«Ми ловимо інших! Інші не ловлять нас!»

Але Бене Ґессерит це зробили. Вони були в іншій категорії. Майже Сестри. Навіщо це заперечувати? А вона прагнула здобути їхні вміння. Хотіла закінчити цей випробувальний термін і перейти до повного навчання, яке відчувала за стінами корабля. Невже не знала, чому її досі випробовують?

«Знають, що вона далі змагається в їхній пастці».

Мурбелла вислизнула з нічної одежі і вклалася в ліжко поруч із ним. Не торкаючись. Але підтримуючи почуття близькості між їхніми тілами.

— Спершу вони хотіли, щоб я контролював для них Шіану, — сказав він.

— Як контролюєш мене?

— Я контролюю тебе?

— Інколи я думаю, Дункане, що ти комедіант.

— Якщо не зможу сміятися з себе, то я справді пропащий.

— Зі своїх претензій на гумор ти теж смієшся?

— З них перших. — Він обернувся до неї, взяв ліву грудь в долоню, відчуваючи, як твердішає сосок під його дотиком. — Знаєш, що мене ніколи не відлучали від грудей?

— Ніколи у всіх цих…

— Жодного разу.

— Я могла б здогадатися. — На її губах промайнула усмішка, і зненацька вони розреготалися, тулячись одне до одного, не в силах стриматися.

— Прокляття, прокляття, прокляття, — сказала нарешті Мурбелла.

— Кому прокляття? — спитав, коли пересміявся і вони насилу зуміли розділитися.

— Не кому, а чому. Прокляття долі!

— Не думаю, що доля цим переймається.

— Я кохаю тебе, а не повинна цього робити, якщо маю стати путящою Превелебною Матір’ю. Такою, як слід.

Він не терпів цих відступів, надто близьких до жалощів над собою. «Тоді жартуй!»

— Ти ніколи не будеш ніякою путящою. — Він розмасовував її розбухлий від вагітності живіт.

— Я вже путяща!

— Коли тебе творили, це слово пропустили.

Вона відштовхнула його руку, сіла і глянула на нього згори вниз.

— Превелебні Матері не повинні кохати.

— Я це знаю. — «Невже мій біль вийшов назовні?»

Вона була надто поглинута власними клопотами.

— Коли я дійду до Агонії прянощів…

— Моя любове! Мені не подобається думка про агонію, якось пов’язану з тобою.

— Як можна цього уникнути? Я вже почала спускатися зі схилу. Невдовзі мене прискорять. Тоді поїду дуже швидко.

Він хотів відвернутися, та її очі втримали його.

— Справді, Дункане. Я це відчуваю. У певному сенсі це як вагітність. Наближається момент, коли переривання вагітності стає надто небезпечним. Мусиш крізь це пройти.

— Ми ж кохаємо одне одного! — Змусив свої думки перейти від однієї небезпеки до іншої.

— А вони забороняють.

Він глянув на комунікатори.

— Сторожові пси стежать за нами, а в них є ікла.

— Я знаю. Я саме зараз із ними розмовляю. Моя любов до тебе — це не вада. Вада — це їхній холод. Вони як Всечесні Матрони!

«Гра, в якій не можна переставити один зі шматочків».

Йому закортіло вигукнути це, але слухачі по той бік комунікаторів почули б більше, ніж він би сказав. Мурбелла мала рацію. Небезпечно було думати, що можна обманути Превелебних Матерів.

Вона глянула на нього — її очі немов затуляв серпанок.

— Як дивно ти щойно виглядала. — Він розпізнав Превелебну Матір, якою могла стати Мурбелла.

«Жени геть цю думку!»

Час від часу її змушували відволікатися думки про незвичайність його спогадів. Вона припускала, що попередні втілення уподібнюють його до Превелебної Матері.

— Я так багато разів помирав.

— Ти це пам’ятаєш? — Щоразу те саме питання.

Він труснув головою, не зважуючись сказати щось таке, що могли б витлумачити сторожові пси.

«Ні смерті, ні пробудження».

Притупилися через повторення. Інколи він навіть не завдавав собі клопоту скинути це все в таємне звалище даних. Ні… там зберігалися унікальні зіткнення з іншими людьми, довга низка розпізнавань.

Шіана запевняла, що саме цього вона хоче від нього. «Інтимні дрібнички повсякдення. Цього прагнуть усі митці».

Шіана не знала, чого просить. Усі ці живі зіткнення створили нові сенси. Схеми всередині схем. Дрібнички набули гостроти, якою він розпачливо не хотів ділитися ні з ким… навіть із Мурбеллою.

«Дотик долоні до моєї руки. Сміх на дитячому личку. Блиск в очах напасника».

Безліч буденних речей. Знайомий голос каже: «Я просто хочу задерти ноги і завалитися на ніч. Не кажи мені рухатися».

Усі вони стали його часткою. Були пов’язані з його характером. Життя нерозривно їх зцементувало, і він нікому не міг цього пояснити.

Мурбелла говорила, не дивлячись на нього.

— У твоїх життях було багато жінок.

— Я ніколи їх не лічив.

— Ти кохав їх?

— Вони мертві, Мурбелло. Можу лише поклястися, що в моєму минулому немає ревнивих духів.

Мурбелла погасила світлокулю. Він заплющив очі й відчув наближення темряви, а вона тим часом прослизнула в його обійми. Він міцно її тримав, знаючи, що вона цього потребує, але його думки котилися з власної волі.

Давній спогад воскресив слова вчителя-ментата: «Найважливіші речі можуть стати неістотними за одне серцебиття. Ментати мають відчувати радість, дивлячись на такі моменти».

Він не відчував радості.

Усі його серійні життя тривали в ньому всупереч ментатським настановам. Кожну мить свого всесвіту ментат має зустрічати з відчуттям свіжості. Нічого старого, нічого нового, нічого налиплого з давнини, нічого справді відомого. Ти — невід, існуєш лише для того, щоб перевірити улов.

«Що там зосталося? Наскільки дрібну сітку використав я на цій ділянці?»

Таким був ментатський погляд. Але тлейлаксу не могли використати всі клітини гхол Айдаго, щоб відтворити його. У серійній колекції його клітин мусили існувати прогалини. Він розпізнав багато таких прогалин.

«Але в моїх спогадах немає прогалин. Я маю їх усі».

Він був неводом, мережею, сплетеною поза Часом. «Так я й бачу людей у цьому видінні… як мережу». Це єдине тлумачення, на яке спромоглася свідомість ментата. Якби Сестринство про це здогадалося, було б нажахане. Хай скільки б він це заперечував, вони скажуть: «Черговий Квізац Хадерах! Убити його».

«Тож попрацюй на себе, ментате!»

Він знав, що має більшість шматочків мозаїки, та вони й далі не складалися разом у цей — ах, ха — набір питань, який цінували ментати.

Гра, в якій не можна переставити один зі шматочків.

Виправдання незвичайної поведінки!

Хочуть, щоб ми добровільно стали учасниками їхньої мрії.

Випробовувала межі!

Люди вміють утримувати рівновагу на дивних поверхнях.

Налаштування. Не думай. Просто роби.

Їдучи раннім пополудням на південь до пустелі, Одраде виявила, що від часу її попередньої інспекції три місяці тому околиця навкруги тривожно змінилася. Вона відчула, що вибір наземного транспорту був виправданим. Краєвиди, обрамлені товстим пласом, що захищав її від куряви, видавали більше подробиць, ніж це було можливим на іншому рівні.

Значно сухіше.

Її найближча групка розмістилася у відносно легкому автомобілі — лише п’ятнадцять пасажирів і водій. Силові підвіски й хитромудрий реактивний двигун там, де не діяв аеродинамічний ефект. Швидкість — триста кілометрів на годину по рівній дорозі. Супровід Одраде (надто численний через надмірну старанність Тамелейн) їхав автобусом, що заодно перевозив змінний одяг, їжу та напої для зупинок у дорозі.

Стреггі, що сиділа позаду Одраде і водія, сказала:

— Не могли б ми влаштувати тут дощик, Мати Настоятелько?

Губи Одраде стиснулися. Мовчання було найкращою відповіддю.