Цього вечора Одраде знайшла Мурбеллу в Прокторській палаті, де вона напівлежала в ліжку, підперта подушками, а дві Прокторки по черзі перевіряли її мускульні реакції. Короткий жест — і вони залишили Одраде сам на сам із Мурбеллою.

— Я намагалася уникнути ускладнень, — сказала Мурбелла. «Чесність і щирість».

— Намагання уникнути ускладнень часто до них призводить. — Одраде опустилася на крісло поруч з ліжком і поклала долоню Мурбеллі на плече. М’язи під долонею здригнулися. — Ми кажемо: «Слова повільні, почуття швидші». — Одраде прибрала руку. — Що ти вирішила?

— Ти дозволяєш мені вирішувати?

— Не глузуй. — Здійняла руку, не давши Мурбеллі перебити її. — Я не достатньо оцінила твоє попереднє конди­ціонування. Через Всечесних Матрон ти практично не­спроможна на власні рішення. Це типово для спільнот, які жадають влади. Привчають своїх людей до вічної замороки. «Рішення призводять до поганих наслідків!» Привчають до ухиляння.

— Що в цьому спільного з моєю непритомністю? — Ображено.

— Мурбелло! Найгірші наслідки того, що я описую, — це майже безнадійні стани, коли люди або нічого не можуть вирішити, або відкладають рішення до останньої миті, а тоді кидаються на нього, наче доведені до розпачу тварини.

— Ти наказувала мені переступити межі. — Майже ридання.

— Твої межі, Мурбелло. Не мої. Не Белл чи ще когось іншого. Твої.

— Я вирішила, що хочу бути схожою на тебе. — Дуже слабко.

— Чудово! Не думаю, щоб я мала колись намір вкоротити собі віку. Надто коли вагітна.

Усупереч власній волі Мурбелла усміхнулася. Одраде підвелася.

— Спи. Завтра ти переходиш до спеціального класу, де ми попрацюємо над твоєю здібністю поєднувати рішення з чутливістю на власні обмеження. Пам’ятай, що я тобі сказала. Ми дбаємо про своїх.

— А я ваша? — Майже пошепки.

— Відколи ти повторила клятву перед Прокторками. — Виходячи, Одраде вимкнула світло. Перш ніж двері зачинилися, Мурбелла почула, як вона каже комусь:

— Перестаньте довкола неї метушитися. Їй потрібен відпочинок.

Мурбелла заплющила очі. Гарячкові марення відійшли, та замість них з’явився її власний спогад. «Я Бене Ґессерит: я існую, тільки щоб служити».

Чула себе, як промовляла ці слова перед Прокторками, але пам’ять додала їм натиску, якого спершу не було.

«Вони знали, що я була цинічною».

Що можна приховати від таких жінок?

Відчула на чолі долоню Прокторки — яким цей дотик зостався в її пам’яті, — почула слова, що досі не мали жодного значення.

«Я стою у священній людській присутності. Як я зараз стою, так нехай ти станеш колись. Молюся у твоїй присутності, аби так сталося. Майбутнє залишається непевним, і так і повинно бути, бо це полотно, на якому ми малюємо наші прагнення. Так людська природа споконвіку постає перед прекрасним порожнім полотном. Маємо лише цю мить і в ній цілковито присвячуємо себе священній присутності, яку поділяємо та творимо».

Конвенційно, але неконвенційно. Вона усвідомила, що ні фізично, ні емоційно не була готовою до цього моменту. Сльози текли по її щоках.

Під час своїх невтомних мандрівок Централлю (тепер нечастих, але через це ще інтенсивніших) Одраде шукала ознак недбальства, зокрема сфер відповідальності, де все йшло надто гладко.

Сеньйорка Сторожових псів мала власне гасло: «Покажіть мені цілковито гладеньку роботу, а я покажу вам того, хто приховує помилки. Справжні човни гойдаються».

Вона часто так казала, і врешті ця фраза стала усталеною. Сестри (а навіть аколітки) використовували її на означення Матері Настоятельки.

— Справжні човни гойдаються. — Тихе хихотіння.

Під час сьогоднішньої ранкової інспекції Одраде супроводжувала Беллонда. Вона не згадувала про те, що «раз на місяць» звелося до «раз на два місяці», та й то якщо вдасться. Ця інспекція відбувалася на тиждень пізніше наміченого терміну. Беллонда хотіла використати цю нагоду для пересторог щодо Айдаго. І притягла з собою Тамелейн, хоча Там мала о цій порі переглядати роботу Прокторок.

