Ребекка знизала плечима. Це був давній Раббі, якому годі було заперечувати в його власному домі.

— Я мав би тебе похвалити? — спитав Раббі. — Ти маєш владу? Будеш тепер нами правити?

— Ніхто цього не підказував, Раббі, а я — менше від усіх. — Вона була ображена і не збиралася цього приховувати.

— Вибач мені, дочко. Це те, що зветься «щиголь».

— Я не потребую твоєї похвали, Раббі. І, звичайно, вибачаю.

— Твої Інші можуть щось про це сказати?

— Бене Ґессерит кажуть, що страх похвали походить із древньої заборони хвалити свою дитину, бо це може викликати гнів богів.

Він схилив голову.

— Трапляється інколи дрібка мудрості.

Джошуа мав розгублений вигляд.

— Піду спробую поспати. Мені не можна бути втомленим. — Він значуще глянув на машинний куток, звідки долинало тяжке скреготіння.

Пішов у притьмарений кінець покою, перечепившись по дорозі об дитячу іграшку. Вони зосталися самі.

Раббі ляснув по лаві поруч себе.

— Сядь, Ребекко.

Вона сіла.

— Я боюся за тебе, за нас, за все те, що ми представляємо. — Він випустив сувій. — Стільки поколінь ми були вірними. — Оббіг поглядом кімнату. — А тепер не маємо тут навіть міньяну[22].

Ребекка втерла сльози з очей.

— Раббі, ти неправильно судиш про Сестринство. Вони хочуть лише вдосконалювати людей та їхні уряди.

— Так вони кажуть.

— Так я кажу. Правління — це форма мистецтва для них. Ти вважаєш це цікавим?

— Будиш мій інтерес. Чи ці жінки самі дурять себе снами про власну значущість?

— Вони думають про себе як про сторожових псів.

— Псів?

— Сторожових псів, що пильнують, коли можна викласти урок. Саме цього вони прагнуть. Ніколи не намагайся дати комусь урок, якщо він не може його засвоїти.

— Знову ці дрібки мудрості. — Його голос звучав сумно. — А самі вони правлять мистецьки?

— Вони вважають себе лавою присяжних з абсолютними повноваженнями, на які не може накласти вето жоден закон.

Він похитав сувоєм їй перед носом.

— Так я й гадав!

— Жоден людський закон, Раббі!

— Хочеш сказати, що ці жінки, які пристосовують релігію до своїх потреб, вірять… у силу, більшу за них самих?

— Їхня віра не узгоджується з нашою, Раббі, та я не думаю, що це зло.

— Що ж це за… за віра?

— Вони називають це «вирівнювальним дрейфом». Розглядають з погляду генетики і як інстинкт. Наприклад, надзвичайні батьки можуть мати дітей, ближчих до середнього рівня.

— Дрейф? І це віра?

— Тому вони уникають розголосу. Вони радниці, інколи навіть творці королів, але не хочуть бути мішенями першого плану.

— Цей дрейф… вони вірять, що існує Творець Дрейфу?

— Його існування не є їхнім засновком. Це лише рух, який можна простежити.

— Що ж вони роблять у цьому дрейфі?

— Вдаються до застережних заходів.

— Перед лицем Сатани, як на мене!

— Вони не протистоять потокові, а, схоже, лише рухаються впоперек нього. Роблять так, щоб він працював для них, використовуючи для цього зворотні вихори.

— Ойй!

— Древні майстри плавання під вітрилами добре це розуміли, Раббі. Сестринство має свого роду карти потоку, що підказують місця, яких слід уникати, і де слід докласти найбільших зусиль.

Він знову махнув сувоєм.

— Це не карта потоку.

— Ти не так це витлумачив, Раббі. Вони знають облуду віри у всемогутність машин. — Глянула на роботу механізмів. — Бачать нас у потоках, яким не можуть протистояти машини.

— Крихти мудрості. Не знаю, дочко. Я ще погодився б з тим, що вони втручаються в політику. Але у святі справи…

— Вирівнювальний дрейф, Раббі. Вплив мас на блискучих новаторів, які виходять за обмеження групи і творять нове. Навіть коли це нове нам допомагає, дрейф підхоплює новатора.

