— I трапляіться ж людям добро таке — завод! А тут, як обжався, хоч поламай руки, бо не потрiбнi ж нi на що. Або якби спалив млина, а бог щоб вiтрiв не посилав, — хоч би за крила вiтряки крутили, робота б була. I як ми ген туди далi, рокiв за десять, у свiтi й житимемо? Народу ж намножиться. I так тiії землi — ось i в нашiй громадi — i по три чвертки на душу немаі. Шкрябаіш, шкрябаіш її, сердешну, а того хлiба з неї — всилу до весни дотягнеш. А тодi що буде? Бiда, Давиде! — схилився вiн до Давида, що сидiв з ним поруч на партi, i похитав головою. — От ти книжки всякi читаіш, скажи менi, сину, — що воно буде?

Парубок звiв голову, задуманий, i спитав:

— А як ви, дядьку Гордiю? На вашу думку?

Гордiй хвилинку в задумi дивився в чорнильницю на партi, i весь вiн мов застиг. Раптом звiв обличчя й сказав:

— Я так думаю, сину, що от як не виробить центр нiчого нащот переселення — і ж гулящi землi i в Сибiру, i на Херсонщинi, i на Кубанi, — та як не настроять нових заводiв, щоб нашу сiльську голоту — як ось ї в мене росте семеро — вони в себе втягли, — плохе життя буде.

— Це вiрно, дядьку Гордiю. I за розселення, i за заводи. I центр уже виробив: і ж фонд переселенчеський. Тiльки що бiднi ми, не може держава переселенцевi допомоги дати, а так, на свої ж сили, хто ж зможе далеко куди переїхати? Чи ви, чи я? I заводи старi пускають i новi будують. А вже тодi на базi реконструйованої промисловостi можна буде й саме хлiборобство пiднести, щоб було воно в нас культурним хлiборобством, а не таким нещастям, як тепер і.

— А це iменно, що нещастя, а не хлiборобство, — хитали селяни головами.

А в Пiвненка син в агротехнiкумi вчиться. Перехилив голову в коло Пiвненко й сказав:

— Треба до агрономiв прислухатися.

А Яким:

— Та машини всякi заводити, як — от трактори. На цукровому заводi, там же на буряках бiльш тракторами роблять.

З — за спини голос:

— Трактори — да! А тодi казарми строїти, а цi хати порозвалювати та комуну заводити. Хороше життя буде: робота ж по наряду, по карточках у гамазеях усе получати, — ще на Якима зиркнув i криво всмiхнувся, — а ось тебе, Якиме, за каптенармуса наставимо.

Яким тiльки глянув, а й слова не сказав: з таким дурнем як балакати! Сплюнув тiльки з презирством. З — за спини ще тодi хтось:

— Нi, щось не їздять уже оратори, не розказують уже про комуну.

— А проте скiльки їх і — комун та колективiв, скiльки їх буде! — сказав Давид. — Тiльки ми не про це будемо зараз, а ось про що: iдеш по селу та як глянеш по дворах, на вигiн, — скiльки тих плиток нароблено — кучугури, тисячi возiв гною на них перелiплено, та й подумаіш: а що, якби отi тисячi возiв та на поле вивiз.

Дядько Гордiй узяв його за плече.

— В тiм — то й рiч, Давиде, що не довезеш на поле, по дорозi розтрусиш: як i в нас, аж за хуторами, на Гановому земля.

— Десять верстов. За день чи й двiчi справишся. Ще хтось за спиною — уже в класi сутiнь, — не знати, хто саме:

— Як кому, так геть — то — уся пiд селом земля.

— Бо не боявся попервах революцiї, зайняв, та й усе. I що _ж,_ тобi оддам тепер, може? — сказав Якiв, Гниди старого син жонатий.

— Пересуньте ганiвську землю собi пiд село, от i вам буде добре.

Давид пильно глянув у сутiнь, звiдки той голос чути, i одмовив iз притиском:

— Землемiри — тi пересунуть.

Гнида знов:

— Авжеж! Який до землемiрiв. Не дуже лиш!

— А то хiба що?

— Он Тихона спитай що, той тобi розкаже, — i Гнида блиснув у сутiнях зубами, — засмiявся. Проти вiкна на сiрому тлi вечора темна незграбна Тихонова постать ледве помiтно ворухнулась, i голос глухий, повний ненавистi й презирства:

— Ти, Гнидо, зубiв не вишкiряй. Бо я мовчу, мовчу, та як дам, то тiльки визбираіш!

— Овва!

— Подивишся!

I Яким тодi до Гниди:

— Думаіте, не знаімо, чия то робота?

Вiд дверей нагло — тш! Стихло в класi, а в дверi увалилися й пiдiйшли до стола Матюха, начмiлiцiї, старий Гнида. До парт — Огиренко й Губаренко, сiли спереду. I ще в дверi валили селяни, проходили в глиб класу, бiля порога ставали, — повен уже клас. Щось бiля стола, посхилявшись, гомонiли голова з секретарем та начмiлiцiї. I Гнида совав туди свою гостру пику. В класi як в усi — тиша. Пiдняв голову Матюха й очима п'яними важко полiз по обличчях селян — на переднiх партах i в глиб класу. Бiля вiкна — на Тихоновi та на Давидовi затримався поглядом. До начмiлiцiї нахилився. Тодi й той глянув до вiкна i довго не зводив очей з Давида. Потiм клацнув срiбним портсигаром i закурив.

Матюха хриплим голосом сп'яну оголосив загальнi збори обухiвської громади одкритими. Повiстка дня така — взяв вiн папiрець i читав: 1) заява громадянина хутора Огирi, Обухiвської сiльради, Кушнiренка i 2) поточнi справи.

— Бiльше нема нiяких питань? — хмуро глянув вiн на громаду.

Тихо. А в тишi голос од вiкна Давидiв:

— Нi, питання ще і.

Матюха з несподiванки так i застиг iз повiсткою денною в руцi. Потiм голову як — як помiтно вбрав у плечi, i брови нависли. Ворухнулась громада, з переднiх парт оглянулись чоловiки, в тишi хтось грюкнув кришкою парти.

Пiдвiвся Давид:

— Мене цiкавить, та й громадi, я думаю, цiкаво буде знати, по — перше: в якому станi приговор земельних громад про землеустрiй, що шiсть мiсяцiв тому в сiльраду поступив? А друге: хай уповноваженi скажуть, що з хлiбом, зiбраним на землеустрiй, сталося i де вiн? I який вони акт з артiллю складали? Оце й усе поки що.

Матюха з — за стола склав губи в усмiшку презирливу й говорив, недбало кидаючи слова:

— Тек!.. Запомни собi навсегда, товаришу Мотузко, що цi вопроси зараз до дiла не стосуються. Як будуть вони поставленi на повiстцi, отодi й будемо їх обговорювати.

— Отже, я й пропоную їх поставити. А ви проголосуйте, як громада на це.

— Та в чому справа? — здвигнув плечима в кiнцi стола начмiлiцiї. I

Матюха здвигнув плечима. Ще й на обличчi таке здивування в нього, мовляв: i може ж чоловiк отаку дурницю молоти! Враз похмурнiв.

— Прохаю, громадянине Мотузко, менi не вказувати i призиваю до порядку. Повiстка і. Всi чули?

Шум i рух бiля вiкна. Рукою по столу — трах!

— Вишвирну, як кошеня, за дверi, тiльки ще слово менi. Я не гратись сюди прийшов.

Вiн узяв у секретаря клапоть паперу — заяву ж ту, (видно ще й чорнило на тiй заявi не висохло) — i почав читати:

— До Обухiвської сiльради, Щербанiвського району, громадянина хутора Огирi Павла Кушнiренка

Заява

В нiч на 19 серпня ц. р. я поїхав у с. Яреськи, за 65 верстов од нас, на ярмарок, щоб купити там собi коня. Був i купив собi в якихось циган гнiду кобилицю 9 лiт, заплативши, за неї 180 крб. I вже збирався додому їхати, як пiдходять до мене селяни с. Обухiвки — Гордiй Чумак, Мотузка Пилип i др. — i заявляють, що коняка це в мене — начебто Чумакова, яку вкупi з iншими шiстьма в цю ж нiч було в них заведено з пастьби. Я, опасаючись самосуду надi мною, невиновним, озвiрiлими селянами, кинувся тiкати. Але мене було схвачено, дуже збито, i тiльки мiлiцiя вже мене одбила в самосудчикiв. Потiм мене заарештували, i ось другий мiсяць я страдаю в допрi безневинно за когось. Ведеться слiдство, i з нього видно, що я не винуватий, а проте сиджу, а дома хазяйство розвалюіться i сiм'я без усяких засобiв на iснування. А потому прохаю сльозно обухiнську громаду видати жiнцi моїй приговора, щоб мене випустили з допра хоч до суду, який розбере й оправдаі окончательно мене, невинного.

_Павло Кушнiренко_

Матюха поклав заяву на стiл. Узяв другий аркуш у руки… На партах глухо зашумiла громада на заднiх рядах. Знали ж усi добре Кушнiренка — бандит, яких мало. I знали, як було на ярмарку тодi. А тепер, iч, сльозливим яким прикидаіться, приговора йому, харцизяцi!

Шумiла глухо громада. Матюха поклав аркуш i, спершись обома руками на стiл, а голову втягши в плечi, грiзно очима вп'явся в натовп. Цiлу хвилину, може. Потiм стихати стало. I тихо як в усi, аж iзнадвору виразно чути було, як десь на вулицi спiвали. Отодi вiн знову взяв аркуш зi стола. I, ще мовчки й грiзно глянувши на громаду, сказав повагом: