— Двадцять чотири фунти, — i нi слова бiльше не сказав Гнида, лише подумав: "Сурйозний чоловiк, по розговору знати. Ну, та ти для нас, можна сказать, без последствiя".

Давид одсипав мiрчук. Помiг потiм Тихоновi зважити його мiшки (це ж iз ним i приїхав сюди). Повно в млинi.

— Це хiба ген туди на нiч молоти випаде:

— Да.

Тихiн пiшов до воза — хай Петрик iз конякою собi їде додому, Давид пiдiйшов до ящика, подивився, як меле. А збоку з мiшкiв дядько Охтиз покликав:

— Iди закуримо лишень, Давиде.

Давид пiдiйшов i поздоровкався. Закурили дядькового крiпаку.

— Ну що ж? Як дома, Давиде?

— Та придивляюсь поки що.

— Обмолотився вже?

— Учора добили.

Знадвору тодi, з — за дверей, де на мiшках цiла юрба дядькiв, Гордiїв голос, що з Давидом по — сусiдському живе, твердо сказав:

— Нi, рiзний народ i в комунiстах…. (Давид прислухаіться). к, звичайно, бiльш з отих, ще штани з торбинками носять, алiхве, чи як їх…

— Щоб кишенi не оддимались! — хтось засмiявся.

— Може, й на те, а може, просто, щоб iз мужви сiрої видiлитись; то ж таки — я, мовляв. У такого в кишенi бiлет, а пiд хренчем своя шкура — i весь!

— Усi вони такi, у кожного своя шкура. Ось понадивитеся: i цей, Мотузчин, — тиждень — два, а там пiде жити — або в кооперацiю, або в артiль. Що ото немаі коня — враз буде!

Дядько Охтиз лiктем штовх Давида.

— Ну й народ у нас. А як же по — їхньому: даром страдав i на фронтах кров проливав? — затягся вiн цигаркою i знов до небожа, стиха й таімно: — Гнида якось казав, — либонь, i в артiль можна буде на жалування, а може, й у начальство яке. I нам таки б… Злиднi ж i батька в три погибелi гнуть.

Давид пильно глянув на дядька Охтиза, затягся цигаркою — димок з неї до лiвого ока тоненько поснувався, — аж примружив парубок, а потiм сплюнув i глянув знов просто в очi дядьковi й головою тихо хитнув. Та хоч i тихо, але Охтиз бачив.

— Чого ти так, Давиде? — затягся i чвиркнув крiзь зуби.

— Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордiїв:

— Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем i партизаном. I тодi ще хоч молодий був, а убiждьонний, i от нема та й нема — в Червонiй Армiї, а чую ж — у листах пише, що партiйний уже. Самi батьки не признавалися, мабуть, з пiвроку, ховалися. Та вже вiд дiвчини довiдався. Питаю старого тодi. Правда, каже, спортили сина. I я подумав: да, правда. А це якось виходю вранцi з хати — на току в два цiпи молотять. Один у шинелi — Давид! Уночi прийшов, а чуть свiт — за цiп та на тiк мерщiй. Оце я розумiю. I хоч комунiст, а в старiй шинелi, а гiмнастьорку суконну продав та купив чоботи братовi — в школу тепер ходить.

Тодi хтось iз юрби:

— Як по твоїх, Гордiю, розказах, так i зовсiм вiн не партiйний, виходе.

— Книжечка і. Написано в нiй, що член Комунiстичної партiї. Iще всякi книги і партiйнi: "Земельний кодекс" i iншi про радянську владу. Находили про передiл в "Земельному кодексi" — гарно сказано: треба органiзувати земельнi громади й скласти приговор, тодi вишлють землемiра i зробить вiн нарiзку, як там. кожна громада собi встановить.

— Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крiзь землю пiшла.

— Нi, не пiшла: дiд Явтух, що у волостi, вчора ще, — всмiхнувся, знати по голосу, — даі закурювати: мiй тютюн, його бомажка, дивлюсь — аж воно наша заява.

— Бреши!

— Ну от, треба менi! I саме — де пiдписи. I мою, й твою, Гордiю, хвамилiю та скурив, як і, - на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь iз голови. Що ти хотiв…

— Ну, а в людей же як? Хiба не однакова власть? От i Недригайлiвка, що тiльки iншого району.

— Та хоч i iншого. Е, що там…кинув хтось.

Тодi по паузi — голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлiвцiв:

— Чого? В нас без усякої тяганини нарiзку вихлопотали. Уже й землемiри приїхали, плани складають. А це на весну нарiзатимуть.

— А як воно у вас? Одруби?

— Нi, всяк і, - чути, прикурюі саме. Давид пiдвiвся з мiшкiв i вийшов надвiр, де в сутiнях, на мiшках, темнi плями постатей i вогники цигарок поблискують. Той закурив, затягся — вуса, борода на мить зачервонiлися.

