Жiнки сумнi й зовсiм безнадiйнi вийшли в коридор. Чоловiки до них жартували: "Чи не делегацiя, бува, яка бабська звiдки приїхала, що з клунками". А якийсь догадався:

— Може, не делегацiя, а кооперацiя! — сказав iз притиском на останньому словi.

Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомонiли всi одразу в коридорi про Обухiвку. Без серця, iз глумливим смiшком: кооперацiя — це не коня з конюшнi, не з комори хлiб. Тодi наливаються кров'ю очi мужичi. А кооператив десь… все 'дно — не хтось обiкрав, самi заправили проп'ють та розтягнуть. Хiба не один чорт! Хiба й отам…

— Либонь, i партiйний один попався, хтось у кутку не дуже голосно.

— Та не один, а всi, можна сказати, з отих розумних, балакунiв. Кажуть, самосуд хотiли над ними селяни чинити, та голова й стрiляв нiбито, не дав.

— I дурний!

— Не можна! Вiдповiдатиме: як же, влада на те!

— Та повбивав би їх на мiсцi! — аж скинув шапку один i змахнув руками. — Сьогоднi кооператив, а завтра останню здохляку з конюшнi виведе. А в тюрму що ж — як амнiстiї щомiсяця. А вбив — чорта з два!.. Так i оцих!

З порога Карпенчиха стара:

— Не знаіте нiчого, то й не ляпали б язиками. Зiнька з жiнками не вийшла надвiр. Ще як тiльки через порiг ступила в коридор, упало, в очi на дверях:

"Партком КП(б)У". У головi думки, мов рiй: чи зайти? Як i тут нi, тодi вже нiкуди. Це ж партiя. Саме хтось вийшов звiдти, а в дверi побачила: просто на стiнi Ленiн i пiд ним за столом чоловiк сидить. Вона рiшуче взялась за дверну ручку i ступила в хату.

— Що тобi, дiвчино? — спинив її голос, а очi той чоловiк iз — за стола звiв од аркуша, нетерпляче чекаючи на вiдповiдь.

Зiнька не знала — що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована i чула, як стукало серце. Той чоловiк ворухнув бровами, пiдтяг їх на лоб i тiльки хотiв сказати щось, як дiвчина поривне пiдступила до стола, стала й розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слiв:

— Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю нiч! У шелюгах. Ви ж — комунiст! Хiба ж ви не знаіте? Та весь народ обурений — пiдкинули їм! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю нiч! Ну, поможiть! — це палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в довгих рукавах свити тисла в одчаї до грудей.

Секретар одкинувся на стiльцi й дивився на неї оторопiлий. Що вона каже? Кого вб'ють у шелюгах?

- Їх, їх! Сидять вони зараз!

Та звiдки вона знаі? Що за дурницю меле? I подивився на неї холодно. Дiвчина змовкла i зiщулилась. Але — ну хто ж тодi? Ще крок — подалась уся постаттю, обличчям блiдим i гарячими очима. Була, мабуть, страшна, бо з стiльця раптом, мов крадучись, сковзнув i тихо боком вилiз iз — за стола, не зводячи з неї очей i насторожений. Швидко вийшов. А за мить iз чоловiком вернувся.

— …Оцю дiвчину. Скажеш, нехай огляне, — i хитнув чоловiковi на Зiньку. Потiм щось коротенько написав i теж йому дав. Зiнька нiмо дивилась великими очима на них обох. Чоловiк пiдiйшов i взяв її за руку. А дiвчина як онiмiла, мов сама не своя — хоч би слово. Хлипнула тiльки грудьми i як не своїми ногами пiшла за чоловiком iз кiмнати. Тiльки на вулицi вже, як побачила, що чоловiк веде її до лiкарнi, зрозумiла все, мовчки вирвала руку i, не глянувши на нього, пiшла собi.

I було так потiм: сонце сiдало червоно на заходi; а по вигонi, як привид, блукала поза садом, сюди до гамазеїв доходила. Тодi ж iшли жiнки смутнi з клунками в руках — не допустили їх. Але Зiнька до них не пiдходила. Хай iдуть. А їй тут треба. I очi, позападалi на блiдому, змарнiлому, як пiсля тяжкої хвороби, обличчi, зiрко дивились на руїни, на загратоване вiкно з причiлка в арештантськiй.

А коли сутенiло, од вигону пiдкрадалась вона до крайнього гамазею й прилипала спиною до сiрої стiни — в сiрiй хустцi суконнiй домотканiй, у сiрiй юпцi. Тут не побачать. А їй усе видно — свiтло вже горить у канцелярiї, видно буде, чи хоч чути вночi, як їх виводитимуть з арештантської, може, на допит. I вже отут не пропустить вона, як, може, вестимуть уночi в шелюги.

Власне, вона ще й сама не знала гаразд, як воно буде. Знала одне тiльки: що б там не було, а треба не дати їм. А як? Голова гаряча в дiвчини, i в головi такi божевiльнi складалися плани. Ще добре хоч Iлько дома, — покинув служити в Огиря, — а що б же вона та сама вдiяла?!

Iз — за гамазеїв, у темрявi, тихо шерхнуло. Дiвчина кинулась i насторожилась — Iлько пiдiйшов. I вiн, як вона, мовчки став, сiрий, спиною до сiрої стiни й мовчав. Аж не скоро сказав Зiньцi — хай уже додому до них iде, а вiн вартуватиме. Зiнька хитнула головою — нi. Але ж така була втома: другу ж нiч не спить, за цi два днi в ротi й росинки не було. А йти страшно: немов Iлько або прогавить абощо. I ноги в колiнах ламаються вiд утоми. Вона тихо опустилась на землю й головою Iльковi до колiн притулилася.

А нiч осiння — де їй край!

На ранок з двору два вершники мiлiцiонери — чорнявий i ще один, а рудого не було — вивели двох: Якима й Тихона — i погнали по дорозi, куди стовпи потягли дроти. На Мачухи, видно, а там — нiч, а завтра в мiсто.

Давида не було з ними. I нiяк спитати було: йшли обидва посеред дороги похнюпленi, а по боках — вершники. Зiнька й дивилась — як — як не крикне.

Iшла поруч iз ними по дорозi, а вони й не глянули. Вниз у долину повилась дорога пiщана. Верст за двi далi — червонiють кущi шелюгiв смугою широкою на бiлому пiску. По дорозi з базару їхали i йшли люди.

— Нi, з цими нiчого не робитимуть.

Того ж дня надвечiр випустили iнших обухiвських. Саме пiд вiтряком стояла Зiнька, як iшли додому. Перестрiла — побитi всi, у синяках, i хоч втомнi, а й не спинились, хтось тiльки оглянувся неспокiйно на руїни за гамазеями. Дядько Гордiй одстав. Пiд вiтряком стали з Зiнькою, i почав вiн розповiдати їй про все: Давида зразу ж у льох закинули, а їх укупi. Потiм уже й Тихона та Якима в другу камеру перевели; що з Давидом, вiн не знаі. В ту нiч у вiкно бачив Яким, як водили його на допит. А потiм у льох аж два повело його з лiхтарем. I щось довго там були. Мучили, падлюки, мабуть.

Зiнька як вирiзьблена з сiрого мармуру, холодна й строга. Дядько Гордiй про лист згадав, що казав ото Давид по дорозi, але Зiнька цього вже не чула. З Гордiівого обличчя очi її впали туди, на руїну пiд садом. I як пiшов уже — не зна. А тiльки тодi вперше кинулась, як у канцелярiї вогнi зайнялись — рано сьогоднi. I вперше тодi вiдчула невимовний жах.

Пройшла до гамазею найкрайнього й стала, як i в ту нiч. Але сьогоднi їй усе в дворi тому якесь незвичайне, мов весь вiн налитий тривогою. I у вiкнах чомусь так рано сьогоднi свiтло, i пробiг хтось од конюшнi мовчки, i грюкнули дверi, не як учора грюкали. Дивилась на льох, що тьмяно обiч флiгеля виступав у темрявi, i iнодi вiд утоми очей заливало темрявою льох. Дiвчина одривалась тодi вiд стiни i, витягши шию, до болю напружувала зiр, поки знов не вловить тьмяної плями. Вiн там. Не пропустить його — не трiпне й вiями. Але що ж iз ним? Чи хоч живий? Згадувалось (це як уже Гордiй сказав), що й сама бачила, як учора ходили в льох. Тодi ж не знала

— чого. I навiть сьогоднi бачила — з цеберкою чогось ходив рудий. Може, одливати. А може, й нема вже?..

Витягла шию жадiбно в нiч, i груди самi хватали повiтря хвильно — хотiли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну нiч, а вiн щоб тихо озвався: "Я!". Але був глузд. Але ж i так хотiлось хоч знати, що з ним, хоч одне слово стиха почути.

Не владна над собою, вона одiрвалась од стiни й довго насторожено слухала.

Нiч. На селi гвалтували собаки. На руїнах тиша. Зiнька ступила крок у сухому бур'янi, ще прислухалась. А тодi, крадучись поза розваленими коморами, пройшла в сад. У саду листя шарудiло пiд ногами i так гостро запахло осiнню, аж голова дiвчинi захмелiлася. Згадалося — тодi ж отак у саду, як за телям бiгала, а бiля цегляного муру стояв у будьонiвцi. I не впiзнали одне одного. Хтось свиснув стиха од гамазеїв, мов чайка кигикнула. Догадалась: Iлько її, мабуть, шукаі. Але не вернулась. Помiж дерев у зарослi тихо, щоб же й прутик не хруснув, побрела вона аж на край саду до подвiр'я. Льох — ось — ось, тiльки ще трошки двором Бур'ян високий i жалива од саду. Дiвчина спустилась на землю й порачкувала тихо й усе прислухаючись.