— Хто має казати, що допомагає, Ребекко?

— Я просто розповідаю, у що вони вірять. Вони розглядають оподаткування як доказ дрейфування, що відбирає вільну енергію, яка могла б творити більше нового. Кажуть, що особистість з підвищеною чутливістю помічає це.

— А ці… ці Всечесні Матрони?

— Вони вписуються в схему. Закрита владна група, що намагається зробити всіх потенційних суперників неефективними. Відсіювання блискучих умів. Притуплення інтелекту.

З машинного кутка долинуло тихе попискування. Не встиг­ли вони й встати, як Джошуа проминув їх. Схилився над екраном, який показував, що діється на поверхні.

— Повернулися! — сказав він. — Дивіться! Копають просто над нами.

— Знайшли нас? — Голос Раббі звучав ледь не полегшено.

Джошуа стежив за екраном.

Ребекка присунулася головою до його голови, пильно вивчаючи копачів — десятьох чоловіків із сонним виразом очей, як у поневолених Всечесними Матронами.

— Копають навмання, — сказала Ребекка, випростовуючись.

— Ти певна? — Джошуа випростався і заглянув їй в обличчя, шукаючи таємного підтвердження.

Кожна бене-ґессеритка могла б це розгледіти.

— Дивись сам. — Жестом вказала на екран. — Забираються. Пішли тепер у хлів для слігів.

— Де їм і місце, — пробурмотів Раббі.

Мати Настоятелька не зійшла отак просто на борт ліхтера, щоб пересісти потім на перший-ліпший не-корабель у потрібному напрямку. Були плани, узгодження, стратегії — одна непередбачена обставина за іншою.

Це зайняло вісім гарячкових днів. Її розклад мусив точно збігатися з Теґовим. Консультування Мурбелли пожирало години. Мурбелла мала знати, із чим стикалася.

«Знайди їхню ахіллесову п’яту, Мурбелло, і ти їх пере­могла. Коли Теґ атакує, залишайся на обсерваційному кораблі, але пильно стеж».

Одраде приймала детальні поради від усіх, хто міг їй допомогти. Тоді настала черга імпланта з життєсигналами, що мав шифрувати і передавати її таємні спостереження. Не-корабель і ліхтер далекого польоту слід було переобладнати, команду підібрав Теґ.

Беллонда бурчала й нарікала, аж доки Одраде не втрутилася.

— Ти не даєш мені зосередитися! Це був твій намір? Ослабити мене? — Це сталося пізнього ранку, за чотири дні до відльоту. Погода ясна, але не по сезону холодна, повітря набрало відтінку охри від піщаної бурі, що вночі пройшла над Централлю.

— Собор був помилкою! — Беллонда мусила зоставити останнє слово за собою.

Одраде різко повернулася до неї. Беллонда стала занадто їдкою.

— Це була необхідність!

— Можливо, для тебе! Попрощатися зі своєю сім’єю. А тепер залишиш нас тут, щоб ми перебирали брудну білизну одна одної.

— Ти прийшла сюди тільки для того, щоб поскаржитися на Собор?

— Мені не сподобалися твої останні коментарі стосовно Всечесних Матрон! Ти мала б порадитися з нами, перш ніж Розсіювати…

— Вони паразити, Белл! Настав нам час чітко це проартикулювати: відома слабкість. А що робить організм, коли його атакують паразити? — проголосила Одраде, широко вищирившись.

— Дар, коли ти прибираєш цієї… цієї псевдогумористичної пози, мені хочеться тебе задушити!

— А ти б усміхалася, якби це зробила, Белл?

— Бодай тебе, Дар! Одного з цих днів…

— У нас залишилося небагато спільних днів, Белл, і саме це тебе гризе. Відповідай на моє питання.

— Відповідай собі сама.

— Тіло із задоволенням приймає періодичне відвошивлення. Навіть узалежнені мріють про свободу.

— Ах. — З очей Беллонди визирнула ментатка. — Думаєш, що узалежнення від Всечесних Матрон може завдавати болю?