Тягнирядно, ось уже кiлька днiв не вихмеляючись, гуляі в них в Обухiвцi, з Гнидою водиться по селу.

А вчора Давид зiбрався до Тихона. Нiч була вже, i чорна та вiтряна. Блимали вогники по селу. З — за повiтки чоловiчi голоси п'яно горлали. А тiльки Давид за ворота вийшов, назустрiч двi постатi, обнявшись, плели кренделi по грязюцi ногами, а голосами п'яними у вiтряну нiч:

— Хто йде? — одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.

Давид мовчки пройшов бiля них.

— Хто? Я питаю! — грiзно й голосно, i наголос на "я". Давид уже поминув їх. А ззаду лайка, немов грязюки в обидвi жменi брав i жбурляв у спину. Потiм трiснув кiлок iз тину. Давид зупинився й оглянувся. Видно, кiлок трухлявий попався: пiд тином у грязюцi вже борсалось оте грiзне "я". I батькувалося. Другий сопiв — мабуть, рятував того. Довго там возилися. Аж бiля Тихонового двору Давид уже був, то чув — почвалали через вулицю просто в Гнидин двiр.

А потiм пiзно, уже вночi, в хатi в Тихона було повно людей. Як нагло: трах — дзеньк! — i посипались склянки, й цеглини шмат як — як не вгруз дядьковi Гордiівi в голову: трохи рикошетом пiшов об раму й гепнув просто в коло на долiвку. Всi кинулись, сполоханi. Вибiгли надвiр. По селу гвалтували собаки. Нiкого нi в дворi не знайшли, нi в городi, нi близько на вулицi. Iшла тiльки молодь iз пiснями та гуками по вулицi. Але всi знали, що не чиі ж, як їхні дiло.

Сьогоднi Давид у сiльраду заходив. Питав у Матюхи: що це за тип по слободi в них тиняіться п'яний. На нього, на Давида, вчора нащось кiлок йому знадобився — з тину ламав. А вчора вночi хтось висадив шибку в Кожушного. I вже ж кому бiльше, саме отаких це хлюстiв робота.

Матюха був не п'яний, а тiльки сердитий дуже. Очима глянув червоними на Мотузку й бровами ворухнув. Сказав, пильно дивлячись на парубка:

— Значить, заробив кiлка, якщо ламають iз тину! А вiкон не стережу я. Може, ви й самi ось скоро один одному шибки гамселитимете та кiлками голови провалювати будете! А я при чому тут?

Потiм по паузi — в кiмнатi нiкого не було бiльш — перехилився через стiл i сказав iз притиском i пошепки. В голосi чулась погроза й застереження:

— Мотузко, ти менi отi свої штуки покинь! Поки не пiзно. А то не прогнiвайся! Я знаю все, що ти надумав. Ну, знай: надумав уже i я тобi! Плакати будеш, та пiзно. Iди не розстроюй мене!.. — i вже потiм услiд Давидовi кинув так, щоб у розчиненi дверi й народ чув, що був у сiльрадi:

— Та збори отi менi прекрати! Бо як наскочу колись… Може, ви там самогон гоните, а може, й гiрше щось? Знов крадiжки по селу стали проявлятись.

Давид зупинився, оглянувся на Матюху й спитав з iронiію, теж голосно, щоб усi чули:

— Ти, мабуть, товаришу Матюхо, забуваіш, — вiн показав на стiну, — то не Микола II, то Ленiн. А щодо крадiжок, то… ти ж голова. Чого ж ти заходiв нiяких не вживаіш, щоб виявити злодiїв?

— А виявимо! — також роздiльно i з притиском сказав Матюха, не зводячи з Давида очей.

…З цього дня нi в Мотузки, нi в Кожушного уже не збиралися. Не злякались Матюхи, звичайно, але щодня ж вiкна склити не будеш. Та й потiм, на Давидову думку, час уже покинути бiля припiчка гнутися, час вийти на широку дорогу. А тому треба iз "пiдпiлля" свого в хату — читальню вилазити. Товаришi погодились.

— Тiльки ж у нас i хата — читальня!..Яким похитав головою i нiчого бiльш не сказав.

В центрi села од майдану, де церква, i через вулицю од школи стояла велика обшарпана хата з ганком на вулицю. Колись це була монополька. Дощi осiннi, завiрюхи оббивали її, i нiхто не мазав ран. Як болячки розкидало по нiй — навколо вiкон, бiля ганку, а внизу, над фундаментом, навiть знати було плетiнь. Залiзо на даху фарбувалось колись: старожили, може, i пам'ятають iще, i, може, в кого в пам'ятi збереглося, якою саме фарбою, але тепер нiяким дослiдженням цього не встановити. Ганок прогнив, i вистрьопало вiтрами рiзьблення на дашку.

