Перед лице Великої Всечесної Матрони Люціллу вкотили в циліндричній клітці — клітці всередині клітки. Шиґаструнна сітка змушувала її триматися в центрі.

— Я Велика Всечесна Матрона, — привітала її жінка в масивному чорному кріслі. Дрібненька жіночка в червоно-золотому трико. — Клітка для твого захисту, якби ти спробувала вдатися до Голосу. У нас на нього імунітет. Наш імунітет має форму рефлексу. Ми вбиваємо. Багато ваших так загинуло. Знаємо Голос і використовуємо його. Пам’ятай це, коли я випущу тебе з клітки.

Махнула слугам, які доставили клітку.

— Ідіть! Ідіть!

Люцілла оббігла поглядом кімнату. Без вікон. Майже квадратна. Освітлена кількома сріблястими світлокулями. Кислотно-зелені стіни. Облаштована як типове приміщення для допитів. Кімната розміщена високо. Її клітку підняли сюди у нуль-трубі невдовзі після світанку.

Панель позаду Великої Всечесної Матрони різко відсунулася вбік, і до кімнати на прихованому механізмі плавно в’їхала менша клітка. Ця була квадратною, а в ній стояла істота, яку вона спершу прийняла за голого чоловіка. Доки той не обернувся і не глянув на неї.

Футар! Мав широке обличчя, вона розгледіла ікла.

— Хочу терти спину, — сказав Футар.

— Так, котику. Пізніше я потру тобі спину.

— Хочу їсти, — сказав Футар. Глянув на Люціллу.

— Пізніше, котику.

Футар продовжував вивчати Люціллу.

— Ти Вожатий? — спитав він.

— Звичайно, що вона не Вожатий!

— Хочу їсти! — наполягав Футар.

— Я сказала: пізніше! А зараз просто сядь і муркай мені.

Футар присів навпочіпки в кутку клітки, з його горлянки вирвався гуркітливий звук.

— Хіба ж вони не милі, коли муркають? — Велика Всечесна Матрона явно не чекала відповіді.

Присутність Футара здивувала Люціллу. Ці створіння начебто повинні полювати на Всечесних Матрон і вбивати їх. Хоча він зачинений у клітці.

— Де ви його піймали? — спитала Люцілла.

— На Гамму. — Вона сама не зрозуміла, як багато сказала.

«А це Перехрестя», — подумала Люцілла. Розпізнала це ще з ліхтера вчора ввечері.

Футар перестав муркотіти.

— Їсти, — буркнув він.

Люцілла теж хотіла б щось з’їсти. Їй три дні не давали їжі, і вона була змушена придушувати напади голоду. Допомагали маленькі ковтки води з літротари в кутку, але та вже майже спорожніла. Слуги, які її привезли, сміялися з прохань їжі. «Футари люблять пісне м’ясо!»

Найбільше її мучив брак меланжу. Цього ранку вона почала відчувати перші болі абстинентного синдрому.

«Невдовзі мені доведеться вкоротити собі віку».

Полчища Лампадаса благали її витримати. «Будь відважною. Що, як ця дика Превелебна Мати підведе нас?»

Павуча Королева. Так Одраде називає цю жінку.

Велика Всечесна Матрона далі вивчала її, підперши рукою підборіддя. Слабке підборіддя. На обличчі без позитивних рис негативні привертали до себе погляд.

— Знаєш, що врешті-решт ви програєте, — промовила Велика Всечесна Матрона.

— Насвистуй, ідучи повз цвинтар, — відповіла Люцілла, а тоді їй довелося пояснити цей вислів.

На обличчі Великої Всечесної Матрони з’явився вираз ввічливого інтересу. «Як цікаво».

— Будь-яка моя помічниця вбила б тебе на місці за такі слова. Це одна з причин, чому ми тут лише вдвох. Цікаво, чому ти це сказала?

Люцілла зиркнула на Футара, що так і сидів навпочіпки.

— Футари з’явилися не вчора і не випадково. Їх генетично створили з диких тварин і з однією метою.

— Стережись! — Оранжеві спалахи в очах Великої Всечесної Матрони.

— Футарів творили впродовж поколінь, — вела далі Люцілла.

— Ми полюємо на них заради власного задоволення!

— А мисливці стають дичиною.

