— Отож i треба нам — сход буде завтра — та й запитати, хай лишень нам скажуть, як там iз приговором справа, i про хлiб, та й акт хай прочитають. А то ми тiльки по закутках шушукаімось, а толку з цього нiякого. Як Гниди та Матюхи хотять, так i крутять. Теж хоч i Гниду взятистарателя знайшли: у всiх трьох у тини впираіться земля, та ще ж i земля! Аж кричать усi три, сердешнi: "Землеустрою!"

Затягся цигаркою, блиснули на мить з — пiд брiв темнi очi, а губи в усмiшцi невеселiй.

— Все в нас не так, як у людей. Радянська влада — оце ж i вона, думаімо, на Матюху дивлячись. Але це — хто далi Щербанiвки свiту не бачив, а хто бачив — то: не радянська влада це. Темне, глухе та каламутне село Обухiвка, а в нiй, як щуки, Гниди, Огирi та Матюхи…

Тиша. I нагло з — за спини басище:

— Ану, розступись!

Натовп колихнувся, дорогу дав Матюсi в коло. У шапцi кудлатiй, у руках цiпок сукуватий, у руку завтовшки. До Давида в темряву пiдступився.

— Це хто?

На мiшках блиснув огник, обличчя Давидовi освiтив. Тихо, а твердо:

— Це я.

Мить Матюха стояв нерухомий. Очi гостро встромилися в Давида. А раптом приснули, i гаркнув у натовп:

— Роз — зiйдись! Ви молоти чи на мiтинг зiбралися? — Цiпок звiв. — Роз — зiйдись менi сiчас!..

Одхлинув натовп — хто мiж вози, хто в млин. На мiшках лише Давид сидiв iз Гордiім. Та стояв обiч Тихiн Кожушний. Рукою груди здавив i закашлявся. Давид кинув цигарку, пiдвiвся на ноги. А Матюха тодi цiпок у лiву руку взяв, а правою парубка об руку i крiзь зуби:

— Ану, товаришу, ходiм.

Одвiв набiк. У млi двома силуетами чорнiли довго. Щось говорили гаряче — по рухах знати.

Потiм далi у млу пiшли, — аж на пiску од рiчки тьмяно плямiли.

У млинi якось змовкли всi. Лише горготiв камiнь, сновигали люди в бiлому борошняному пилу. А з — за стiни паровик зморено чмихав.

Через хвилин десять, може, бiльше, зайшов i Давид у млин. Був трохи блiдий. Слiдом за ним Матюха всунувся в дверi. Цей — пика з — пiд кудлатої шапки, мов здоровенний баклажан червоний. Вiн пройшовся помiж селян, зiрко спiдлоба роздивляючись. I на кого падав погляд його, той в'янув, очi впускав i заклопотано чи за кисетом лiз у кишеню, чи щось бiля мiшка — от зав'язка немов саме розв'язалася. Сказав мiрошниковi щось Матюха. Потiм у дiрку, що в стiнi пробита до паровика, вийшов. Давида Тихiн стрiв питанням в очах… Ще й пожурив:

— Казав же — бережись. Бач, i наскочив. Тепер напастi не обберешся.

— Дарма! Все 'дно сьогоднi чи коли, а нам треба було з ним балакати: знати ж повинен кожен iз нас, з ким вiн дiло матиме. Ну, от i побалакали "по душах". Що там, до нашого номера далеко ще? — перевiв вiн навмисне на iнше балачку.

— Нi, ще не скоро, — i Тихiн закашлявся. А кашель такий поганий у нього — глибоко з грудей. Знати, болiло йому, бо руку до грудей тиснув, i обличчя з болем. Коли прокашляв, трохи помовчав, а потiм сказав:

— З ним балачка звiсно яка: що не і — зараз на контрреволюцiю бере. Тiльки ти, Давиде, надалi не будь таким гарячим, бережись. Я ж осьзостався без печiнок. пхня робота, — вiн знов закашлявся, руку на груди, i лице з болем.

Давид його за плече.

— Ти бережись: грудину ту виставив. А жовтий який. Тобi, Тихоне, погано?

Той лише головою похитав: ой як погано! Давид звелiв йому додому йти, а вiн тут i сам iз мливом управиться. Коняку згодом хай пришле з ким — небудь.

— Хiба Марiю пришлю, — сказав Тихiн. I так йому погано. Вiн одкотив комiр i тихо пiшов iз млина.

З недригайлiвцiв саме останнiй домелював, почали мiшки на вози зносити, в дорогу лаштуватися. Засипав дядько Гордiй за ними, а Давидовi це аж через чотири номери, — хiба через годину впаде. Вийшов надвiр i собi.

Морозно. Iз — за левад виплив мiсяць. Стало виднiш од нього — мiсячно. У темрявi, — то лише гомiн, ньокання чулося, а тепер стало видно кобилячi голови з дугами, селян — усе в двi фарби: мiсячно, мла. I на землi тiнi рiзко покладенi, немов залитi тушшю. Дужче запахло кiнським гноім. I голоси в морозному пругкому повiтрi соковитi:

— Iване!

— Га?

— Та рушай! Що ти там огинаішся?!

— Та шину ось ув'язую.

— I, макуха отака! Вiдколи стояли — нiколи було?! Ну, закурили поки що. Тим часом Iван отосою вiд чийогось воза (поночi ж!) ув'язував колесо.

— Готово, хлопцi!

Розiйшлись до возiв, рушили i валкою довгою на дорогу пiсками важкими виїхали. Загуркотiли гулко мостом. А за мостом у лiс — весело цокотiли по добрiй дорозi залiзнi ходи.

Давид пiшов услiд за ними до рiчки. А як став на мосту, з лiсу так запахло листом, дубовим, жовтавим. I збудились спогади давнi — давнi, як увi снi.

Осiннiй лiс, i їх багато було в ярах, простуджених i хворих, круг огнищ… Пахло листом жовтавим…

Нi. Сьогоднi вiн не хоче спогадiв. Трохи болить голова.

У лiсi далеко десь цокотiли колеса.

Перехилившись через поручнi над водою, Давид виплював цигарку з огнем — блись, i погасла внизу.

I згадався Матюха одразу, там, на пiску, як стояли удвох: "Менi тебе, що оцю цигарку". Вiн кинув i ногою роздушив її. "Гляди менi, я контрреволюцiї не потерплю. Ти в мене й не писнеш!" Давид тодi йому: "Ну, ти, Матюхо, це кинь: я тобi не Тихiн, що ось другий мiсяць печiнки, тобою одбитi, кров'ю вихаркуі. А щодо контрреволюцiї, то ми ще з тобою про це побалакаімо". I зразу ж пiшов геть од нього.

Давид звiв голову, а просто в обличчя червоний мiсяць смiіться i око хитро так мружить, немов хоче сказати: "А, покинь ти Матюху. Ну, падло, ну, завтра на сходi в роботу його вiзьмеш. А зараз — тсс…" I сам прислухався, а на червонiй круглiй пицi така блаженна усмiшка розлилась: дiвчата спiвали на селi. Та як же, вражi дочки, спiвають! Аж замовкли собаки на селi, аж на левадi тiнi встали, брались за руки й ходили помiж деревами, в мiсячному сяйвi замаренi. А ген на кручi, надi Пслом, де човен прив'язаний, прийшла, заломила руки й схилилась над водою, аж коси розплетенi у воду впустила.

Давидовi серце отак тiльки — тук. Похмурився вiн. Знов — за Матюху. Та вiн якийсь вертлявий став, все виприсне з думки в Давида. Тiльки оце притягне до себе, а вiн — шмиг, i знову на мосту сам стоїть Давид, а десь спiвають дiвчата. Та такi ж молодi, рум'янi на морозi. Вервечкою йдуть по вулицi, груди глибоко дихають, i з грудей — пiсня. Хiба з грудей? Все тiло спiваі молоде.

Ще хмурився. I згадалося — чого це? — рукою груди здавив i кашляв довго i з болем. I це — Тихiн. Що вiн у лiсi тодi, був за вола здоровiший. Та й хлопцями з ним, як ще в економiї в строку були — босий на морозi, у дрантi i _ — _хоч би що… Грудину ту виставив, а в лiкарню, каже, якби ж повiз кожного разу масла та яіць. Мабуть, це й дома…

…Зайшов у хату, мовчки повiсив шапку, на ключцi, скинув сiрячину й сiв мовчки на лавi. А до жiнки згодом:

— Поїдеш до млина, Марiі, - i закашлявся довго, i тиснув груди. — Так щось менi погано! А там Давид змеле.

В Марiї тiльки нiздрi тонкi ворухнулись. З жердки хустку дiставала, вигнулась Станом струнким i, запинаючись, до чоловiка:

— Ти б хоч кожух таки був надiв, — а сама свитку накинула й не застебнулася, — Хомут у сiнях?

— Та ось я пiду.

— Я й сама! — i тiльки фалдами метельнула по хатi.

У, чорт! — погано якось Давидовi. I тодi, як був уперше в них по приїздi, якось увечерi теж було отак.

Були так тепло стрiлися з давнiм товаришем. Були ще сусiди. Цiлий той вечiр довгий говорили. Марiя i ще дядькова Гордiіва невiстка (прийшла на попряхи) пряли на лавi, а круг стола чоловiки — газету Давид читав. Потiм заговорили про життя в Туркестанi, про подорож i як де живуть, що бачив вiн. Говорили й про життя обухiвське. Прядки гуркотiли, а жiнки настороженi — теж слухають. I ось — щось саме про життя ген туди лiт за двадцять забалакали: "Що — таки воно буде? Як — таки воно хоч дiти нашi житимуть? (Ми то вже видно, мовляв, як!)" Давид розiйшовся: комуни, трактори, життя якесь казкове. Очi в дядькiв мов дитячi, слухають, не одiрвуться, так складно "бреше". I коли стих, над прядкою Марiя сидiла, схилившись, потiм голову звела й так, у жарт: