— Знову під душем, — сказала Вартова Матір. — Це вже набридає.
— Participation Mystique[15]! — відповіла Беллонда і пішла до свого помешкання. Її думки вирували від зміни переконань, що вимагали реорганізації. «Він кращий ментат, ніж я!»
Participation Mystique! Оргія як енергетичний чинник. Сексуальне знання Всечесних Матрон справляло на Бене Ґессерит ефект, схожий на первісне занурення у спільний екстаз. Робимо крок уперед і крок назад.
Достатньо просто знати, що це існує! Таке огидне, таке небезпечне… і таке магнетичне.
«А в Шіани імунітет! Бодай її!» — Чому Айдаго нагадав про це саме тепер?
***
Я завжди віддаю перевагу судженням урівноважених умів, а не законам. Кодекси та підручники творять поведінкові схеми. Усі поведінкові схеми мають тенденцію ставати безсумнівними, а ці тенденції, об’єднуючись, задають деструктивний імпульс.
Дарві Одраде
Тамелейн з’явилася у кімнатах Одраде ще вдосвіта, принісши звістки про дорогу, яка їх очікувала.
— Дрейфування піску зробило шлях небезпечним чи непрохідним у шести місцях за морем. Дуже великі дюни.
Одраде саме завершила заплановані на початок дня процедури: міні-Агонія прянощів, тоді вправи і холодний душ. У гостьовій спальні Елдіо було лише одне слінгокрісло (вони знали її уподобання). Там вона й сиділа, чекаючи на Стреггі та ранковий звіт.
При двох сріблястих світлокулях обличчя Тамелейн здавалося землистим, але годі було помилитися щодо її задоволення. «Якби ж ти спершу вислухала мене!»
— Роздобудь нам ’топтери, — сказала Одраде.
Тамелейн вийшла, помітно розчарована м’якою реакцією Матері Настоятельки.
Одраде викликала Стреггі.
— Перевір альтернативні дороги. Довідайся, чи можна обігнути море довкола західного кінця.
Стреггі поквапом вийшла, ледь не зіткнувшись із Тамелейн, яка саме поверталася.
— Мушу з прикрістю сповістити, що транспорт не може негайно забезпечити нас достатньою кількістю ’топтерів. Переселяють п’ять громад на схід від нас. Імовірно, зможемо отримати їх ополудні.
— А на краю тієї пустельної відноги на південь від нас немає спостережного терміналу? — спитала Одраде.
— Перша перепона відразу ж за ним. — Тамелейн досі була дуже задоволена собою.
— Нехай ’топтери чекатимуть нас там, — сказала Одраде. — Рушаємо відразу після сніданку.
— Але, Дар…
— Скажи Клербі, що сьогодні ти їдеш зі мною. Так, Стреггі? — Аколітка стояла у дверях за Тамелейн.
З того, як Тамелейн тримала плечі, виходячи, було ясно, що вона не вважала зміну місця вибаченням. На вуглинках! Але поведінка Там відповідала їхнім потребам.
— Можемо дістатися до спостережного терміналу, — сказала Стреггі, показавши цим, що все чула. — Піднімемо куряву й пісок, але це безпечно.
— Поквапмося зі сніданком.
Що більше вони наближалися до пустелі, то безпліднішою ставала околиця. Одраде прокоментувала це, коли вони їхали на південь.
На відстані сотні кілометрів від місця, де, згідно з останніми звітами, мав бути край пустелі, вони помітили сліди покинутих селищ, громади яких переміщено до прохолодніших широт. Голі фундаменти, залишені напризволяще стіни, безповоротно зруйновані при демонтажі. Труби, відрізані на рівні фундаменту. Викопувати їх було б надто дорого. Невдовзі пісок покриє увесь цей непривабливий безлад.
Одраде звернула увагу Стреггі, що в них не було тут Оборонної Стіни, як на Дюні. Скоро населення Капітули перебереться у полярні регіони й почне видобувати лід для отримання води.
— А чи правда, Мати Настоятелько, — спитав хтось позаду Тамелейн, — що ми вже виробляємо обладнання для збору прянощів?
Одраде обернулася на сидінні. Питання надійшло від працівниці зв’язку, старшої аколітки: літня жінка з глибокими зморшками на чолі; похмура й косоока від довгих годин, проведених за знаряддями праці.