Тепер це — хата — читальня.

Вдень вона тупо дивиться на вулицю каламутними вiкнами з побитими шибками. I нi одна думка за цiлий день у нiй не ворухнеться. Бо з ранку до ночi на дверях висить замок. На двох вiкнах од краю — занавiски бiленькi, i миршаво зеленiють у цвiточках на лутках калачики й зiрочки. То бiблiотекар колишнiй живе на тiй половинi. Ще за часiв "Просвiти" бiблiотекарем був, а тепер не те щоб завiдувач хати — читальнi, служить за прикажчика в кооперативi. Але й ключ од хати — читальнi в нього ж, i пiсля вечора, як замикали хлопцi хату, клали ключа, де умовлялися, а ранком, як випускала курей iз горища Ганна Iванiвна, жiнка бiблiотекарева — вчителька, то й брала в кишеню. Це й усе.

На ганку, де хата — читальня, бiблiотекаревi кури понахохлювались i застигли в дрiмотi. Отут вони й живуть.

Вечорiло вже. Пiвень злетiв на конов'язь i прокричав через вигiн своїм приятелям "на добранiч", а тодi запрохав дам на сiдало.

А вже чути далi крiзь дрiмоту — з ночi залунали голоси, жарти й дзвiнкий дiвочий смiх. З обох країв села й через вигiн валила молодь.

Загупали на пiддашшi чобiтьми i з шумом увалились у хату. Коли Давид з Якимом пiдходили до ганку, з усiх чотирьох вiкон блiдi смуги свiтла на вулицi малеча мiсила в грязюцi — їх не пускали в хату. А за вiкнами ж клекотiв шум, спiвали, сновигали, маячили проти вiкон рухливi постатi.

— Федоре, пiдсади! А тодi я тебе.

I припадали до шибок цiкавими зiркими очима.

- Їй — бо, ваш Iван, Федоре, Ганку обняв, цiлуі!

— Та бре?

— О, їй же бо! Диви, ще цiлуі! — аж захлинався якийсь, iще ближче обличчям, аж нiс розплющував об шибку, припадав до неї.

Перше, що Давидовi впало в очi, коди одхилили дверi, — густий сизий туман тютюновий, що так i колихався над головами хвилями. Крiзь його сивий серпанок виступали два дiвочi рядки попiд стiною на ослонах — спiвали щось про милого в далекiй дорозi. Пiд другою стiною юрба хлопцiв, а на столi, саме пiд портретом Шевченка, рушником брудним обвiшеним i в павутиннi, сидiв якийсь довгов'язий парубiйко, i на колiна до нього пикою в поли схилився хтось, а руку назад на спину поклав собi. Над головами в туманi блиснула рука з усього розмаху, аж той угнувся, впала йому на долоню.

Пiдвiв обличчя — знати, не вперше схилявся й пiдводився, бо аж скривлене з болю, хоч i весело наче, очима пробiг по юрбi, обернувся.

— Ти!

— Лягай! — хором юрба аж ревнула весело. Нагнув хтось голову i придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже аж товпляться в юрбi: — Я, я… — Лусь, трах!

Давид похитав головою. А Яким сказав:

— Оце як бачиш.

— Да, роботи буде чимало. Ну, а зате i знай же, Якиме, — i раптом захоплено глянув на товариша й додав: — Дивись, як ото блищать очi! Бiсовi дiти! I це ж у поляпаса грають. А як втягти їх у життя, а як одкрити їм свiт — хоч би газету ось швидше висилали. Не так блищатимуть очi! Треба тiльки зумiти.

Спитав, чи і бiблiотека. к. Яким повiв у темний коридорчик, а потiм у розчиненi дверi, в темну кiмнату. Ще з порога чиркнув сiрника Яким.

— Оце шафи нашi.

Давид пiдiйшов до шафи i крiзь розбите скло дивився на полицi, заваленi пошарпаними книжками. Взяв одну — в нiс ударив пах старого залежалого паперу, змiшаний iз пилом. У куточках, понад полицями, навiть знати було мереживо павутинне. Поклав Давид книжку — Ліскова якийсь том. Яким стукнув щиколотком по дверях другої шафи.

— I тут книжок повно. Це генеральшинi. Бiблiотека добра, одним словом, тiльки що бiльше все романiчеськi та вiршi, а щоб мужицької книжки, трудно вибрати. Так їх i беруть — не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який папiр, чи не дуже товстий. А тепер i зовсiм не видають книжок, бо не вертають, скурюють.

За стiною, за шафою, бренькнула гiтара, й тихе сопрано: