— Мазати — так мазати! Це ж ми не найнялися, а собi мажемо.

Марiя все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрiзь мазати, i в тих кiмнатах?

— Там Давид саме з книжками заходився, — сказала котрась iз дiвчат.

— Так хiба ж не можна, щоб i стругати заразом? Вона крутнулась i вийшла в коридорчик, а на порозi в ту кiмнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку, дивлячись на Давида, що на пiдлозi нагнувся над розкиданими книжками. Аж поки той голову звiв. Тодi очима обдала i, поздоровкавшись привiтно, пiдiйшла й присiла бiля нього.

— Усе ти з книжками, Давиде! — i мов задумалась. А потiм дiловито: от що — вона думаі отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз, а тiльки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче, що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.

Це як казав, саме звiв голову й глянув на молодицю. Стрiлись очима й мов сплутались поглядами. Давид перший свiй одвiв. А Марiя зiтхнула i, спершись об його плече рукою, важко пiдвелася. Давид ще вслiд їй:

— Тихiн пiшов на Огирiвку?

— Пiшов, — сказала, не зводячи з парубка очей, з порога вже. I все стояла. Потiм на очi, як очерет од вiтру, схилились чорнi вiї. Ще глянула примружено. I враз в обличчя (вже не сховаі молодиця) вдарила кров рум'янцем. Ну й хай! Ще навiть крок ступила до Давида з порога.

— То що, Давиде?

— Та… нiчого.

Марiя ворухнула коромислами брiв i повернулась, потiм вийшла, пругко вигнувшись у станi, — знала, що дивиться.

Давид знову схилився над книжками. Одбирав, якi годящi, якi оправляти, якi на горище, а думав: i як вiн що забув сказати Тихоновi (пiшов на Огирiвку, у сестри покрiвля на повiтчинi впала, а вдова — сини ще малi — ну й пiшов ладу дати!). Це можна б було до Огиря хоч хлопцям котромусь збiгати: в Iлька, в наймита, начебто щось за лист цiкавий і,казала Зiнька. Ще думав: ну, а то знаі Тихiн i сам, що з хуторянами — незаможниками балакати, вже ж прийдуть, розпитуватимуться. Мабуть, Огиренко з Тягнирядном таку там агiтацiю ведуть. А вже ж на сходi, як доведеться, то й хуторян треба, бо одної ж громади.

Внесла Марiя з Галькою кобилицю в кiмнату. Поставили пiд стiною од вiкна, i Марiя, скинувши чоботи, полiзла на неї. Галька пiшла собi — сама тут уже без неї вправиться. Заскребла ножем по стiнi, заспiвала тихо, без слiв, якусь веселеньку мелодiю. А Давид зразу ж став думати чомусь про неї. Власне, хiба вiн не бачить її наскрiзь! I оту хустку квiтчасту, i сорочку з веселими дiвоцькими уставками хiба не задля нього надiла? Не мазати йшла!

По спинi грудочка глини, з горошинку завбiльшки — хруп! Звiв голову — не дивиться, струже. То так, видно, з — пiд ножа одскочило. Але раптом нагнула голову й з — пiд руки — зирк, лукаво й з усмiхом. I, чортова молодиця! Пiдтикалась — аж одне колiно видно. I чоботи навмисне ото скинула. Давид похмурився i пильно став роздивлятися на заголовок книжки.

I дивно — не прочитаі заголовка: лiтери якось переплутались, i кров залила обличчя. От встав би вiн, тiльки глянув би на неї та покликав: "Марiі!" — як простягла б руки з кобилицi i з одкритими очима, затуманеними, впала б йому на груди. А, чортовиння! А очi знизу вже широко одкритi, як колись в оту нiч проти мiсяця.

Згадав Давид щось iз тої ночi, тодi бiля двору, хотiв спитати, та стримавсь. Марiя спитала. Сперш обiрвала спiв, а потiм мовчала хвилинку i врештi вся повернулась до парубка iз журою:

— Чого ти, Давиде, як тiльки ми вдвох зостанемось, не знайдеш i слова для мене? Чи думаіш: "А, що там iз жiнкою говорити?" I мовби сердишся на мене?

Обличчя в неї було розгублено — сумне, як у дiтей буваі. Давид глянув на неї i знизав плечима. Чого б вiн мав на неї сердитись? Ну, так — таки подумала б, чого?

— А я не знаю! — сказала жiнка задумано.

Дурниця. Що дивуі вона його деколи своію поведiнкою, то це і, цього вiн не сховаі. I що аж боляче йому стане iнодi за неї, це теж і. От хоча б перше взяти, як iз млина ото колись їхали з нею та бiля ворiт уже стояли. Щось балакали про Тихона, що лiкуватись йому треба. Вона ще журилась, мовляв, хлiба жалiі лiкарям. "Ну, та полотно ж і в мене", — казала. А потiм од'їхала й сказала щось.

Пауза.

Марiя пильно дивилась на парубка й немов дихання затаїла. За стiною спiвали стиха дiвчата.

Давид задумався на хвилину — нащо вiн це? А потiм звiв раптом голову й доказав:

— …Я не розчув тодi та й гукнув: "Що ти кажеш?" — а ти, Марiі… засмiялась i кинула: "Було б слухати!" Це й усе. Дрiбниця наче. Але й того вечора, i потiм iнодi, коли згадував, думав багацько, що то менi було б слухати? I, знаіш, Марiі, iнодi погано про тебе думав. Бо якось диким здавалося i не вiрилось просто, що так могло бути: журилась, а через хвилину — смiх. Два роки з Тихоном ви жили душа в душу…

Пауза.

— Що ж ти погане думав, Давиде?

— Думав, що од наших ворiт, де ми журилися за Тихона, що кров'ю харкаі, десять сажнiв ти од'їхала та й смiялася. А потiм, як i до вас заходив. Думаіш, чого ото Тихiн такий смутний став?

У голосi Давидовiм жiнцi вчулася немов зневага до неї. Аж почервонiла, i груди хвильнiше задихали. Чи не вважаі вiн, бува, її за якусь… так це каже: "I до вас як заходив". Мовби i не знати що. Чи думаі, що так i до всiх вона, як до нього, хто б не зайшов, — весела, мiсця собi не знайде в хатi.

— Ех, Давиде! — зiтхнула тiльки й замовкла. Уже напружено скребла стiну. Потiм злiзла з кобилицi сама, хоч i хиталась кобилиця. Перетягла її на друге мiсце й знову сама злiзла. Не сказала Давидовi, щоб подержав. I спiдницi нижче цей край обсмикнула.

Зайшов Яким i з дiвчат якась. Якимовi лiнiйки треба, шибку обрiзати.

Веселий був. Кинув жартома:

— Ой, глядiть, коли б ви не намазали вдвох! А дiвчина ота спитала:

— Тiтко Марiі, чи сюди кiзяка в глину не треба бiльш? — i показала в жменi кавалок, що принесла на взiр. Марiя подивилась, пом'яла в пучцi.

— Нi, гарна ж глина, — сказала. — Уже шпаруіте?

— Оце починаімо.

Потiм услiд уже їй гукнула Марiя:

— Нехай би сюди яка прийшла, — i почала старанно стругати стiну ножем. Але весь час була насторожена й ловила чуйно вухом шелестiння сторiнок i жадiбно ждала чогось.

По довгому напруженому мовчаннi Давид озвався перший. Може, вiн Марiю образив, хай не сердиться: вiн зовсiм цього не хотiв, як говорив те. Може, i казати не треба було. Бо людинi всяка дурниця може здатися. Та ще як отак, два тижнi тiльки знаючи хоч i її, Марiю. I нехай не думаі, що весь час вiн отак про неї тiльки й думав. Нi, не тiльки так.

Вiн пiдвiвся, дiстав iз шафи iще оберемок книжок i поклав на пiдлогу. Перебранi поклав у шафу. Тодi знов сiв до книжок i, витягши кисет, зiбрався закурити. Не було папiрця. Рука простяглась до книжки, що розшарпана лежала в купi, заготовленiй на горище. Але не вирвав. Сходив до Якима i через хвильку вернувся, уже крутячи на ходу цигарку. Потiм, як сiв, Марiя не втерпiла вже:

— Як же ти ще думав про мене?

Парубок чиркнув сiрника, прикурив цигарку i, смачно затягшися, пихнув синiм димом. Крiзь дим дивився на молодицю; приімно вразило його: колiна вже не видно було з — пiд спiдницi, сама уважна, тiльки брови злегенька — в печаль.

— Це було вперше по приїздi зараз. Був ото ввечерi у вас, — почав Давид i дивився кудись у куток задуманий, — було багато дядькiв, i жiнки були. Сидiли на полу молодицi. Ми говорили про життя обухiвське, радились, що нам робити з Матюшиною компанiію. I ти щось сказала була, либонь, "папушами" чоловiкiв обухiвських узвала. А тобi хтось iз мужикiв грубо: "Не твоі, бабське, дiло це". Ти спалахнула вся та як узяла його в роботу. Що говорила саме, не пригадую. Але так говорила, що аж дядьки оторопiли й слухали та тiльки очима лупали. А молодицi всi круг тебе аж на полу не всидять, аж очi їм блищать… З дiвчатами ти як дiвка: чи пiснi завести, чи пожартувати. I з молодицями коли ти заговориш, то всi мовчать.