— Мусимо бути готовими до появи червів, — сказала Одраде.
— Якщо вони з’являться, — зауважила Тамелейн.
— Ти колись виходила до пустелі, Там? — спитала Одраде.
— Я була на Дюні. — Дуже коротка відповідь.
— Та чи бувала ти у відкритій пустелі?
— Лише між невеликими надмами біля Кіна.
— Це не те саме. — Коротка відповідь, то короткий і відгук.
— Інша Пам’ять підкаже все, що мені слід знати. — Це сказано для аколіток.
— Це інше, Там. Мусиш збагнути це сама. На Дюні виникали дуже цікаві відчуття, усвідомлення, що будь-якої миті може з’явитися черв і поглинути тебе.
— Я чула про твій… вчинок на Дюні.
Вчинок. Не досвід. Вчинок. Дуже точний осуд з її боку. Дуже схоже на Там. «Надто багато набралася від Беллонди», — як сказав би дехто.
— Подорожі такою пустелею змінюють тебе, Там. Інша Пам’ять стає виразнішою. Одна річ — черпати з досвіду фрименського предка. Зовсім інша — ходити по цьому місці як фримен, хоча б кілька годин.
— Мене це не тішило.
Такий він, авантюрний дух Там. Усі в машині побачили її в недоброму світлі. І ця звістка розійдеться.
Справді на вуглинках!
Але тепер легше буде витлумачити переведення Шіани до Ради (якщо вона підійде).
Спостережний термінал був простором, покритим розтопленим кремнеземом — зеленим і шклистим, з бульбашками від високої температури. Одраде стала на обплавленому краю і зауважила, що латки трави закінчуються, а пісок уже вдирається на нижчі схили цього колись зеленого пагорба. З’явилися нові кущі лутиги (засаджені людьми Шіани, як сказав хтось із супроводу Одраде), що утворювали безладно розсипаний сірий екран захисту від посягання пальців пустелі. Мовчазна війна. Хлорофілове життя веде ар’єргардні бої проти наступу піску.
Низька дюна здіймалася над терміналом, праворуч від Одраде. Давши знак іншим не йти за нею, вона вибралася на піщане узвишшя, а відразу ж за його прихованою масою розкинулася пустеля з її пам’яті.
«Ось що ми творимо».
Жодного сліду заселення. Вона не озиралася на рослини, що вели останню відчайдушну битву з наступом дюн, натомість пильно вдивлялася в горизонт. Так дивилися мешканці пустельних окраїн. Усе, що рухалося на цьому сухому просторі, було потенційно небезпечним.
Повернувшись до інших, вона ще якийсь час вдивлялася у шклисту поверхню терміналу.
Старша аколітка Зв’язку підійшла до Одраде з проханням від Погодної служби.
Одраде переглянула його. Стисло й очікувано. У записаних словах не було нічого несподіваного. Просили більше наземного обладнання. Підставою для цього була не раптова буря, а рішення Матері Настоятельки.
«Учора? Невже я лише вчора вирішила прибрати море?»
Вона повернула рапорт аколітці Зв’язку і озирнулася на посипане піском шкливо.
— Прохання підтверджено. — Тоді: — Мене засмучує вигляд усіх цих покинутих будівель.
Аколітка знизала плечима. Вона знизала плечима! Одраде хотілося її вдарити. (Та чи звістка про це не викликала б нарікань у Сестринстві!) Одраде повернулася спиною до жінки.
«Що я могла б їй сказати? Ми прожили на цій землі уп’ятеро довше, ніж триває життя наших найдовговічніших Сестер. А вона знизує плечима».
А все ж… вона знала, що, за деякими стандартами, будівлі Сестринства ледь сягнули віку зрілості. Плас і пласталь призводили до утримання впорядкованих зв’язків між будівлями і їхнім оточенням. Усталених на землі та в пам’яті. Менші й більші міста нелегко піддавалися іншим силам… окрім людських забаганок.
Інший різновид природних сил.
Вона вирішила, що концепція поваги до віку є дивною. Це природжена людська риса. Одраде бачила її у старого башара, коли він говорив про сімейні володіння на Лернеї.
«Ми подумали, що добре було б зберегти оздоблення моєї матері».
Неперервність. Чи воскрешений гхола воскресить і ці почуття?
