Он скраю, на ослонi, з Христею та з Зiнькою сидить i пiвнiвська невiстка, жiнка Андрiіва, i пвга — вдова.

Як зайшли чоловiки, всмiхнулась пiвнiвська їм назустрiч:

— Чи ви не виганяти нас лiзете?

— О, таких молодиць тiльки подавай нам! — хтось iз чоловiкiв теж весело. А дядько Гордiй поважно до жiнок стиха:

— Тiльки ж ви глядiть тут, не вухами ляпати прийшли. Голосуватимемо, чи що, глядiть же й ви!

— Та вже ж!

На Зiньку впав Давидiв погляд. Вiн усмiхнувся їй з вiтанням, а вона ясно обдала очима парубка, потiм усмiхнулась тихо, немов iз журою. Потiм очi задуманi стали. Давид iще пробiг очима по товпi. I ген на ослонi купка жiнок: стара Карпенчиха, ще якiсь. А мiж них, як мiж колоссям стиглим квiтки, дiвчата. В барвистих хустках, якi в стрiчках червоних. Шум у хатi, присне смiх дiвочий, i над усiм, як i там, надворi, мов коники в травi, насiння трiскотить i лушпиння на помiст бiлим цвiтом сиплеться.

Пiд стiною на ослонi, поруч iз Нюркою, прибраною й нафарбованою — "на повному фасонi", сидiла… Давид аж очима клiпнув. Нi, вона — таки, Марiя. У великiй хустцi картатiй, видно, в сестринiй, бо Давид нi разу її в такiй не бачив, трохи блiда i з глибоко запалими очима. Вона удавано весело й жваво говорила з сестрою Лукiію та з Нюркою, а очима все на дверi. I знати — аж од дверей нiс на собi Давид її погляд, а це тiльки вловив. I щось було в ньому, вiд чого парубок швидко вiдвiв очi.

На вiльному ослонi скраю сiв, а далi залiзли: дядько Гордiй, Пiвненко, ще чоловiки. Тихiн бiля Давида сiв. У проходi попiд стiною до крайнього вiкна, що близько стола, пiдiйшов Гнида й сiв на лутцi. Закотив полу полушубка i з штанiв дiстав насiння, став лузати. Книш сiв на передньому ослонi, де вже весело гомонiли крамарева Паша, Ганна Iванiвна з чоловiком. Тягнирядно стояв iз своїм костуром, до стiни прихилившись, неподалеку вiд Гниди., здоровенне, як не до стелi, одоробло. У дверi ще, чути було, валила молодь. Шумно, весело. Попiд руками шниряла малеча, пролазила наперед i розташовувалася на пiдлозi, аж декого до самих нiжок стола приперли.

Гнида визвiрився на них: "К чорту звiдси!" Але ззаду голос твердий дядькiв Гордiїв:

— Хай i дiти! Сидiть, хлопцi!

З другої хати винiс Яким на руках, як скатертину бiлу, великий аркуш розгорнений i поклав на столi. Край один звис — видно на ньому червоне намальоване щось i написано. "Газета", — пролопотiло по натовпу. А серед малечi — рух, подались обличчям до стола.

— Що воно таке? — питався якийсь.

— Хiба ти не бачиш? — вiдповiв Петрик Мотузчин. — То ж сонце намальовано, що воно сходить. Це нашi хлопцi газету зробили.

Яким, урочистий сьогоднi, гукнув на хористiв. Вибирались iз натовпу, з коридорчика повалили хлопцi, дiвчата й шикувались, сплiтались у вiнок за столом. У дверi знадвору ще валили.

До Тихона Давид прихилився i стиха сказав щось. Той рвучко повернувся, глянув по хатi через голови, знайшов. I довго дивився на неї. Щось саме говорила з молодицями й смiялась. I хоч вiн бачив, що смiялась вона силувано, але ж смiялась, але ж прийшла… Стрiлися поглядами, в очах її блиснула зненависть. Тихiн одвiв свої вiд неї i опустив. I вже потiм i чув усе, i бачив, як крiзь туман, мов то десь далеко, — i шум, i голоси. Лише як гаркнув хор "Iнтернацiонал", а все навкруг рухнулось i завмерло, i Тихiн пiдвiвся. Очi на Якова саме впали. "От сволоч же отака: i з лутки не встав, i шапки не скинув!" Потiм, як стих уже хор, всi сiли, а щось говорив Яким. I кинувся Тихiн лише вiд вигуку:

— Гнида Якiв! — це поспiшав Книш чергу захопити кандидатом своїм у президiю.

Записав Яким. Але Гнида лише оком обвiв збори i вже знав, що провалять, бо ж народу з його табору була тiльки купка. Тому й зняв свою кандидатуру, мовляв:

— Не хочу, бо це зiбрання якесь пiдозрiле! Яким iз виразом великого задоволення закреслив його прiзвище. Навiть олiвця був послинив — забув, що хiмiчний.

Назвали ще iмення: Чумак Гордiй, Мотузка Давид, Кожушний. З хору хтось iз молодих жiночих голосiв:

- Євга Сiренко!

Десь ззаду рух. Оглянулись обличчя з усмiхом. На лутцi Гнида вищирився, i Тягнирядно зареготався на всю хату. А ззаду з ослона, не пiдводячись i збентежено, пвга сказала:

— Ну що ж це, не можна й мiж люди жiнцi поткнутися! Смiх який! — а в хор комусь, бо не пiзнала: — А вам стидно з старої жiнки смiятися!

Виткнулась Зiнька з — за дiвчат i, трошки зчервонiла, тiтцi пвзi сказала:

— Та я, от їй — право, без смiху!

— Iди, Євго, тепер же равноправiі! Уже чоловiки тепер i жiнок не мають повного права бити! — щирив Гнида зуби. I хтось iз жiнок умовляв: "Ну й посидь, яке страшне". Але пвга розсердилась:

— Iди, як ти розумна!

— Пiвненко Химка! — тодi гукнув хтось iз чоловiкiв. — Не доки ж будемо справдi возжатися.

Ще когось назвали. Але то вже так, знали всi, що як трьох треба, то й пройдуть всi три першi, вся дiйснiсть обухiвська за це свiдчила. Нi, на цей раз Чумак i Давид пройшли, Кожушного провалили, бо хотiлось Химку багатьом провести, а Христя з Зiнькою в хорi справжню агiтацiю передвиборну провели за неї. Зайняли мiсця:

Гордiй посерединi, Химка, соромлячись, рожева, пройшла пiд реготом Тягнирядна та Гниди й нiяково сiла дуже рiвно на стiльцi, не насмiлюючись глянути на людей. Гордiй пiдбадьорив її: "Чого ти, мовляв, сидиш, як та квочка на крашанках? Смiливiш треба!" В Химки ще бiльший рум'янець.

Оголосив голова — Гордiй — повiстку денну: доповiдь Мотузки Давида про мiжнародне становище, читання стiнної газети, i ще і газета з мiста, то прочитають, дещо і цiкаве й для них, обухiвцiв.

Далi оглянув пильно збори.

— Давайте покинемо лузати насiння, бо нiчого й не буде чути.

Хто зам'явся, хто покинув лузати. Навiть Гнида Якiв струснув iз полушубка лушпиння, уважний — як же, мовляв, голови та не слухати, а потiм демонстративно ще одкинув заполу й витяг повну жменю, Тягнирядновi подав, набрав собi, ще й перевiяв iз руки в руку, губами дмухаючи. Став знову лузати, тiльки ще пильнiше та завзятiше.

Гордiй похмурився, а лише те сказав, що — звiсно, хто несвiдомий, хай лузаі. I курити треба покинути, а то й задушитись можна. Потiм до Давида хитнув головою. Той пiдвiвся, обвiв очима захоплено обличчя молодi, i в бородах, i бiля стола дiтвору.

Став говорити.

Спершу трошки про хату — читальню: нащо вона та що в нiй робити. Далi зв'язне вiд цього й до огляду мiжнародного, як i внутрiшнього стану країни, перейшов. Говорив гарно, голосно, нешвидко i вплiтаючи в мову живi барвистi образи. Чужих слiв уникав, а як траплялися якi "консерватори", "бюджет", кожне з'ясовував. Найдовше зупинився був на господарському життi; на збiльшеннi продукцiї — i в промисловостi, i в сiльському господарствi. Наводив цифри, щоб порiвняти з довоінним рiвнем та з двадцять першим роком. Дуже великi числа, як мiльйони, задля наочностi перетворював на живi образи. От, скажiмо: хлiба стiльки — то мiльйонiв зiбрали, це он скiльки вагонiв повнiсiньких, це, як на душу подiлити, он по скiльки впаде…

Слухали уважнi, навiть про насiння поволi самi якось забували, що воно і в кишенi. I, хоч тьмянi, виникали образи: Англiї, що ворожа до них, Америки. I все ж робилось аж спокiйнiш: не в ладу, значить, i вони, буржуї, живуть! А то ж зовсiм було про вiйну балакали. Бадьорiш ставало: якщо те правда, що каже, — справи добрi! I можна вiрити: от продподаток же полегшав, де на кого й зовсiм нема — пригадувалось. Очi чимдалi довiрливiш дивились на Давида i вуха уважнiше слухали. Думали: "А що ж, i дуже просто, може, й правда, що матерiя скоро подешевшаі, що переселенський фонд якийсь і, що кредит одкрили для бiдноти".

Як закiнчив Давид, посипались запитання. Знати по них було, яка цiкавiсть у селян про життя, не лише їхні, обухiвське, а й про життя цiлої країни, на далеких гонах. Питали: через що матерiя така дорога? Як живуть робiтники — може, бачив, як був по мiстах? I iншi, багато iнших.