Велика Всечесна Матрона зірвалася на ноги, її очі стали повністю оранжевими. Футар розхвилювався й заскавчав. Це заспокоїло жінку. Вона повільно сіла назад у крісло. Простягла руку до клітки з Футаром.

— Усе гаразд, котику. Невдовзі ти поїси, а потім я потру тобі спину.

Футар знову замуркав.

— То ти думаєш, що ми повернулися сюди як утікачки, — сказала Велика Всечесна Матрона. — Так! Не пробуй відмагатися!

— Черви часто повертаються, — промовила Люцілла.

— Черви? Ти про тих монстрів, яких ми знищили на Ракісі?

Люцілла відчула спокусу штурхонути цю Всечесну Матрону, спровокувавши її на драматичну відповідь. Достатньо її стривож — то напевне уб’є.

«Прошу, Сестро! — благали полчища Лампадаса. — Витримай!»

«Думаєте, я можу звідси втекти?» Це змусило їх замовкнути, тільки один голос слабко протестував: «Пам’ятай! Ми як древня лялька: сім разів униз, вісім разів угору». Голос приходив разом з образом фігурки, що погойдувалася. Маленька червона лялечка, усміхнуте обличчя Будди та руки, сплетені на товстому череві.

— Ти, вочевидь, маєш на увазі відроджених посланців Бога-Імператора, — сказала Люцілла. — Я про дещо інше.

Велика Всечесна Матрона якийсь час обмірковувала це. Оранжеве полум’я в її очах зблякло.

«Вона зі мною грається, — подумала Люцілла. — Намислила мене вбити і згодувати своєму котику».

«Але подумай, яку тактичну інформацію ти б доставила, якби ми втекли!»

Ми! Та годі було заперечити доречність цього протесту. Її клітку вивезли з ліхтера ще за денного світла. Підходи до лігвища Павучої Королеви було заплановано так, щоб ускладнити доступ, але це планування розсмішило Люціллу. Дуже давнє, застаріле планування. Вузькі місця на доріжках зі спостережними башточками, що виростали з-під землі, мов матово-сірі гриби, які в належних місцях з’являються на своїй грибниці. У критичних місцях круті повороти. Жоден звичайний наземний транспортник не міг би подолати такі повороти на високій швидкості.

Вона згадала, що про це йшлося у Теґовій критиці захисту Перехрестя. Безглуздий захист. Досить привезти тяжку техніку чи якось інакше пробитися крізь ці примітивні інсталяції — й противника ув’язнено в ізольованих об’єктах. Там, природно, є підземні комунікації, але їх можна зруйнувати вибухівкою. Зв’язати їх, відрізати від джерел постачання — і впадуть один за одним. Дорогоцінна енергія не тектиме більше вашими трубами, ідіотки! Видимість безпеки — от що підтримують Всечесні Матрони. Для самозаспокоєння! Їхні захисники мусять витрачати багато енергії на пустопорожні демонстрації, щоб дати цим жінкам фальшиве почуття безпеки.

Коридори! Не забудь про коридори!

Так, коридори у цій колосальній будівлі були величезними, достатніми, щоб помістити гігантські контейнери, в яких Навігатори Гільдії змушені були мешкати на земній поверхні. Внизу, вздовж окремих приміщень, — вентиляційні системи для відведення і повернення витоків меланжевого газу. Люцілла могла собі уявити люки, що відкриваються і закриваються з грюканням і вібрацією. Схоже, гільдієрам не заважають гучні звуки. Лінії передачі енергії до мобільних силових підвісок, мов товсті чорні змії, звивалися крізь коридори та вповзали до кожної кімнати, яку вона бачила мигцем. Усе для того, щоб завадити Навігатору нюшити там, де він захоче.

Багато людей, яких вона побачила, мали провідники-напульсники. Навіть Всечесні Матрони. Тож можуть тут заблукати. А понад усім височіє гігантський купол даху з фалічними вежами. Новим мешканцям це здалося привабливим. Надійна ізоляція від грубого довкілля (куди й так ніхто з поважних людей не ходив, хіба що вбити когось чи простежити за рабами, їхньою кумедною роботою і розвагами). Більшість того, що вона бачила, здавалося занедбаним, це свідчило про мінімальні витрати на підтримку ладу. «Вони небагато змінили. Отже, складений Теґом план місцевості досі точний».