«Дві проти одної? — міркувала Одраде. Не думала, щоб Белл чи Там здогадувалися про замір Матері Настоятельки. Гаразд, усе вийде назовні, як це було з планом Тарази. — Усьому свій час, еге ж, Тар?»

Вони йшли коридором, чорна одежа шелестіла від поспіху, їхні пильні очі небагато пропускали. Усе було знайомим, та вони однаково шукали чогось нового. Одраде несла свій К-навушник перекинутим через ліве плече, як погано прилаштований тягарець для пірнання. «У ці дні ніколи не слід залишатися поза зоною зв’язку».

За кулісами кожного центру Бене Ґессерит містилися допоміжні відділення: клініка-госпіталь, морг, збір сміття, системи переробки (під’єднані до каналізації та сміттє­сховища), транспорт і зв’язок, постачання кухні, зали для тренування та фізичних вправ, школи для аколіток і постуланток, помешкання різних типів, центри зустрічей, відділення випробувань і багато іншого. Персонал часто змінювався через відльоти у Розсіяння і переведення людей на нові позиції, завжди згідно з тонкою чутливістю Бене Ґессерит. Але самі служби та їхнє розміщення залишалися незмінними.

Поки вони швидко переходили від одного відділення до іншого, Одраде говорила про «розпорошення Сестринства», не намагаючись приховати свого збентеження через те, що вони стали «атомарною сім’єю».

— Мені тяжко уявити людство, розсіяне у нескінченному Всесвіті, — сказала Там. — Можливості…

— Гра нескінченних чисел. — Одраде переступила через розбитий бордюр. — Це слід полагодити. Ми граємо в ігри з нескінченністю, відколи навчилися стрибати через Простороскладки.

У голосі Беллонди не було радості.

— Це не гра!

Одраде спроможна була оцінити Беллондині почуття. «Ми ніколи не бачили порожнього простору. Знову й знову нові галактики. Там має рацію. Ось що лякає, коли зосереджуєшся на Золотому Шляху».

Пам’ять про розширення дала Сестринству статистичний підхід до цього, проте небагато іншого. Стільки-то придатних до заселення планет у цій системі, а серед них очікувана кількість тих, які можна терраформувати.

— Яка еволюція там проходить? — зажадала Тамелейн.

Питання, на яке вони не могли відповісти. Спитай, що може створити Нескінченність, а єдиною можливою відповіддю буде: «Будь-що».

Будь-яке добро, будь-яке зло, будь-якого бога, будь-якого диявола.

— Що, як Всечесні Матрони від когось тікають? — спитала Одраде. — Цікаве припущення.

— Усе це марні спекуляції, — буркнула Беллонда. — Ми навіть не знаємо, чи Простороскладка веде нас в один Усе­світ, чи в багато їх… навіть у безліч бульбашок, які надимаються і стискаються.

— Чи Тиран розумів це краще за нас? — спитала Тамелейн.

Вони зупинилися, доки Одраде оглядала кімнату, де п’ять Просунутих аколіток і Прокторка вивчали проєкцію регіональних складів меланжу. Кристал, що зберігав інформацію, виконував у проєкторі заплутаний танець, підстрибуючи в його промені, як м’ячик у фонтані. Одраде подивилася на підсумок і відвернулася, перш ніж зробити невдоволену міну. Там і Белл не побачили виразу її обличчя. «Нам доведеться обмежити доступ до даних про меланж. Це видовище надто пригноблює мораль».

Адміністрування! Усе повертається до Матері Настоятельки. Призначай ті самі доручення тим самим людям — і швидко звалишся у бюрократію.

Одраде знала, що вона надмірно покладається на внутрішнє чуття адміністрування. Системи, які часто випробовують та оновлюють, використовують автоматизацію лише там, де це необхідно. Вони називали це «машинерією». Усі вони, перш ніж стати Превелебними Матерями, здобували певну чутливість на «машинерію» і використовували її пізніше, не ставлячи запитань. У цьому приховувалася небезпека. Одраде наполягала на постійних удосконаленнях (бодай найдрібніших), щоб вносити зміни в їхню діяльність. Рандомність! Жодних абсолютних схем, які хтось інший міг би знайти і використати проти них. Окрема особа може не помітити таких змін упродовж свого життя, але, якщо розглядати довші періоди, різницю напевне можна виміряти.