Яким ще чиркнув сiрника.

— А стiни! — похитав Давид головою.

Плямiли вони болячками. В кутках iз стелi звисало павутиння, а один куток аж чорний був од вогкостi iзнизу навiть поцвiв. Пiд луткою обвалено було.

— Ремонту треба, та й доброго.

— О, це ми зробимо, це пусте, сказав Яким, кинувши порожню пачку з — пiд сiрникiв у куток i повертаючи до дверей, — от iз молоддю нам справу владнати. Бо досi хто з мужикiв хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив, уже ти його й на налигачi не затягнеш сюди.

— Та з молоддю якось ми уладнаімо, сказав Давид. У великiй хатi, як вернулися, i досi хлопцi в поляпаса грали. I стояли бiля вiкна гуртом поважнiшi, курили i, нудьгуючи, спльовували. Туман iще густiший став. А десь у ньому бродили, як мiсячної ночi, дiвчата з спiвами, шукали когось. I наче десь далеко — далеко, а не пiд стiною, стиха спiвали. Бiля самих дверей Гордiїв Костя замахнувся рукою, гепнув по долонi i одвернувся до Якима. Обличчя стомлене i вже без запалу, а в голосi чулась нудьга.

— Хоч би ти, Якиме, був прийшов iз гармонiію.

— Не до гармонiї менi тепер, одмахнувся Яким. Спитав потiм, чи вони ще довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима — а хто ж його знаі? А за плечi тодi рукою хтось схватив його i тягнуть, i регочуть — угадано Костю. Але вiн тiльки вилаявся з нудьгою:

— Iще вам не остобiсiло!

Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув iз стола i теж не схотiв уже бiльш. Коло розiрвалося. Хто одiйшов до дiвчат. Од вiкна пiдступились хлопцi до Давида, i сказав Остап пвги — удови, усмiхнувшись, а невесело:

— Оце в нас, Давиде, така хата — читальня.

— Бачу, погана!

Яким уже посеред хати стоїть i руку пiдняв.

— Товаришi, увага! Дiвчата, киньте, доспiваіте потiм! Усi повернулися до нього. Шум затих. Дiвчата ще спiвали, а потiм обiрвали не разом, не рiвно спiв. В одному кутку ще захлиналась якась смiхом, немов од лоскоту. Костя подався наперед на крок i кинув через голови:

— Ану там, — не налоскоталися ще? Замовкни!

— А то що? — пiдвiвся Книшенко i глянув спiдлоба.

— Побачиш що!

— Овва!

Од стiни одхилився тодi кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько, суворий на вигляд.

— Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.

— Не дуже лиш сажай! — озвався з — пiд стiни Гниденко Филька бiлобрисий. Яким мовчки змiряв поглядом iз нiг до голови його i, одiрвавшись потiм, гукнув:

— От що, товаришi! Завтра всi дiвчата, що спiвають у хорi, i так взагалi, котрi свiдомiшi, зранку хай сюди збираються, дiло і! А саме ж мученицi якоїсь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватiть iз дому щiтки, а може, в кого маслянка і, то й маслянки по грудцi. Чи невже ж ми отак цiлу осiнь та зиму в оцьому барацi тифозному й будемо пропадати?!

Та й взагалi — це вже до всiх — i хлопцям, i дiвчатам — що з нього тiльки промовець кепський: не висловить так, як то думаі ясно, ну та, як умiі, - час уже їм, молодi, в нове життя входити. То колись батькам їхнiм замолоду, як життя було не їхні, а чуже, як була тiльки праця в три поти влiтку, а взимку бездiлля, куди ж було нести їм силу, за зиму нагуляну, молоду? На досвiтки! В поляпасах репались долонi (били не так, як ми!). Од реготу та спiвiв шибки бряжчали!.. Де ж було силу дiвати, як нiде? — аж до нових наймiв повеснi. А їм, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби була сила: нове життя їхні перед ними. Що його треба ж їм самим, своїми руками та своію головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба газети, книжки читати, лекцiї всякi. Не без того, щоб коли й погуляти, погарювати — на те молодiсть. Але ж не так, як оце. Бо хiба хоч раз, нехай признаються по правдi, верталися звiдцiля додому, i щоб на душi було гарно? Вiн же, Яким, по собi знаі: було, йде сюди, бо тягне i хочеться чогось, сам гаразд не знаіш чого. А тiльки прийдеш, не те! Аж сум тебе вiзьме!

