— Що таке?

Саме позiхнув Матюха й потягся, захрущав суглобами. Глянув на наймичку пильно й по паузi спитав:

— З церкви ще немаі?

— Ще нема.

Спустився поглядом з обличчя по стрункiй дiвочiй постатi аж до нiг. Од нiг — угору. Подумав: "I що той Льонька в нiй найшов такого? Худеньке собi".

Зiнька перебила:

— Бiльш нiчого?

— Пожди! Те… нiхто ще не приїхав?

— Безпальки приїхали. До церкви пiшли всi. "Ага! Ну, а Огирi, мабуть, прямо до церкви виїхали. От чого це з Щербанiвки нiкого немаі? Льонька ж небезпремiнно повинен бути. Хiба, може, дiла якi невiдкладнi. Що мiлiцiя, що пожежна команда…" — махнув рукою i схилився ще над чавунком.

— Ти забери оце. Та що воно воняі у вас там смалятиною? Дихання просто забиваі. Огiркiв дiстань або нi — кислиць. Не яблук, а що ото в бочонку, i квасу нацiди. Та вмитись дай.

Зiнька прихилила половинку дверей i вийшла в кухню. А тут — аж голова болить i наче чадно. Шкварчить, сичить у печi, як у пеклi. Баба Секлета

Гнидиха куховарюі сьогоднi. Вибились пасма сивi з — пiд очiпка, розчервонiлася бiля печi, лоб їй блищить од поту.

— А ти куди? — побачила, що Зiнька хустку на плечi накинула.

— Квасу на похмiлля.

— А, лихо менi! Соломки ось треба, пирiжки нiяк не пiдпеклися, а з церкви — як не видно. Пiдожде квасу, бiжи лиш соломки сухенької вхвати.

Зiнька побiгла, а баба Гнидиха охнула, розiгнула спину старечу на хвилину та й знову до печi. Люди ж таки будуть чужi, як же можна, щоб сорому набратись? "Хто куховарював?" — "Баба Секлета". Аж головою похитала. Весiлля та храми ще й з давнiх — давен по хазяїнах — хто їх одбував, як не вона? В Огиря всiх поженила й замiж пооддавала… Як i до революцiї, - яка ж важнiсть була: тi ж помiщики, можна сказати, а баба Секлета — своя в них. Бо по панах замолоду служила, обхожденiі їхні знаі… Одсунула горщик здоровенний (влiтку, як парова молотила, варили в ньому), помiшала ложкою страву, лизнула й смакувала довго; добрий борщ, як у гостиницi! Засунула горщик.

Зiнька вбiгла знадвору.

— Вже з церкви йдуть.

— Ой лишенько! — аж кинулась баба Секлета. Вiхтик швиденько з соломи скрутила, у пiч на жар вiхтик i роздуваі. Як — як сама в челюстi не вскоче. Зiнька до льоху — грюкнула дверима. На печi щось зачмихало, а згодом заплакало.

— Ой горечко!

Вийшов iз кiмнати сам хазяїн. Уже взутий, в галiфе i в сорочцi спiднiй iз манишкою на всi груди — чорним виноградом вишито. А голова як копиця сiна, зi сну розпатлана. Став умиватися в мисцi голубiй. Затим Зiнька квасу принесла повен глечик i кислиць миску. То вiн, ще й не втершися, ще мило на шиї та бiля вух, схопив глечик i видудлив iз нього, мабуть, iз кварту. Сплюнув, потiм став утиратися.

У дворi тодi ж хряпнула хвiртка, i цеповий собака загавкав i з цепу рвався — до ворiт спершу, потiм до ганку вже. Чути голос Лiзин: "Пiшов вон, дурак!" Загупали ногами на ганку. Нарештi хатнi дверi вiдчинилися навстiж, i увалилося гостей повна хата. Попереду Лiза.

— Ой яке ж тут повiтря! Пожалуйте в кiмнати! Тьотю Олю, Нiночко!

Огириха зразу ж скинула шубку з себе й на пiч до онука — зняла його з печi. Матюха галантно розкланювався з дамами своію копицею сiна. Шумно тиснув руку чоловiкам — Безпальковi й тестевi.

— А Данюша ж?

— Конi випрягаі.

— Ну от!.. — вiн звернувся хмурий до наймички, що бiля помийницi свиням готувала, i гримнув на неї:

— Ти наче вчора привезена: приїхали — значить, випрягти треба!

Зiнька взяла кухоль i, обхлюпуючи руки над цеберкою, сказала через плече:

— Бачите — не сиджу, не згорнула ж руки.

— Побазiкай менi! — спiдлоба глянув на наймичку i, вже як вийшла та, крiзь дверi наче бачив її постать i обличчя в профiль до нього, через плече: — "Не згорнула ж руки". Шваль отака! Ще розговори в неї!

— Пожалуйте, — до гостей звернувся.

Зайшли до їдальнi.

Простора, з великими вiкнами, серпанковими занавiсками позавiшуваними, хата була прибрана не по — мужичому. На покутi великий стiл, уже накритий скатертиною, з приборами чоловiк на десять. Канапа килимом застелена. Пiд стiною вiд спальнi — лiжко, не те, що спати, а декоративне, з подушками бiлими як снiг i — як не до стелi. Просто дверей — "шикарне" трюмо. Зараз перед ним Наталя, Данюшина жiнка, зачiску поправляі i бачить у ньому — у дверi з кухнi зайшли чоловiки: Матюха пройшов в опочивальню, свекор важкий, з задишкою, сiв на перший стiлець. Безпалько по хатi пройшовся. Став перед грамофоном, що в кутку на столику.

— Да, оце рiч! П'ять червiнцiв! — покрутив головою. Сопiв товстий Огир. Усi мовчали. Нiночка, що сидiла проти вiкна на стiльцi iз схрещеними на животi руками, з пахучою хусточкою в однiй, повернула байдуже голову до батька, потiм знов одвернула й застигла — в кухоннi дверi поглядом, мов там фотограф iз — за дверей: "Хвилиночку, знiмаю!" Вийшла Лiза iз спальнi в голубiм халатику i взяла вiд матерi дитину, а в кухню гукнула бабi Секлетi, щоб подавала на стiл. Потiм пауза. I мовила перша Безпальчиха, як i подобаі пiсля церкви i з хорошим апетитом перед смачним борщем:

— А старий уже у вас отець квлампiй. Старий та сивий.

— Да, дряхлий старик, — важко дихаючи, мовив i Огир, — що лiта, а що й життя — таки: тi ж харцизяки не потягали хiба й його? I в ЧК вкупi зо мною страждав у пiдвалi.

— Боже, i що за врем'я було таке страшне! I не думалося вже…

— Наладилось, — знов сказав Огир, короткими пухкими пальцями перебираючи на колiнах, — виходе хмiль iз голови. Ось i в церквi тепер; хто палив, грабував — у церквi тепер.

— А ще ж i пiп у вас — порохня з нього сиплеться, — кинув Безпалько, переглядаючи грамофоннi пластинки. Од трюмо Наталя:

— Ой Никаноре Iвановичу, як же ви виражаітесь гарно! — i манiрно звела брови дугою.

— Да, да. Вам би нашого отця Симона хоч би на мiсяць, то вас би тодi вiд церкви й за вуха б не вiдтяг.

Безпальчиха аж розсердилась: носиться з своїм отцем Симоном, як дурень iз ступою. А Огир зацiкавився, що ж воно за отець Симон у них. Одказала Безпальчиха за чоловiка:

— Та катафалiя ж у нас.

Огир аж повернувся до сестри, самої голови нiяк, то всiм тулубом.

— I справжня катафалiя?

— Та ну да, справжня. Аж у двох приходах захватили церкви. Попервах усього було — i голови попровалювали декому, i церкви замикали двома замками: i тi, i тi. Потiм узяла гору катафалiя. I наш приход успенський. Тепер аж за версту ходю до церкви.

— Бо дурна: нi разу ж не була, а гудиш, — сказав чоловiк, — слово боже на всiх мовах, хоч би на китайськiй чи на негритянськiй, — однаково — слово боже, — роблено серйозно довiв вiн, хоч було знати, що сам у слово боже нi на якiй мовi не вiрив. — То було по — слов'янському: паки — перепаки, а от а рiднiй мовi… та ще як хор гряне "боже великий, ідиний", просто в серце лліться тобi. Друга баба так сльозами i заливаіться. Благолiпiі храмовi таке придав: вiнки, рушники на всьому iконостасi. Общину сестер — мироносиць органiзував. А вже як править службу — ну, той же артист! Що ви хочете — басище силенне, сам представительний. Як кадить та пройде по церквi, так народ, особливо жiнки, перед ним i хиляться:

А вже як проповiдь скаже! I в полiтицi розбираіться добре.

Саме порiг Данюша переступив — кремезний, з русявими вусиками вниз i низькобровий. Вiн був у захисного кольору вiйськовому кiтелi, що на плечах од погонiв лише по двi дiрочки бiля комiра лишилися. На порозi вiд спальнi, як у дзеркалi, — Матюха. Тiльки цей червоний i в пiджацi, а з бокової кишеньки — червоний крайок партквитка, — колись на партз'їздi бачив отак у дуже видатного партiйця.

Привiтались. Усi якось притихли в хатi. А Матюха з Данюшею сiли плiч — о - плiч на генеральшинiй канапi. Огиренко, закинувши ногу на ногу, витяг пачку папiрос i Матюсi: "Прошу" — i сам закурив. Никанор Iванович завiв грамофон i поставив пластинку "Ой казала менi мати". Це було добре: вiльнiше всiм стало, не почувалося напруженостi, бо хоч i свої, родичi ж, аз пам'ятi як вирвати Огиревi тi спогади?