Вона глянула на нього, намагаючись пробити поглядом бар’єр, який він здійняв між ними. Можна було прочитати його поверхові реакції, але не те таємниче, що приховувалося за несподіваною поведінкою.

Раббі чекав, доки ця грізна жінка ухвалить рішення. Превелебні Матері завжди викликали в нього неспокій. Він знав, яким мусить бути рішення Люцілли, і жалів її. Помітив, що вона спроможна прочитати цей жаль у виразі його обличчя. Вони знали так багато і так мало! Їхні сили були явними. А їхні знання про Таємний Ізраїль такі небезпечні!

«А все ж ми винні їм цей борг. Вона не з Обраних, але борг — це борг. Честь — це честь. Правда — це правда».

Бене Ґессерит уберегли Таємний Ізраїль у численні часи скрути. А погром — це те, про що його народ знав без дальших пояснень. Погром був закарбований у психіці Таємного Ізраїлю. А завдяки Невимовному вибраний народ ніколи не забуває. Так само, як і не прощає.

Спогади, свіжість яких підтримував щоденний ритуал (з періодичним натиском на колективний взаємообмін), кидали яскраве світло на те, що, як знав Раббі, він мусить зробити. І ця бідна жінка! Вона теж стала бранкою спогадів і обставин.

У казан! Нас обох!

— Маєш моє слово, — сказала Люцілла.

Раббі повернувся до єдиних дверей кімнати і розчинив їх. Там стояла літня жінка у довгій коричневій сукні. За жестом Раббі вона ввійшла досередини. Мала волосся барви старого дерева-плавника, акуратно зв’язане у вузол на потилиці. Обличчя витягнуте й покрите зморшками, темне, мов сушений мигдаль. Зате очі! Повністю сині. І ця сталева твердість у них.

— Це Ребекка, одна з нашого народу, — промовив Раббі. — Я певен, що ти вже побачила: вона зробила дещо небезпечне.

— Агонія, — прошепотіла Люцілла.

— Зробила це вже давно і добре нам служила. А тепер вона служитиме тобі.

Люцілла мусила впевнитися.

— Ти можеш Ділитися?

— Я ніколи не робила цього, леді, але знаю про це. — Із такими словами Ребекка наблизилася до Люцілли і зупинилася, коли вони ледь не зіткнулися.

Похилилися одна до одної, майже торкнувшись лобами. Їхні долоні здійнялися і вхопилися за простягнуті назустріч руки.

Коли їхні свідомості зімкнулися, Люцілла послала сильну проєкційну думку: «Це мусить дістатися до моїх Сестер!»

— Я обіцяю, люба леді.

Не могло бути омани в цьому повному змішуванні свідомостей, у цій абсолютній щирості, живленій неминучою та певною смертю або отруйною есенцією меланжу, яку древні фримени слушно називали «малою смертю». Люцілла прийняла обітницю Ребекки. Ця дика Превелебна Мати євреїв присвятила життя її дотриманню. А ще щось! Люцілла задихнулася, побачивши це. Раббі задумав продати її Всечесним Матронам. Водій фури був одним із їхніх агентів. Прибув сюди, аби впевнитися, що на фермі справді перебуває жінка, яка відповідає опису Люцілли.

Щирість Ребекки не залишила Люціллі жодної можливості втечі: «Це єдиний спосіб, яким ми можемо порятуватися самі і не порушити нашу клятву».

Саме тому Раббі навів її думки на вартових і владних посередників. «Хитро, хитро. І я прийму це. Він знав, що я це зроблю».

Превелебна Мати Шіана стояла у своїй скульптурній майстерні біля стійки. Обидві її долоні покривали формувальники-шейпери із сірими кігтями на кінцях, схожі на екзотичні рукавички. Чорний сенсіплас на стійці вже майже годину набирав форми під її руками. Вона почувалася близькою до творіння, що прагнуло втілення, виривалося з дикого місця у неї всередині. Інтенсивність творчої сили пробігала їй по шкірі тремтінням, вона питала себе, чи перехожі в коридорі праворуч від неї не відчувають цього. Ззаду, крізь північне вікно її майстерні, просочувалося сіре світло, крізь західне — сяяло оранжевим блиском сонце пустельного вечора.