— Одруби, — ясно, що кожному в печiнки в'їлися смужечки та латочки, по всiй обчеськiй землi розкиданi. к i в мене в першого — аж у семи шматках шiсть десятин. вiв чвертку завбiльшки за п'ять верст. Не стiльки роботи на нiй, як часу на дорогу згаіш. Та й в iнших так. Ну, й за одруби, звiсно, стояли, за чорний передiл. Ну, взяти ж i те — усiх же не вблаготвориш. Бо це ж не сувiй ситцю з полицi дiстав: — на скiльки душ? — Маіш собi! Земля

— не ситець. А ще як у нас — чого тiльки й немаі: i солонцi, i пiски, i болота — десятин на двiстi. Як ти її будеш? Кому яку? I знов же: та пiд селом, а та — за десять верст або й далi.

— Така ж iсторiя i в нас iз землею.

— На поля ми побили, на чотири поля. А де далi земля — на виселок вийде частина.

Заворушились постатi, огники частiш заблискали, заговорили всi одразу:

— Бач, у людей! Не одна власть хiба?

— Бо то люди, а ми — вiвцi, — Тихiн Кожушини сказав i закашлявся. А чоловiки хором:

— Кажеш, землемiри вже наїхали?

— Да, плани вже складають.

— Диво! А в нас… — хтось лайнувся зло i сплюнув. З — за спини Давид тодi перехилився в коло i стиха, а мов череслом цiлину вiдбатував:

— А в нас — учора був я в районi та у земвiддiл заходив — нашого приговора й у вiчi там не бачили. Нi у входящих, нi в iсходящих. Ви розумiіте, що це?

Тиша. Чмих — чмих — паровий млин артiльний як смiхом не присне з селян обдурених. А вiд комор бiля ваги — уже й свiтло горiло. Гнида: "Ну, далi, хто там?" В юрбi хтось стиха нарештi озвався:

— Та як же це? Вже ж i фунти збирали, по десять iз десятини.

— Тi фунти вже тепер — не фунти: "загрiлися ж" у коморi, ну, що ж iз ними робити? Пропаде хлiб! Добре, що саме артiлi вальцiв схотiлося. А Гнида двох синiв одстроїв, а третьому ж як? Хiба хати не треба? Може ж, ожениться коли. А в Книша дочка в Харковi вчиться, фунтiв же треба. Ну, про голову й мови нема. — Ззаду, _в_ спину хтось — штовх. Оглянувся Давид — аж то Тихiн… Ти легше, Давиде, мовляв.

— А хiба що? Кажу ж: i мови нема про Матюху. Бо бричка нова на ресорах, як вiн їде нею, сама на все село торохтить про фунти громадськi, а грамофон романси про тi фунти щовечора виспiвуі. Що там iще говорити? До дiда призвели хлопцi. Стала справа лише за… землеустроім.

I вiдхилився, сiв на мiшку, з Тихоном закурюі. А натовп — мов загадку яку загадав їм: голови низько й нi слова, у думках. Гордiй перший нарештi звiв голову й аж трiпнув нею — вiри не йме:

— Як — таки це могло б статися, що нема приговора. Пiдписували ж i уповноважених обирали, i фунти… Нема мови за них, правда, з ними щось за комерцiя вийшла. Але то ж у позику, либонь, вiддано артiлi, поки треба буде. Давид спитав:

— А скiльки пудiв за скiльки?

Мовчання. I згодом хтось:

— Як це розумiти: "за скiльки"?

— А так.

- Є ж бомага в уповноважених, скiльки там позичено. Тихоне! — гукнув у темряву. З — за спини голос Кожушного Тихона:

— Мене тодi дома саме не було, — орав на фондi. А їду з поля, дивлюсь: з гамазею хлiб таскають до млина. Побiг, — що таке? Артiлi, кажуть, у позику… А сход? Нащо той сход, як хлiб гниі, i до першої вимоги позичаімо ж. А хлiб же як золото. Падлюки, хоч i за уповноважених обрано. Був сперечався, а тут ще й Ковтуна з поля нема. Що ти один зробиш? Акт якийсь складали, я не пiдписував — не давали, i об чiм вiн — не признаються.

Давид тодi:

— Не признаються ж, бо знаімо, об чiм. А хай, мовляв, тодi покажемо, як треба буде, може, це й рiк мине. А до того часу забудеться, чи хлiб як золото був, чи згорiв наполовину.

— А таке! Шум.

— Та що ж це таке робиться? Грабують народ серед бiлого дня!

— Тсс!.. — хтось iззаду. I стихло. Бо вiд комори у млин Матюха з Гнидою йшли. А в тишi голос Давидiв, чи бачив Матюху, чи не бачив: