— Ви ж не казали нiчого.

— Ну от, iди!

Зiнька вийшла. На кухнi самовар збiг — господиня накинулася з лайкою на наймичку. А та вже така змучена за день, голова як не розвалиться, — i не сказала вже нiчого, тiльки плечима знизала. Потiм накинула хустку велику на голову i, взявши пiд лавою вiдерце, вийшла з хати.

Пiзно вже. Повний мiсяць стояв високо в небi, над самим подвiр'ям. Тиша така навколо. Чути, як шерхнув — упав лист iз каштана бiля комори. А десь далеко — далеко, на тiм краї села, тюкнув хтось, i гвалтували десь далеко собаки. Зiньцi здалося: отак їм на хутiр чути вночi здалеку. Навiть запахло немов отак: кленами з саду й бур'янами з пустиря. Навiть немов отак i заболiло…

А в коморi пахло зерном i мишами. Зiнька набрала вiдерце повне вiвса i, замкнувши комору, пiшла через подвiр'я та у ворота, що на город, — до клунi. Iшла тихо, з похиленою головою й думала щось. Пахли бур'яни на городi i з берега — листям падалiшнiм.

Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий, легко хвилями гойдався над головами селян, що сидiли круг стола, на лавi й бiля припiчка з цигарками. Душно в хатi, а сидiли хоч простоволосi, та в кожухах, у свитах, тiльки порозстiбалися, а не скидали. Пропахлi потом, овчинами, чорноземом. Дверi були вiдхиленi трохи в сiни — не допомагало те: час од часу стара Мотузчиха захлиналась кашлем пiд комином, де сидiли ще жiнки — сусiдки. Христя стояла — нещодавно повернулась iз гулянки. Бувало, що по тому ж, як вiдгук од стола, бухикав глухо й Тихiн з болем, рукою тиснучи груди. Давид тодi вiдхилявся од газети й чекав, поки Тихiн перекашляі, i пiдведе схудле своі обличчя й скаже "вже, читай", тодi читав далi.

В хатi тихо. Уважно слухали селяни, занiмiвши в рiзних позах: хто весь подався всiію постаттю до стола й слухав, широко розплющивши очi, хто — низько головою похилившись, мов у задумi. I бiля припiчка, й на полу.

Дядько Гордiй спинив Давида:

— А стiй! Що воно, ота стабiлiзацiя?

Давид з'ясував, що це слово означаі змiцнення — наче на ногах твердiше став. Але хiба ж це вiдповiдь? То вiн клав газету, прокашлювався i робив цiлу доповiдь: якими вийшли капiталiстичнi держави з свiтової вiйни, якi протирiччя роз'їдають увесь капiталiстичний свiт. Говорив про СРСР, про вiдродження нашого господарства. Вiн витягав книжку з покутя й читав цифри. Вiдчувши, що вже стомилися, перегорнув газету, одкрив сторiнку "Селянське життя". Це були коротенькi дописи сiлькорiвськi.

Поруч Давида сидiв дядько Гордiй, теж заглянув у газету, потiм прихилився ближче.

— О, що воно намальовано? Звiдкись ноги стирчать. Хто сидiв ближче, теж пiдсунувся, i вiд припiчка встав хтось.

— А читай.

Давид прочитав: то десь у селi Демидiвцi, їхньої ж округи, голова сiльради напився в когось на хрестинах, а повертаючися вночi додому, звалився в рiв проти сiльради та там i заснув. Аж коли — то селяни помiтили пропащого голову та витягли з рову. На малюнку — ще тiльки збирались витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лiзла до голови цiлуватись, а селяни оторопiлi стояли, розвiвши безпорадно руками. З дядькiв хто всмiхнувся усмiшкою непевною. Один тiльки Яким засмiявся гучно. А дядько Гордiй сказав, поважний i нахмурений:

— Це ж над нами смiються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано — шапки поскидали, потилицi чухають. Голова — то тiльки причiпка, де ж той голова? Самi чоботи стирчать. Ще й чоботи "бульдо", не як у тих он — пальцi повилазили.

Давид засмiявся.

— Як це тiльки чоботи? А от же: "В селi Демидiвцi голова Кiндрат Нестеренко". Це ми не знаімо його, а не бiйтесь — демидiвцi й по чоботях пiзнають.

— Та то вигадане й село, i прiзвище. Що б же — влада та допустила про себе отаке писати? — хтось недовiрливий зауважив, а Давид тодi сказав:

— А чоловiк, як у нього на тiлi болячки чи короста, хiба вiн вилiкуіться, як у кожусi й спати лягатиме? Нi! Треба скинути й сорочку, — хай болячки всi на виду. Якусь, може, треба йодом припекти, якусь, може, проколоти та видавити. Так i республiка наша. Не з пiни морської вона народилася, а народилася в сирих окопах, в нетоплених ешелонах, недоїдаючи, не скидаючи по мiсяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми коростявi та в болячках? к й самогон у нас, і й бiля влади бандити, а дехто з них i в партiю пролiз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно з квачиком та з йодом. Це зараз, i робить i влада, i партiя. А не смiються з селян, як ви кажете, дядьку Гордiю.

Дядько Гордiй непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида, а потiм схилився головою й щось думав довго. Давид читав другий уже допис про кооперацiю в якомусь селi. Дядько Гордiй мало що й чув у задумi. I як скiнчив Давид, пiдвiв голову i сказав стиха:

— Так може б… ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:

— Не хватить газети, як нашого голови та всi дiла списати.

Тихiн сказав:

— Хватить! А оце, поки в зборi та гуртом, i написати. Доки ж його отак терпiти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах і. А нi — тодi в самий центр бомагу будемо писати!

— А звiсно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?

— У людей власть, а в нас жити не можна! Зашумiли всi в хатi. Пiдводили голови й бiля припiчка, хмурнi, з глибокими зморшками. Ще з — пiд брiв у декого забито дивилися очi. Але щодалi будились десь там пiд гнiтом Матюшиного кулака: придушений гнiв, роз'ятренi образи й бiдняцькi надiї, зiм'ятi одним хриплим Матюшиним" нiззя!"

Першим по паузi Хоменко пiдвiвся з лави — старий, з розпухлим од Матюшиного кулака обличчям — i сказав розпачливо:

— Ну, от ви ж бачили, люди добрi! Як можна жити?! Бив Денiкiн, так то ж буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як запродався куркулям, так бiдний люд за собак тепер вважаі!

-. Iменне! Як що — зараз за наган!

— Пиши, Давиде!

- А млин паровий наш же, незаможницький, компанiію в оренду собi взяв пiдложно, а тепер i дере з бiдного по три шкури за помол!

— Землеустрiй навмисне затримуі, щоб куркулям споловини землю здавали!

— Пиши, Давиде!

Дядько Гордiй ще пiдвiвся.

— А я й те скажу… От у нас стали конi водити. Хiба чужi, думаіте?

Бач, за Кушнiренка хлопочуть! Не iначе, як одної… - вiн обiрвав i мовчки, здивований, дивився на дверi. I всi глянули. На порозi стояла простоволоса, в сорочцi з розiрваним комiром. Пiд нiмими поглядами чоловiкiв, немов од холоду, звела плечi й тихо сказала:

"Здрастуйте". Обвела очима хату. На полу Христю пiзнала, — брови ворухнулись злегенька в дiвчини, немов зрадiла. I вона тихо пройшла через хату до полу.

Чоловiки мовчали. Щось не давало їм просто вiдвести очi й заговорити далi про своі. Дiвчина стала поруч Христi, в тiнi вiд верстата, з широко одкритими й нерухомими очима. Нарештi вже Мотузка старий спитав:

— Чи тебе, дитино, не били?

Зiнька стомлено похитала головою — нi.

— А чого ж це в тебе кров? — спитала Христя аж злякано. Зiнька мовчки витерла губи. Чоловiки пiдiйшли ближче, i хтось бiля стола пiднiс лампу: свiтло через верстат упало дiвчинi на блiде обличчя, на розiрвану сорочку.

— Да, кров! — сказав ще хтось.

Тодi ж раптом Зiнька закрила руками обличчя й нiмо забилась у риданнi.

Всi в хатi сполошилися й не знали, що подумати. Тiльки тiшила Христя, обнявши за плечi подругу. З — за стола встав Давид i, пiдiйшовши до дiвчини, спершу мовчки дивився на неї. Потiм злегенька взяв руками за руки їй вiд лиця й спитав похмуро, а сердечне:

— Чого ти плачеш, Зiнько?

Мабуть, у голосi зазвучала якась струна давнiм, напiвзабутим звуком, — дiвчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвiв їй од обличчя: з — пiд рук великi скорботнi очi на нього глянули. I занiмiла так. I занiмiв Давид. Потiм вiї в Зiньки тихенько трiпнулись i прикрили очi згори.

Ще хтось питав її: що ж сталося? Зiнька розповiла: якi всi п'янi там, у Матюхи, як у клунi начмiлiцiї схватив її. Не знаі — як вона вирвалась од нього i як бiгла, — не знаі. Отямилась тiльки на городi в дядька Гордiя — видко, впала через тин, як бiгла. Ще пам'ятаі: гнався за нею й стрiляв.