Престер, старша помічниця Шіани тут, на Пустельній Вартовій Станції, уже кілька хвилин стояла у дверях, але всі станційні працівники знали, що краще не перебивати Шіану, коли вона працює.

Відступивши назад, Шіана тильною стороною долоні змахнула з чола пасмо вигорілого на сонці бронзового волосся. Шматок чорного пласу стояв перед нею мов виклик, його криві та площини майже пасували до форми, яку вона відчувала всередині себе.

«Приходжу сюди, коли мій страх найсильніший», — подумала вона.

Ця думка приглушила творчий порив, і вона подвоїла зусилля, щоб закінчити скульптуру. Одягнені в шейпери долоні занурювалися у плас і злітали над ним, а чорна форма змінювалася слідом за кожним її вторгненням, наче хвиля, гнана шаленим вітром.

Світло з північного вікна згасло, автоматика компенсувала це жовто-сірим сяйвом по краях стелі, але це не те саме. Це не те саме!

Шіана відступила на кілька кроків від своєї роботи. Близько… проте недостатньо близько. Вона майже могла торкнутися форми у себе всередині та відчути її прагнення народитися. Але плас не відповідав цій формі. Один замашистий рух правиці Шіани перетворив його на чорну кляксу на стійці.

Прокляття!

Вона зняла шейпери і кинула їх на полицю поруч зі скульптурною стійкою. На обрії за західним вікном досі палала оранжева смуга. Та швидко гасла — водночас зі згасанням творчого пориву, яке вона відчувала.

Підійшовши до західного вікна, вона встигла побачити повернення останніх на сьогодні пошукових команд. Їхні посадкові вогні світляними дротиками вистрілювали на півдні, де на шляху, яким просувалися дюни, влаштували тимчасову рівну площадку. По тому, як повільно опускалися ’топтери, Шіана зрозуміла, що вони не знайшли ні плям прянощів, ні інших ознак того, що піщані черви нарешті розвинулися із засадженої тут піщаної форелі.

«Я — пастушка червів, які можуть ніколи не з’явитися».

Вікно повернуло темне віддзеркалення її обличчя. Вона могла розгледіти сліди, залишені Агонією прянощів. Худенька смаглява приблуда Дюни стала високою, радше суворою жінкою. Та її бронзове волосся досі намагалося вирватися з чепчика, туго скріпленого на потилиці. А ще вона бачила дикість у своїх цілковито синіх очах. Інші теж це бачили. І це була проблема, джерело частини її страху.

Схоже, Міссіонарія не припиняє своїх приготувань «для нашої Шіани».

Якщо гігантські черви розвинуться — повернеться Шай-Хулуд! А Міссіонарія Протектіва Сестринства Бене Ґессерит була готова спустити Шіану на хвилі океану людства, яке ні про що не здогадувалося, приготованою до релігійного поклоніння. Міф ставав дійсністю… так само, як вона намагалася втілити в дійсність цю скульптуру.

Свята Шіана! Бог-Імператор — її невільник! Гляньте, як підкоряються їй святі черви! Лето повертається!

Чи вплинуло б це на Всечесних Матрон? Можливо. Вони, принаймні на словах, служили Богу-Імператору, поклоняючись йому під іменем Гулдура.

Та не схоже, щоб вони у чомусь наслідували «Святу Шіану», хіба що в сексуальних звершеннях. Шіана знала, що її сексуальна поведінка, скандальна навіть за бене-ґессеритськими мірками, була формою протесту проти тієї ролі, яку намагалася накинути їй Міссіонарія. Виправдання, що вона лише вдосконалює чоловіків, яких Дункан Айдаго вчив мистецтва сексуального поневолення, було тільки… виправданням.

«Беллонда підозрює».

Ментатка Белл була постійною загрозою для Сестер, які вибивалися з лав. І це було головною причиною потужної позиції Белл у вищій Раді Сестринства.

Шіана відвернулася від вікна і впала на оранжево-коричневе покривало, яке застилало її ліжко. Просто перед нею вид­нівся великий чорно-білий рисунок — зображення гігантського черва, що здіймався над крихітною людською фігуркою.

«Такими вони були і можуть ніколи вже такими не бути. Що я хотіла висловити цим рисунком? Якби знала, могла б закінчити ту плас-скульптуру».

Небезпечно було спілкуватися з Дунканом таємною мовою жестів. Та існували речі, про які Сестринство не могло знати — поки ні.