— Так от ми й хочемо, — закiнчив Яким, — хоч помацки, а щоб "те" нам було. Про це вже Давид подбаі. Газету ж виписали, а завтра… та й iз хлопцiв приходьте хто, — там чи кобилицю перенести, ганок полагодити.

Костя захоплено:

— О, за нами затримки не буде!

I ще хтось:

— Ми будемо!

I гамiр, галас знявся в хатi. Дзвiнкими голосами дiвчата в приступ пiшли на Якима: ще раз — що ж їм брати з дому кожнiй? Що маслянки — знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб хлопцi ж десь добули.

— Та хай сосни в посадцi наламають! — гукнула котрась. Пiвнiвська Галька пальцем колупала вже стiну бiля вiкна, так цiлий шмат глини й одпав. Кричала до дiвчат:

— Ой матiнко ж моя! Та ви подивiться!

Як гуси на вигонi — клекiт голосiв.

Христя стрибнула на стiл i з Шевченка зняла рушник та як трусне ним — пил iз нього хмарою. Згорнула його — завтра випере.

— Да, — знову Яким, — у кого портрети і революцiйних дiячiв, то приносьте. А в тебе, — до Давида звернувся, — ми портрет Ленiна поки що позичимо.

Давид хитнув мовчки головою. А очi захоплено й радiсно дивилися на молодь.

На другий день, ще бовкало на дзвiницi, баби обухiвськi бачили, йдучи до церкви, як бiля хати — читальнi метушилася молодь. I нащось стояли двi кобилицi бiля ганку. Стукав молоток i дзвякала сокира на самому ганку — то хлопцi пiддашшя та сходи лагодили. На вулицi стояла юрбою дiтвора з торбинками через плече — у школу йшли, та по дорозi загавилися. З хати на ганок вибiгла дiвка в самiй сорочцi, в пiдтиканiй аж до колiн спiдницi.

— Косте, принеси он кобилицю!

Костя на землi щось бiля сходiв возжався. Пiдняв на Христю голову.

— А сама ти не зводила б зiйти? — i смiіться, бо схiдцi ж прийнято.

— А ти ж бачиш — нiяк.

— Я зсадю!

— А, бiсе! Тобi аби!..

Костя знову смiіться, а очi несамохiть так i припали до Христi. Потiм одiрвався, кинув сокиру й подав дiвчинi кобилицю на ганок. Вибiгла ще Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в дверi.

Дехто з хлопцiв пiшли за сосною, аж за шелюги в посадку. Дiвчата ще надходили, хлопцi їх зсаджували на ганок, а як котрої — то не хотiли навмисне: це з тих бiдових дуже. "Хай лиш спробуі, куди воно жiнка сама без мужика годиться". Тодi дiвчата — подавали руки їй i хлопцям "утирали носа".

— А що? Куди годяться?

— А ось i тiтка Марiя до нас! — Христя весело.

У чорнiй свитi, розстебнена, в квiтчастiй невеличкiй хустцi на головi пiдiйшла Марiя, розчервонiла з ходи й весела. Руки дiвчата їй простягли, вона схопила одну своію, а другою колону ганкову обхватила, ногу високо на пiддашшя та тiльки — гоп! — уже на помостi каблуками стукнула.

У хатi — гармидер, як це завжди буваі пiд час мазання: стiни голi. Посеред хати, на столi, — купа юпок, теплих хусток навалена. Дiвчата обстругували стiни, — якi з долу, якi з кобилиць угорi. Одна мiсила посеред хати, просто на пiдлозi, глину з кiзяком на шпарування. Бiля одного вiкна Яким замазку замiшував.

Марiя весело, як зайшла:

— Добридень вам, дiвчатка! — а тодi крутнулась на каблуцi, як дiвка, i очима по хатi. Свитка їй на однiм плечi вже, а не скидала. Мов аж задумалась на хвильку. Потiм витягла з кишенi щiтку, поклала на лутцi й до Якима з жартом, а все немов замислена:

— А ти сам один, сердешний, тут iз дiвчатами. Як вiзьмуть тебе в роботу!

— Гукатиму товариша, нехай рятуі, - в тон вiдповiв Яким i справдi погукав: — Давиде! Чи ти там ще живий?

Озвався Давид десь аж iз тiії кiмнати глухо. В Марiї якось свитка сама з плеча впала. Кинула на стiл її, на купу дiвчачої одежi. Спiдницю пiдтикала, рукава по лiктi засукала й хустку квiтчасту — по зеленому полю червонi квiти — назад крайками зав'язала. Ще обкрутнулась по хатi, на стiни роздивляючись.

— Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цiлий шмат сухої глини.