Невипадково, отож, визнаючи багато достоїнств твору Загребельного у порівнянні з романами Рибака чи Панча, австралійський літературознавець Марко Павлишин заявляє: «Будьмо відвертими: деякі місця в романі можуть викликати в читача [що звик до ідеї рівності між народами] фізичну огиду… Не раз хочеться відмовитися від „правди“ Загребельного й відкласти роман назавжди…»[581]. А в іншому місці, він вказує, що вищий рівень майстерності автора роману «Я, Богдан» спричиняє тонший, однак водночас і підступніший вплив на читача. В романі Загребельного «портрет Хмельницького задовольняє всі вимоги офіційної мітології [КПРС], а рівночасно подає читачеві психологічно переконливий образ великої людини з широкою візією, харизмою, тонким інтелектом та дипломатичним хистом… Автентичність — міцна зброя в арсеналі апологета Переяславської ради. Нею автор плекає в читача готовність вірити, що „возз'єднання“ і „братання народів“ — це не витвори радянської пропаґанди після Другої світової війни, а поняття, які справді могли належати до структури думання XVII ст. Турбує те, що безсумнівний авторський хист Загребельного надає таким конструкціям певної переконливости…»[582]

З тієї перспективи сприймає вправно написаний роман Павла Загребельного вельми проникливий читач, який добре знає не викривлену імперською цензурою картину історії України та який, безперечно, «звик до ідеї рівності між народами». Та, проте, хіба спроможна критично прочитати той текст більшість читачів в Україні, які були (та, на жаль, іще досі бувають) змалку виховані на мітах про «братній російський народ» і «велику російську культуру», а водночас про «неповноцінність» культури української і «непрестижність» рідної мови? На жаль, більшість із тих читачів досі сприймає ідеологічно «програмовані» твори письменників з УРСР без критичного розуміння прихованих у них «засобів впливу на масову свідомість», а створені для потреб імперських ідеологій колоніальні стереотипи України залишаються для них ніколи серйозно не осмисленими, а відтак і «беззастережними» «істинами»… Отож, будувати нову «історичну пам'ять» в Україні на основі історичної літератури часів УРСР не те, що важко, а таки навряд чи можливо…

Доволі нечисленні белетристичні твори про історію Хмельниччини, які з'явилися уже в незалежній Україні (такі, хоч би, як історичний роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко», написаний ще в 1980-х, та остаточно завершений і виданий 1999 p.), а також значно численніші історичні дослідження епохи Хмельницького, видані за останніх двадцять років, поки що не мали значнішого ефекту на загальні уявлення українців про гетьмана і його добу. Навіть і задуманий як могутній засіб впливу на масову свідомість фільм Миколи Мащенка «Богдан-Зіновій Хмельницький» (2007) виявився, на жаль, не довершеним як слід, технічно та мистецьки проблематичною поразкою як у творчому, так і в комерційному вимірах.

На сьогодні образ гетьмана Хмельницького в українській «колективній свідомості» залишається нечітким і не достатньо зрозумілим, насиченим імперськими мітами й підтекстами. І таким же туманним є уявлення українців про надзвичайно важливу в нашій історії революційну епоху XVII віку. А те, наскільки небезпечною є отака невизначеність суспільства супроти власної історії, видно із наслідків похідної від тієї амбівалентності надто ще численних громадян України супроти національних цінностей сьогодення: концепції України як держави, української самототожності, ставлення до мови та культури, а надто ж до ставлення українців до Росії: недавнього імперського центру, що його досі багато хто називає «братнім», а чию мову й культуру вважає «рідними». А справжній — такий, що міняє свідомість, — вихід зі стану національної невизначеності навряд чи можливий без осмислення-усвідомлення вузлових дилем української історії і основних цінностей української культури. А на масовому рівні, окрім шкільної освіти, чи не найвагоміші чинники у такому процесі — це белетристика, кіно, театр, мистецтво…

А в такому контексті яку вагу може мати сьогодні перечитання (а фактично, відкриття) майже 70-літньої давності роману Юрія Косача «День гніву» — роману, який, за нормальних обставин, мав би бути часткою літературної класики, а який невідомий переважній більшості українців не лише в Україні, а й у діяспорі? Чим саме, якими характеристиками форми чи вимірами змісту, «День гніву» мав би бути цікавим для сучасного читача? Що відрізняє цей роман нонконформістичного еміґраційного автора від численних інших прозових текстів української літератури, присв'ячених темі Хмельниччини загалом, а особі гетьмана Богдана зокрема?..

У першу чергу, як переконаються читачі, які з відвертим розумом і зосередженням уваги відбудуть заворожливу подорож сторінками цієї книги, роман «День гніву» — це, напевне, наймайстерніший (а в цей же час вельми читабельний) український літературний твір про бурхливу і, багато в чому, маловідому, вкриту серпанками леґенд епоху Хмельниччини. Це величезна втрата для української культури, що, із здебільшого практичних причин (насамперед неспроможності знайти видавця для своїх творів), Юрій Косач не завершив задуманої трилогії романів «Цезар степів» про Богдана Хмельницького, в якій «День гніву» мав бути лише першою частиною. Дві наступні частини трилогії «Хмельничани» та «Сойм у Чигирині» — не були написані. І цей перший із задуманої трилогії роман — яскраве явище української історичної белетристики. Причому цей твір освітлює-зображає епоху Хмельниччини із унікальної перспективи, яка особливо співзвучна із сучасністю і, як про те піде мова далі, може виявитися дуже цінною у теперішній час переосмислення понять України і української тотожності після Революції Гідності…

Для читачів в Україні, багато із яких виросли на літературі створеній під жорстким ідеологічним диктатом, «День гніву» стане відкриттям нових інтерпретацій подій української історії та джерел українського державотворення. Передовсім, роман Косача, без сумніву, побудований на принципово відмінному розумінні історії від того, який пропагували радянська цензура та соцреалісти, і, серед іншого, цей текст може слугувати засобом «десовєтизації» уявлень про Хмельниччину й про історію України загалом. Цей майстерний твір розвінчує багато колоніальних мітів, а зокрема й міт про «неєвропейськість» України та «спільність її історії і історичних інтересів» з Московією-Росією, — мітів, які програмно й ефективно насаджували в свідомості українців за останніх три століття імперські системи влади та освіти.

І справа аж ніяк не в тому, що «День гніву» мав би декларативно «боротися» з ідеями імперських ідеологів і письменників, та аналогічними засобами — лише зі знаком мінус — «в лоб» заперечувати, скажімо, аксіоми «щасливого возз'єднання України з Росією» або «споконвічного російсько-українського братерства». Декларативних заяв, які описували б інший вимір українсько-московських реалій, ніж той, що його пропагували соцреалісти, в романі Косача практично нема. Дуже рідкісний виняток з правила — це внутрішній монолог Хмельницького, в якому, обдумуючи природу стосунків із сусідніми державами, гетьман думає: «Ох, боюсь, боюсь Москви. Саме там рабство і неволя. Крім божого й царського нічого там нема. Навіть бояри себе царськими рабами називають. Простих же людей на торговищах продають… Ні, Москви боюсь… Із вогню та в полум'я…»

Ні, справа в іншому: в тому, що Косач, на основі глибоких досліджень історичних реалій доби, талановито й переконливо демонструє зовсім іншу реальність від тієї, яку, під тиском директив, плекали автори в царській Росії та СССР. Наприклад, це незначність, повна марґінальність «московського чинника» в житті України, бодай у першій фазі визвольної війни, яка описана у «Дні гніву». Хоча Хмельницький та козацька еліта беруть до уваги Московію у своїх політичних розрахунках, а інколи персонажі-московити з'являються в різних відгалуженнях сюжету, усі ті мотиви не те, що другорядні, а й зовсім-таки марґінальні, а що основне, чужі в українському оточенні, незрозумілі, непередбачливі й далекі від українського суспільства, зовсім відмінні своїм характером і ментальністю.