Пiвненко мукнув якось, потiм сказав, що дома, бачив. А Тихоновi дивно вiдразу стало — на нього той глянув i немов знiяковiв, потiм одвiв погляд.
— Чого ти?
— Та… нехай сам узнаіш.
Тихiн пильно глянув на нього й занепокоївся.
— Та що там — бо, Андрiю?!
Тому нiяково було. Вiн м'явся i то дивився на Тихона, то одводив очi вбiк. Врештi наважився, одвiв очi з товаришевого обличчя i, впершись ними в руду стiну повiт — чини, оббиту дощами, видавив iз себе:
— Та по селу балакають: нiбито сю нiч застали його в тебе з Марiію.
Тихiн аж кинувся. Обличчя важко звiв з нерухомими на ньому очима, глибоко запалими, брови впали на очi. I остовпiв. Потiм — у руках ще курiла цигарка — пiднiс до вусiв, затягся жадiбно нею раз, удруге, аж осмалило вуса. Тодi кинув — зашкварчала вона на мерзлiй землi. А враз схватився за груди рукою, закашляв довго iз хрипом. Потiм вихаркався з кров'ю i мовчки пiшов.
Гукнув Пiвненко вже вслiд йому:
— Сокиру забув!
Винiс за ворота й вiддав йому сокиру. А Тихiн не взяв її пiд пахву й на плече не скинув. Нiс у руцi за топорище. Повз Мотузчин двiр як проходив — i не глянув.
А на його подвiр'ї було пусто, як через перелаз переступив. У вечiрнiх сутiнях дивилась невелика хата темними вiкнами — ще не свiтилося. В хлiвi кувiкало порося, а в розчиненi дверi конюшнi чути було Марiїн гнiвно — ласкавий голос до коня. Видно, мiшку мiшала, а вiн лiз.
— Тпру! Ой який ти! Дам ось!.. Який нетерплячий! — чути було, як поляскала по шиї.
Тихiн похмурився. Так голос той її, такий любий та знайомий, шарпонув йому в грудях. Наче живе глянуло в мислi обличчя з подушки дружинине, й очi з тихим соромом i з коханням до нього. "Ой який ти!.." — а сама горнеться i обличчя ховаі йому в груди. Щось обiрвалось усерединi в Тихона й наче в безодню впало, i обличчя з очима ласкавими, i немов за ними й вiн обiрвався i посунув униз, у ту безодню. А це хто пройшов через подвiр'я, хто зайшов у хату й став, як стовп, немов i не вiн це.
Потiм кинув сокиру пiд лаву i ще стояв у кожушку i в шапцi посеред хати. Пройшовся важкими кроками, мов розмiряючи долiвку ними, до полу. Упав на подушки погляд, — одвернувся. Пройшовся до стола i довго стояв бiля нього пониклий. Потiм сiв на лавi й голову важку, що як не розвалиться од думок та од болю, обхватив руками, як обручами.
Як довго так сидить — чи вiн знаі? Пролетiло в уявi за оцей час життя. Як парубком iще теслював на хуторах i вперше зустрiв. Як мазали хату, свою вже. Як зустрiвся з Давидом радiсно! I давнi — давнi спогади вставали про ще юнацькi днi: у економiї за погоничiв, у лiсi в партизанах… Марили про який свiт хороший! У Тихона нова хата, а кидати думав i з Давидом та з iншими обухiвцями в Ганiвську економiю, в колгосп. Згадалося, тодi хтось з обухiвцiв крякав: "їв колгоспi — хто буде потом обливатися, а другий за начальника, жир нагуляі та тiльки молодиць псуватиме". Чи думалось отодi… Згадав про лист у кишенi й про газету. З якою радiстю нiс додому й дорогою все мацав: чи не випало. А тепер — мов то шмат цигаркового паперу. Згадав, що Марiя благала колись його, щоб курити покинув: у грудях у нього болить же. Тепер не скаже. Ех ти, життя! Нiяк не задушить! I вiн закашлявся довго i з болем. Тодi пiдвiв голову.
У хатi зовсiм уже поночi стало. Пiд вiкном протупали швидко ноги чиїсь по мерзлiй землi. Грюкнули дверi сiнешнi, потiм хатнi рипнули. Увiйшла Марiя. Зараз бiля помийницi на лавi взяла кухоль i обхлюпнула руки, а тодi крутнулась, бiля кочерг на гвiздочку ганчiрку зняла й терла мовчки руки. Тихона не бачила, видно. I, як ганчiрку вiшала, зiтхнула вголос чогось важко. Потiм обернулась.
— Ой! Хто — бо це? — аж злякалась i хвильне ступила крок, вдивилась у сутiнi на постать. — Чи це ти, Тихоне?
I чув Тихiн, як важко вона задихала. Стояла все. Раптом крутнулась, згадала, що свiтло засвiтити треба. Шарила сiрникiв на карнизi, а нiяк не знайде, — де вона задiла їх? Так i не знайшла. Хоч i чув Тихiн, як шерхнула була пачка пiд її руками на карнизi. Ну хай, ще видно, вона ось поросятi тiльки винесе, тодi засвiтить.
Поночi бiля помийницi наготувала поросятi в цеберку й понесла. У Тихона у вухах лунав iще її голос стримано — хвильний. Угадував, яке в неї було зараз обличчя: мабуть, розгублене й зчервонiле, бо побоялася й свiтло засвiтити. Знову схилився головою. I чи довго, чи скоро вдруге рипнули дверi, i на цеберцi дужка брязнула бiля помийницi.
Тепер Марiя зараз пiдiйшла до печi й узяла сiрники з карниза. Потiм узяла лампу на переднiчному вiкнi й пiдiйшла з нею до стола. Тихiн спитав, пильно на неї дивлячись:
— Тобi сiрники? Чи ти вже знайшла пачку? Де вона була?
— У зарiчку. Мабуть, ще як топила, то вкинула. I саме сiрника чиркнула — обличчя як вирiзьблене. Тихiн тодi з болем скривив губи з огидою в презирливу усмiшку й пiдвiвся з лави. Скинув кожушок, кинув на лавi й шапку. Сiв бiля лави на стiльцi. I вже потiм нi питав у неї нi про що, нi озивався.
Марiя помiтила це й насторожилась. Може, сказав уже хто йому? Почувала, що й їй якось треба сказати про те, але не знала як. Уже скiльки часу вiн у хатi, а вона не говорила ще. Хiба отак — мов тiльки оце здумала! Нi, чуі, що обiрветься, що скаже не так, як хоче. I не знала — чи з жартом це сказати, чи з серцем. А! i чого вона отодi зараз, як поросятi мiшала, та не наважилась, i поночi ж у хатi було. А може, то так вiн, наморився? Чи в хуторах що недобре почув?
Мовчання гнiтило, i вона так, аби що сказати:
— Кiнчили повiтку Химцi?
Тихiн хмуро такнув по паузi. А перше нiж сказав це, подумав iз злiстю: "Понаравилось! Ще б рада з дому чоловiка геть здихатися". Закурив i затягся жадiбно скаженим самосадом. Кашляв глухо й довго, з хрипом, i харкав, з болем i злiстю, на долiвку. Вечеряти вiн не хоче. I мити голову теж. Марiя подивилась на нього довгим поглядом. Що це з ним сьогоднi? Штучно — здивовано знизала плечима.
— Ще нiколи такий не був!
— Да, не був, — кинув цигарку й знов замовк. Згодом сказав: — Постели менi, ляжу я!
Марiя метнулася вiд печi, постелила, як завжди, для двох. Аж наче зрадiла: мо, й справдi не знаі нiчого? Може, так, занедужав? Тихiн, не роздягаючись, лiг на постiль у чоботях на полу скраю. Одну руку пiд голову заклав, а другою долонею закрив очi й затих.
Ще довго Марiя по хатi вешталась. Пiдбивала тiсто в макiтрi, поралась бiля печi. Але й вона нi вечеряти не сiла, нi чавуна з окропом з печi не витягала, — не мила в той вечiр i вона голови.
Була тривожна ще, а десь на самiм днi в грудях уже пружилась радiсть. Весь день сьогоднi, як тiльки Давид пiшов, був вiн у мислi в неї, з мислi не йшов. Як живий стояв перед нею, любий до нестями. I в очах у нього — хiба ж не бачила Марiя, що в нього в очах? Як отодi, бiля полу, обхватила за голову, так стиснув руки їй, i весь тремтiв, i весь линув до неї. А! вона знаі, чого вiн стримався тодi. Лунають у вухах i досi його речi в ту нiч:
"Коли б ми з тобою в табунi ходили, ми б i не балакали про це". Думала, ждала — здушить в обiймах. "А ми в громадi!.. Чи хочеш, щоб, як собаки, перегризлися…" О, вона знаі: усе то Тихiн! Все через нього. I вперше в ту нiч думала без жалю про нього — хворого. Навiть хотiлось, щоб швидше… А потiм i вдень знов думала про Тихона. З тривогою ждала, коли повернеться, бо ще сама не знала, як його стрiне. Може, як стане перед очима, тихий i змарнiлий, з позападалими очима, з хрипом у грудях, може, буде його жаль. Удень вона сама себе не знала: i жаль було, але якось по — дивному — i жаль, i нi. Як смикала солому, на розвернений прикидок подивилась i думала з сумом про Тихона. В конюшнi, як коня ляскала ласкаво по шиї: "Хто тобою оратиме, коли Тихiн…" I не додумала, зiтхнула з сумом. А з — за коневої голови в темрявi конюшнi мов учулося — "стiй!" — голос любий, i з — за коневої голови його любе обличчя: держить за повiддя в руцi коня — новий хазяїн. Але все ж була схвильована й ждала чоловiка з тривогою. I тодi, в хату як зайшла… А зараз — нi вже. Оце дивиться — лежить вiн на полу нерухомо, i нiчого в неї до нього немаі. Хоч би отак i вмер. Десь тiльки глибоко — тихий — тихий жаль.
