Давид аж усмiхнувся:

— Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!

— Ну от, скажи ти! — здивовано й радiсно аж руки розвiв коваль. — Не признався б — нiяк не пiзнав би. Правда ж, i часу минуло. Це ж парубiйком iще, за денiкiнцiв, як у кузнi за ковальчука працював. Ох, i одчаяка ж був! — Звернувся вже до сибiряка. — Вiд партизанiв був приставлений. А це, мабуть, iз служби?

— Да, прямо з станцiї. Iду — дивлюсь: димок у кузнi. Ви, значить, так i зосталися тут?

Сопiв ковальський мiх, трiскотiло вугiлля, а коваль старий ще вiхтиком покропив його водою i заговорив:

— Вiк в оцiй кузнi, — з дванадцяти рокiв. Усю силу в нiй на цьому ковадлi по шматочку виклав i молотом розплющив, у чересла, в лемешi панськi перекував. Тут i помиратиму. Спасибi, таки вiдчужили хоч хату та кузню, мене надiлили. Кую тепер. А вмру — о, і кому замiстити коваля старого! — I вiн усмiхнувся до хлопця бiля горна, хитнув з батькiвською ласкою головою на нього, замурзаного, як циганчатко. Враз iз горна вихватив червоний шмат залiза на ковадло, — дзень, дзень… Рудий чоловiк тодi взяв молот — гуп!..

Аж iскри по кузнi, аж iржаве шмаття залiза по полицях ожило — задзвенiло.

Давид дивився, як молоток та молот мiсили червоний шмат залiза. Вже буряковий вiн, темнiшаі. Тодi коваль знов у горно його, засопiв мiх.

А тепер i вiн закурить. I, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: "От ще б Степан iз служби повернувся: вже 1902 рiк забрали, а все нема чогось. Та строку Зiнька ще добула б — тодi всi дома б. Давид, мабуть, i не пам'ятаі її?" — "О, чого б же не пам'ятаі!" — "Тодi ще пiдлiтком була, а тепер дiвка вже". Давид почервонiв i щось хотiв спитати, та дядько Петро заговорив:

— Повеснi ж дожилися, — хлiба не стало, та й мусив дитину вiддати за п'ять пудiв жита та чоботята там, хоч старi. Цур їм iз такими заробiтками!

Тодi бородатий чоловiк:

— Е, шкода. За зиму хлiб поїмо, та й знов повеснi — куди б хоч за харч дiтей розiпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш — зад угрузне, зад витягнеш — угрузне голова. А вже нас, так iменно, як трясовина, злиднi засмоктують. Пручаішся, б'ішся, а воно все глибше — по груди, по горло.

З Сибiру ж i вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме пiд голод, — поїли худобу. Лишилися голi — голiсiнькi по чужих хатах. Сiм родин вернулося їх з Зеленого Клину: обухiвськi та з Щербанiвки двi. Ну, дали — таки землi, та що з нею голiруч зробиш, та ще як за десять верстов?

— Тодi ж казав: згуртуймось у колектив та на всiх хоч пару коней залишiмо. Та домагаймось, щоб на хутiр, сюди, виселитись, до землi ближче. Хоч у землянках жили б та завжди б її пiд руками, на очах мали. Та куди тобi — комунiя! А воно, бач, нашi ж таки сибiряки… Оце якось бачився в городi — комуною живуть. "Маяк" пiд Сорочинцями. Добре живуть. А ми домнялись, а тепер…

Давид аж захвилювався радiсно вiд сибiрякових слiв: це ж його мрiя — колектив отут, у дворi. Сказав весело:

— А тепер що ж, дядьку, пiзно хiба, чи що? От землевпорядкування провадитимемо, згуртуімось та й вийдемо на виселок сюди.

Лише рукою махнув сибiряк. I коваль безнадiйно:

— Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування… Тихiн Кожупiний i досi кров'ю харкаі. Що ти хотiв, сину, як мужик темний, а бiля властi — сучi сини та п'яницi.

Тодi Давид:

— Да, у вас тут щось того… Матюха от… Тихо в кузнi. Лише сопiв мiх та трiскотiло вугiлля. Нiхто нi слова. I вже по тому мовчали бiльше. Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкентi, що там по газетах. А за своі життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.

Давид знав, чого це: "Матюха" — страшне було слово для них. I не допитувався дуже — все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. А за цей час… Адже й Матюха колись у партизанах був, а тепер…

Вiн пiдвiвся, кинув цигарку i, мiцно тиснучи руки ковалевi й тому сибiряковi, сказав весело:

— Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотiли, а що бiля властi тут у нас сучi сини та п'яницi — нiяка сила!

Очi з — пiд кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так i розлучилися.

Пiсля курної кузнi морозне осiнні повiтря залило лице Давидовi рум'янцем. Пах бур'яну сухого вiйнув iз давнини, iз спогадiв, якiсь забутi сни. Перед очима просто лiворуч — став за вербами, а обiч ставу — зелена озимина. Отут i виселок, вiд ставу, нижче саду економiчеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очi, дивиться, i в напруженiй уявi — на тому зеленому майданi: халупки, молоденькi деревця понасаджувано. Якихось кротiв наче селище. З усiх бокiв до майдану хлюпають чорнi рiллi, як повiдь весняна. Це тiльки — тiльки оселилися. Ще мружить очi Давид i сам не впiзнаі: чи їхнiй виселок?.. Великий сад з отих дерев уже вирiс. У саду бiлi будинки великi. А де гребля прорвана, де водяний млин, — електростанцiя. I стовпи потягли дроти по висiлку, понад будинками, у двiр, до загонiв, до ферми, до сельбуду… I по шляхах — на Щербанiвку, на Обухiвку… На всi боки.

За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то свист Iлькiв? Брiв бур'яном у двiр, де будiвлi цеглянi. Чiплялись реп'яхи до шинелi. Пахло жовтавим листом кленовим i бур'янами. I на дворi бур'яни буйнi поросли. Навiть у покоях, нежилих тепер, у дiрки вiкон видно було пасма бур'яну. Та стiни добрi. О, вiк ще стоятимуть! Тiльки покрiвлю на сараї, на конюшнi дай. Ось комори — гамазеї. Аби родило, і куди зсипати. Загони, конюшнi…

Давид ходив по двору, оглядав стiни, про себе щось розраховуючи. Збоку б хтось глянув — iнженер то ходить, що йому треба обрахунок на ремонт скласти.

— Да, будiвлi ще добрi, — аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо й рушив повз загони.

А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очi впали, i… гаркнули залпи в оту нiч, лiтню, тривожну, коли палав маіток: отут розстрiлювали. Червоне з — за муру сонцем вечiрнiм залляло бур'яни. Шелест десь iз — за муру. I враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузiвок — потолочив їх. Сам — сонцем заллятий, хвiст догори. I молодим телячим баритоном як шарпоне нiму ту бур'янову тишу, аж луна помiж будiвлями, за муром, у саду.

Аж Давид усмiхнувся — так зрадiв телячому ревовi. А з саду, з — за муру, ще шелест по листi — кроки чиїсь. Парубок тiльки до муру хотiв, як у прогалину назустрiч дiвчина в сiрiй свитi так i налетiла на нього.

— Ой! — тихенько з несподiванки i одхилилась, щоб дати пройти йому. А вiн — чудний такий: на неї дивиться, тодi одiрвався, одхилив голову, очей з очей не зводить. I вона… Потiм хлюпнулись безоднi пiд бровами в неї; крутнулась i побiгла бур'янами. Ще оглянулась, побiгла.

Давид стояв як стовп.

Уже не було чути нi шелесту, нi крокiв. Теля десь за двором ревнуло. Тиша i бур'яни. А вiн тодi рукою до чола, провiв — аж гаряче.

— Та вона ж десь у наймах…

Уже зовсiм смеркало, як Давид пiдходив до села. Зразу за кладовищем, на вигонi край слободи, махали крилами вiтряки. Один тiльки стояв обiч iз перебитим крилом. I пусто на вигонi. Нагнав жiнку якусь по дорозi — везла з дiвчинкою возик з мiшком од млина. Минаючи, поздоровкався, i жiнка сказала: "Драстуй". А не пiзнав Давид, хто така. Таки поночi вже. Де — не — де по хатах свiтили свiтло. Отак — блимне маленькими вiконечками — саме сiрник чиркне, потiм примружить їх i дивиться довго, не мигаючи, в темряву.

Повз церкву як проходив, неприімно вразило Давида: пахло фарбою свiжою. На тополях в оградi на ночiвлю мостилось гайвороння. "А от у школi немаі шибок, це — факт", — подумав. На розi темно зяяла вона чорними великими вiкнами, лише двоі вiд дороги блiдо свiтилися, i на завiсi бiлiй то виступала, то гасла чиясь тiнь.

За рiг бiля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в нiй. Шумiв вiтер за тином, по садках, поза хатами — листя пожовкле зривав: метеликами лiтало воно й падало стиха на вулицi, по дворах. Десь аж на тiм краю села два голоси парубочi хрипко горлали пiснi. А знизу, за городами, мабуть, бiля мосту, важко чмихав паровий млин. I — вiтряна нiч, тому дихання млинове нерiвне, немов iз перебоями: чмих, чмих… чмих. За городами ж, по той бiк Псла, смугою чорною — лiс. I шумить, шумить по — осiнньому. А Давидовi спогади — зеленi, веснянi.