Наскільки можемо це сьогодні встановити, основною темою «Затягу на Дюнкерк» був особистий внутрішній ріст Хмельницького як військового командира, а в цей же час його усвідомлення своєї глибокої пов'язаності з життям рідної землі. Адже, хоча Хмельницький здобуває на чужині високе визнання й отримує разом зі своїми козаками вигідну пропозицію продовжити службу у Франції, він вирішує повертатися в Україну та й переконує підлеглих йому козаків зробити те ж саме. Повертаючись, таким чином, із добірним військом загартованих у війні козаків, майбутній гетьман везе із собою на батьківщину ядро майбутньої могутньої козацької армії.

Через декілька років, у передмові до початого ще 1936 p., але виданого аж 1943 р. у Львові роману «Рубікон Хмельницького» Косач писав: «Історія Б. Хмельницького перед 1648 роком мала для мене завжди багато хвилюючого. Бо що може більше хвилювати, ніж історія народження героя? А для письменника що може бути більш хвилююче од мандрівки в нетрі доби, про яку так мало відомо?..»[574]

То й не дивина, що «Рубікон Хмельницького» продовжує розпочату в «Затягу під Дюнкерк» історію «народження» національного героя. Це той же 1646 p., місто Данціґ (нині Ґданськ), де спиняються козаки по дорозі з Франції в Україну. Данціґ — це центр політичних інтриг і місто таємних переговорів між аґентами європейських держав, яке стає для Хмельницького місцем, у якому він може виявити інтимне розуміння європейської політики й водночас осмислює, на основі вістей із дворів Європи, плани майбутньої боротьби. Уже в той час, за Косачем, він усвідомлює величезну тактичну перевагу того, щоб «підняти чернь» і створити з неї боєздатну армію, і тут, зрештою, він має нагоду випробувати свої здібності втримувати сильною рукою анархічне козацтво, бо мусить приборкати внутрішній бунт проти його влади…

У принципі, провідним мотивом роману є не так мотив «народження героя» у сенсі закріплення авторитету Хмельницького як козацького ватажка, а радше внутрішня еволюція його як мудрого і далекоглядного європейського дипломата. Адже, у дусі ідей В'ячеслава Липинського, Косачеві уже в «Рубіконі Хмельницького» йдеться про «європеїзацію козаччини, а з нею і цілої України»: ідею, яка після війни знайде масштабний розвиток у романі «День гніву». І хтозна, може, зосередженість Косача на всуціль «європейському вимірі» особи та політики Хмельницького була, бодай частково, свідомою полемікою з поглядами сталінських «інженерів людських душ» в УРСР, які в той час, із кінця 1930-х pp., намагалися творити протилежний «антиєвропейський» міт Хмельницького-«друга Росії», що приєднав Україну до москвоцентричного антизахіднього союзу народів «степу» й «слов'янського православ'я» проти урбаністичної («буржуазної») «католицько-протестантської» Європи…

Адже в СССР зміни в офіційному ставленні режиму до постаті Хмельницького та особливо до Переяславської угоди з'явилися ще в половині 1930-х pp., себто в час, коли «Велика Совєтська Енциклопедія» називала цю угоду «початком колоніяльної влади Росії над Україною». Попри отаку загальну інтерпретацію, успадковану від українських марксистських істориків 1920-х pp., Михайло Покровський усе ж таки представляв угоду як «найменше з усіх можливих лих» для України в бурхливому XVII ст. Але вже в другій половині 1930-х, коли потреба «ідеологічно виправдати» культ особи Іосіфа Сталіна вимагала від істориків в СССР по-іншому поставитися до питання «ролі особи в історії» та й створити нові, модельовані на особі Сталіна, історичні міти-канонізації царів Петра І й Івана Грозного, ті історики мусили теж в іншому світлі представити експансіоністично імперську політику царів і Московії-Росії в загальному. Новий «міт Хмельницького та Переяславської угоди» мав стати одним із найкращих прикладів «благородного» впливу Росії на сусідні держави й народи, які вона інкорпорувала в тіло імперії. Адже ж, за сталінською ідеологічною доктриною, всі ці народи «одвічно прагнули до об'єднання» з Москвою, робили це ентузіястично й повністю добровільно, та й отримали у наслідку «велику користь» в господарчій і культурній сферах завдяки «покровительству» Москви і доступові до, мовляв, «вищої російської культури». Та, в кінцевому рахунку, найбільшим благом для тих народів була, буцімто, можливість «взяти участь разом із Росією у Великій жовтневій революції 1917 р.». Причому (як характеризує сталінський міт «дружби народів» американський історик Лоуел Тіллет), «у взаєминах з усіма радянськими націями Росія виступала як старший брат, чиї милостиву опіку й наставництво слід було приймати із вдячністю та повагою»[575]. На жаль, оті витворені сталінською пропаґандою стереотипи до сьогодні живуть у свідомостях великої маси громадян колишніх республік СССР. Бо ж хіба не з такими «вдячністю та повагою» українці чи грузини у XXI ст. повинні приймати (на думку надто ще великого числа людей!) «наставництво» Росії та її «благородний» вплив на «країни близького зарубіжжя»?..

У 1930-х першим, хто відгукнувся на «замовлення» на твір із новою інтерпретацією Хмельницького, став провідний сталінський пропаґандист в українській літературі того часу Олександр Корнійчук. Його драма «Богдан Хмельницький» (1938), яка впродовж наступних десятиліть мала безпрецедентно велике поширення в Україні, — вистави в майже усіх українських театрах, а також і створені на її основі кінофільм Ігоря Савченка (1941) та опера Костянтина Данькевича (1951), — становила, за висловом історика Олександра Гриценка, «згусток ідеологем уже тоді сформованої в основних рисах радянської мітології сталінської доби»[576].

Пізніше, уже після війни, «уславлення „наново дозволеного“ національного героя» Богдана Хмельницького «розгорнулося широким потоком»[577]. Чимало соцреалістів присвятили його особі пафосні й чолобитно промосковські епопеї. Це насамперед романи «Переяславська рада» Натана Рибака (1948—53) і «Гомоніла Україна» Петра Панча (1954), написані до святкувань 300-річчя Переяславської угоди — за чіткими вказівками «Тез ЦК КПРС», що «історичною заслугою Богдана Хмельницького є те, що він, виражаючи споконвічні сподівання і прагнення українського народу до тісного союзу з російським народом… бачив неможливість порятунку українського народу без його з'єднання з великим російським народом, і наполегливо добивався возз'єднання України з Росією»[578]. І відповідно, оба романи таврували «буржуазний націоналізм», розпалювали ненависть до «панів» та «іноземних» (звісно, західних) «загарбників» та гучно славили «великий російський народ і його братню дружбу».

Уже в часи хрущовської відлиги помітно ліберальніший своїм тоном і не такий аж вислужницький супроти московської влади роман «Хмельницький» у трьох томах написав Іван Ле, проте і в ньому, лише в дещо зм'якшених тонах і барвах, автор послідовно пропагує ті ж самі постуляти із «Тез ЦК КПРС» та ті ж самі стереотипи колоніальної інтерпретації України та її взаємин із «благородним старшим братом» Росією. Та, зрештою, по суті, той же самий колоніальний погляд на Україну на основі белетристичного опрацювання тем Хмельниччини, лише дещо прихованіше і менш очевидно, пропагував у романі «Я, Богдан» уже нібито свобіднішого 1983 р. Павло Загребельний. Попри те, що роман написаний талановитіше від сталінських опусів Рибака чи Панча, а навіть Івана Ле, попри те, що він «інтелектуалізований» масою посилань на історичні джерела та й ускладнений вигадливою структурою розповіді, по суті, він підтримує ті ж самі стереотипи ортодоксальних партійних поглядів чи то про нібито незаперечну (дарма, що не підтверджену реаліями XVII ст.) «нижчість» України й українців супроти «великої» московської держави та культури; чи то про безперспективність Гетьманщини в 1650-х pp., яка неначебто не розглядала, та й не мала інших політичних виборів, окрім союзу з Москвою, а відтак і кожне рішення Хмельницького «заздалегідь інтуїтивно надхненне бажанням об'єднати Україну з Росією»[579]; чи про «неспроможність» українського народу бути господарем на своїй власній землі та необхідність «захистити» Україну «сильною рукою» чужоземного володаря (ось, приміром, у час Переяславської ради Хмельницький у Загребельного оправдовує перед козаками ідею підкорення України Москві, бо, мовляв, уже «шість років живемо ми в нашій землі без господаря…»[580]), тощо, тощо.