— Дочко! — Раббі тримався штивно. — Хай чого ми б навчилися для кращої служби, ніколи не буде це великою річчю. Усе, що ми звемо знанням, має охопити те, що поміститься в покірному серці, а все це не більше ніж одна зернина у борозні.

Теґ не хотів втручатися. Який архаїчний спосіб мовлення. Ця пара його причарувала. Інші біженці з благоговійною увагою прислуховувалися до їхньої розмови. Лише Теґів польовий командир здавався відстороненим. Не зводив очей із чужаків і час від часу давав рукою знаки помічникам.

Жінка шанобливо опускала голову, а долонею затуляла очі, проте й далі захищалася:

— Навіть зерно, загублене у борозні, може дати життя.

Губи Раббі вигнулися у похмурій гримасі:

— Без води і догляду, себто без благословення і слова, немає життя.

Від сильного зітхання рамена жінки здригнулися, але, відповідаючи, вона й далі зберігала принижену позицію.

— Раббі, я чую і слухаюсь. А все ж мушу шанувати знання, яке було мені накинуто, бо воно містить те саме напучування, яке щойно виголосив ти.

Раббі поклав руку їй на плече.

— То передай його тим, хто цього прагне, і нехай жодне зло не ввійде туди, куди входиш ти.

Тиша підказала Теґові, що суперечка закінчилася. Він підігнав Стреггі вперед. Не встигла вона й ворухнутися, як повз них пройшла Мурбелла і кивнула Раббі, не зводячи очей з жінки.

— Від імені Бене Ґессерит і нашого зобов’язання перед вами вітаю вас і даю вам притулок, — промовила Мурбелла.

Жінка в коричневій одежі відвела руку від очей, і Теґ побачив зблиск контактних лінз в її долоні. Тоді здійняла голову, і всі довкола зітхнули. Очі жінки були цілковито синіми — із синявою узалежнення від прянощів, але ще вони містили внутрішню силу, яка позначала тих, хто пережив Агонію.

Мурбелла негайно розпізнала її: Дика Превелебна Мати! Від фрименських часів на Дюні не була відома жодна така.

Жінка опустилася перед Мурбеллою в шанобливому реверансі.

— Мене звуть Ребекка. Я сповнена радості, що можу бути поряд із вами. Раббі думає, що я дурна гуска, та я маю золоте яйце, бо несу Лампадас: сім мільйонів шістсот двадцять дві тисячі чотирнадцять Превелебних Матерів, і вони ваші по праву.

Коли очікування обіцяного супроводу затяглося, Одраде спершу розсердилася, потім розвеселилася. Врешті-решт почала ходити за ро`ботами вестибюля, заважаючи їм рухатися. Більшість роботів були малими, жоден не мав гуманоїдного вигляду.

«Функціонал. Розпізнавальний знак іксіанських слуг. Діяльний, діяльний, діяльний дрібний додаток до тимчасового перебування на Перехресті чи його відповідниках деінде».

Вони були такі буденні, що більшість людей їх не помічала. Оскільки не могли впоратися з навмисними перешкодами, зупинялися і дзижчали, не рухаючись.

«Всечесним Матронам не вистачає почуття гумору». Я знаю, Мурбелло. Я знаю. Та чи отримують вони моє повідомлення?

Дортуйла, вочевидь, зробила це. Подолала страх і стежила за цими вибриками з широкою усмішкою. Там начебто не схвалювала їх, але терпіла. Суйпол була у захваті. Одраде довелося втримати її від допомоги у знерухомленні приладів.

«Дай мені поборотися, дитино. Я знаю, що мені наготовано».

Впевнившись, що зробила своє, Одраде зайняла позицію під одним із канделябрів.

— Підійди до мене, Там, — сказала вона.

Тамелейн слухняно стала перед Одраде з пильним виразом обличчя.

— Ти помітила, Там, що існує тенденція робити сучасні вестибюлі досить малими?

Тамелейн кинула погляд на своє довкілля.

— Колись вестибюлі були великими, — промовила Одраде. — Звичайно, щоб запевнити можним почуття простору заради престижу, а іншим заімпонувати своєю важливістю.

Тамелейн збагнула дух сценарію Одраде і відповіла:

— За нинішніх часів ти важливий, якщо взагалі подорожуєш.

Одраде глянула на нерухомих роботів, розкиданих по підлозі вестибюля. Частина дзижчала й тремтіла. Інші спокійно чекали, коли хтось чи щось поверне порядок.

