

— А, так ти ще й так? Дійствуй, Оверку!

Тягнирядно знов поволi, мов боявся зробити йому боляче, насправдi ж пильнуючи, щоб якнайболячiш було, то тяг поволi, то смикав стиха, то дужче руки, Давидовi.

А! це був такий невитерпний бiль: руки немов викручували в плечах, i груди наче ламались. Вiн стогнав, вигинаючись пiд важким Оверком, об мокру землю бився до кровi й чув — примiшався ще запах її до запаху гнилої картоплi й мокрої землi. В голову прилила кров i чути, як дзвенiла в жилах у головi. Ось — ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебоім пульс — i од тиснення кровi лусне череп. А, хоч би швидше!

…Блиснули ще перед очима пiдковами копита. По мерзлiй голiй землi вiтер — сипнув у лице снiгом колючим iз землею. Це ще вiн пам'ятав, а далi — нi. Як у провалля. I перше, що вiдчув, — у плечi заболiло, мов шмат залiза червоного хто приклав, а голос жiночий стиха:

— Товаришу, обережнiш. У нього ж плече.

Одкрив очi — в автомобiлi ранений вiн, сестра бiла й строга поправила на ньому будьонiвку. Шофер хрокнув рiжком, i з дороги шарахнулись убiк червоноармiйцi — пiхота, колона за колоною.

— На Перекоп? — хтось iз ранених з автомобiля крикнув.

— Дайош Перекоп!

В кудлатiй шапцi червоноармiіць, iз забинтованою головою, витяг кисет, червоний, шовковий, i закурив.

Давид хитнув головою. Той скрутив цигарку й подав йому.

— Першого кiнного?

Хитнув головою Давид. I став розповiдати червоноармiіць, як же й рубались вони. Довго розповiдав, iз запалом. Говорили iншi раненi. Сестра бiла тихо, немов, iз журою, хиталась постаттю в автомобiлi. А Давидовi в плечi такий бiль! Заплющив очi.

…I вже десь у госпiталi. Бiло й так тихо. Хiба застогне хто. Але то бiльш уночi — i гарячкове белькотiння, i стогiн. А Давид тодi довго не спить, згадуі про далеке село, вгадуі — думаі, що зараз там, як живуть. Потiм згадаються зорянi лiтнi ночi та буйнi жита… аж поки прийде нечутно бiла сестра з тонким профiлем i покладе руки на гаряче чоло.

— Спiть уже!

Склепить Давид очi, а не спить. Думаі — як вона схожа, як отак боком, у профiль… I попливуть спогади. Потiм — тьмянiшi, потiм — мла.

Давид кинувся, розплющив очi й ворухнув посмаглими губами. I в ротi сухо, i горить. Втяг повiтря вогке жадiбно ротом, а в темряву з болем обличчя й тихо покликав:

— Сестро!

Тихо. Шурхнув, видно, пацюк десь у кутку. Дихнув, а в нiздрi — запах гнилої картоплi й сирої землi. Ворухнувся — зв'язано руки. Усе згадав. I в плечi так болiло невитерпно. I хоч би води ковтнути. Згадав, що бляха на дверях холодна ж уночi. З стогнанням ледве зрушився з мiсця й довго по сходах лiз. Дверi холоднi — припав устами гарячими й лизав язиком, як шматок залiза, розпеченого дочервона.

А за дверима тиха нiч i, мабуть, зоряна. Десь здаля глухо бовкнуло — раз, два. Двi години. I шум десь голосiв здаля, мов звiдки виливався.

Пiсню завели — далi, далi. А голоси ближче, i жiночий дзвiнкий смiх. Ось зовсiм близько в саду, з — за льоху. Повз самi дверi пройшли шумливою юрбою. Бряжчали шпори. Жiнка писнула i, мабуть, вирвалась од когось, бо засмiялась дзвiнко й хвилююче. На ганку вже тупали ногами, ще смiх. Потiм дверi грюкнули — i все стихло.

Нiч. I десь iще далi, як — як чути, видно, аж на Подолi, двiчi, як вiдгук:

— Бо — у… Бо — у…

Зiнька знала все. Ще того ж дня, як заарештованих погнали в Щербанiвку, увечерi пiдслухала — Матюха жiнку заспокоював:

— Цить, Лiзо, все буде гаразд. Льонька — той чисто обработаі. Цих тiльки нажахаі, а завтра й випустить. Тих двох у тюрму спровадить — без

Давида вони не страшнi. Ну, а Давидовi… Далi, як за шелюги, не поведуть: "тiкати буде". Сю нiч ще нi, допит буде. Ну, а на ту нiч напевне. Цить, Лiзо!

Того ж вечора й пiшла од Матюхи.

Спала нiч… Хiба спала? У Мотузки в хатi й свiтла в той вечiр не свiтили. Сидiв старий i ще якiсь чоловiки в темрявi на лавi, похнюпившись, i говорили стиха й в'яло. Мати вже не тужила, сидiла пiд комином, упавши головою на руки, i тiльки час од часу зводила голову й дивилась тупо перед собою великими од жаху та болю очима. Похита тихо головою: "Ой горе, горе!" I знов упаде на заломленi руки. Дiти на полу й не шерхнуть. Бiля матерi Докiйка притулилась маленьким тiльцем до її колiн. Христя бiля припiчка стояла похилена.

Коли Зiнька зайшла в хату, нiхто, хоч поночi, а й не спитав, хто це. I мовчки Зiнька в темрявi пiдiйшла до Христi й стала — журна. Потiм головою до її голови притулилась i гiрко удвох затужили.

Так минула й нiч. Не стелившись, полягали спати, але чи склепив хто очi на часинку? Може, дiти. А всi дивились у темряву, чи, може, хто й закрив повiки, i слухали, як тихо дзвенiла жура в хатi, як хтось зiтхне, а хтось у тишi хрупне заломленими руками.

…А вранцi йшли в Щербанiвку жiнки до чоловiкiв. I Зiнька пiшла з ними.

Усi з клуночками маленькими; хлiбину та бiлу сорочку й Христя несла. Не було тiльки Марiї з ними. Пiвнiвська й забiгала, либонь, та лежить хвора, i Лукiя в неї — не встаі Марiя. Журились: "I таки ж можна жiнцi отаке — вернулась i помирилися, а на ранок забрали чоловiка". Пiвнiвська такнула була якось значливе. I довго йшли мовчки. Вже й шелюги пройшли. Аж у хуторах зайшли до колодязя напитись та вже там розбалакались iз михайлiвськими жiнками. Потiм i самi вже йшли — балакали.

У Щербанiвку прибули — ще тiльки базар почав розходитись. У раймiлiцiю просто пiшли, але рудий мiлiцiонер i в двiр не впустив — прогнав. Другий, чорнявий, саме гнiй викидав з конюшнi, — хоч гукнув:

— Пiзнiш заходьте! Начальник iще спить! А рудий тодi:

— Все одно: свiданiй нiкоторих! Ще допиту не було.

Жiнки пiшли. I вгледiла якась — на руїнах бiля водокачки люди ходили, гурт. Один щось оглядав i записував. Може, комiсiя якась.

По бур'яну пiдiйшли вони ближче й стали несмiливо. Все незнайомi люди. Двоі селян — таки, а то мiськi. В одного на кашкетi два молоточки, i з папкою вiн. На жiнок не звертали уваги, а пильно обдивлялись водокачку i в якусь трубку на тринiжку — на неї дивилися.

Перша Химка й ступила до них.

— Товаришу начальник! — звернулась вона до того, що з молоточками.

— До вас ми! — хором усi сказали й теж пiдступилися.

I заговорили всi одразу, то перебиваючи одна одну, то сплiтаючи в благаннi свої голоси, як у пiснi хоровiй тужливiй.

Отой мiський зняв пенсне i, витягши хустку, протирав скельця. Мружив очi на жiнок. Потiм надiв пенсне i знов пильно дивився.

— Що ви хочете?

Знов хор. А чоловiк огрядний, у синiй суконнiй чумарцi, в чорнiй шапцi, сказав тодi мiському:

— Це вчора пiймали злодiїв, кооператив обiбрали. Так, мабуть, до них оце. — До жiнок повернувся: — Вам не сюди. Вам до начмiлiцiї треба, он у флiгелi, — показав вiн рукою. Нiчого чоловiк, хороший. Ще й услiд гукнув жiнкам: — Та не туди ж ви.

Махнула тiльки якась рукою, а Чумачиха оглянулася i сказала:

— Та ми вже були в нього, — не пускають.

У райвиконком зайшли. Товпились селяни на ганку i в коридорi. Шкрябали перами писарi за столами, i друкарка вицокувала тонкими бiлими пальцями на старенькiй розхлябанiй машинцi. Знати, стомилася, бо спустила руки з клавiшiв i закурила. Потiм голосно другiй, що сидiла за iншим столом, розповiдати стала, як весело вчора було пiсля вистави; до ранку майже гуляла в Льонi цiла компанiя.

З жiнок Зiнька пiдiйшла до неї й питала щось. Та невдоволено спинила мову й нервно хитнула головою на дверi. На них i напис був: "Голова РВК". Але зайти туди довго нi одна не наважувалась. Врештi пiшли Зiнька з пiвнiвською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що вiн у комiсiї зараз по огляду будiвель, i радив iти туди до нього, як дiло важне. Але потiм сам, вислухавши їх, теж руками розвiв — нiчого не поробиш, мовляв: справа це начмiлiцiї.