Автоматична рецепціоністка, фалічної форми труба з єдиним мерехтливим комунікатором, випливла зі своєї клітки і проклала собі дорогу між зупинених роботів, поставши перед Одраде.

— Сьогодні надто вогко. — Голос був плаксивим і жіночим. — Не знаю, що собі думає Погодна служба.

Одраде звернулася до Тамелейн:

— Чому ці механізми запрограмовано симулювати дружніх людей?

— Це непристойно, — погодилася Тамелейн. Силоміць відіпхнула авторецепціоністку вбік. Та обернулася, щоб вивчити джерело цього нападу, але не зробила жодного іншого руху.

Зненацька Одраде усвідомила, що вона торкнулася сили, яка привела в дію Батлеріанський Джигад — мотивацію натовпу.

«Моє власне упередження!»

Пильно глянула на машину, що стояла перед ними. Чекала інструкції, чи варто прямо звернутися до неї?

До вестибюля в’їхали ще чотири роботи, Одраде розпізнала на них багаж їхньої групи.

«Я певна, що всі наші речі ретельно переглянуто. Шукайте, де хочете. Ми не несемо й сліду наших легіонів».

Усі четверо метушливо рушили вздовж краю приміщення і виявили, що прохід заблоковано нерухомими роботами. Багажні роботи зупинилися й чекали, коли буде наведено лад з цим унікальним станом речей. Одраде усміхнулася їм.

— З’являються ознаки минущості приховування наших таємних я.

«Приховування і таємних».

Слова, що мають стривожити спостерігачів.

«Уперед, Там! Ти знаєш цю хитрість. Перемішай ненормально високий вміст їхнього несвідомого, збуди почуття провини, яке вони не зможуть розпізнати. Змусь їх тремтіти, як я це зробила з роботами. Нехай вони насторожаться. Які справжні сили цих відьом із Бене Ґессерит?»

Тамелейн зрозуміла її підказку. Минущість і таємні я. Вона звернулася до комунікаторів тоном, яким розмовляють із дітьми:

— Що ви несете, коли покидаєте своє гніздо? Ви з тих, хто намагається все спакувати? Чи обмежуєтесь необхідним?

«Що спостерігачі класифікують як необхідне? Гігієнічне приладдя та переміну одягу? Зброю? Шукали цього в нашому багажі. Але Превелебні Матері не мають звичаю носити видиму зброю».

— Яке огидне місце, — сказала Дортуйла. Стала перед Одраде поруч із Тамелейн і приєдналася до спектаклю. — Можна подумати, що це навмисне.

«Ах, огидні спостерігачі. Бачите Дортуйлу. Пам’ятаєте її? Чого вона повернулася, адже знає, що ви можете зробити з нею? Кинути Футарам на пожертя? Бачите, як мало це її хвилює?»

— Транзитний пункт, Дортуйло, — промовила Одраде. — Більшість людей нізащо не хотіла б, щоб це було метою їхньої подорожі. Невигоди і дрібний дискомфорт лише нагадують про це.

— Пристанок на узбіччі, і ніколи не буде нічим більшим, якщо його повністю не перебудують, — сказала Дортуйла.

Вони почули? Одраде з цілковитим самовладанням глянула на вибраний комунікатор.

«Це огида, що зраджує наміри. Каже нам: “Ми забезпечимо вас чимось для шлунка, ліжком, місцем, де можете вивільнити сечовий міхур і кишківник, місцем для дрібних процедур догляду, яких потребує тіло, але ви швидко звідси зникнете, бо насправді нам потрібна лише енергія, яку ви залишаєте позаду”».

Авторецепціоністка обкружляла ззаду Тамелейн і Дортуйлу, знову намагаючись налагодити контакт із Одраде.

— Ви негайно відішлете нас до наших помешкань, — сказала Одраде, зазирнувши у циклопічне око.

— Мої любі! Ми були неуважними!

Де вони знайшли цей пересолоджений голос? Огидно. Але не минуло й хвилини, як Одраде виходила з вестибюля: попереду рухалися роботи з багажем, відразу ж позаду йшла Суйпол, а ще трохи далі — Тамелейн і Дортуйла.

У крилі, яке вони минали, добре помітна була атмосфера занедбання. Невже рух через Перехрестя зменшився? Цікаво. У всьому коридорі наглухо зачинені віконниці. Щось ховають? У спричиненій цим напівтемряві вона помітила пилюку на підлозі та карнизах із нечисленними слідами роботи прибиральних механізмів. Приховують, що там за вікнами? Малоймовірно. Це вже давно зачинено.