Даніель захихотів.

— Це було б кумедно. Їм так тяжко погодитися з фактом, що лицепляси можуть бути незалежними від них.

— Не розумію чому. Це природна послідовність подій. Вони дали нам силу поглинати спогади і досвід інших людей. Назбирай їх достатньо, і…

— Це ті подоби, які ми приймаємо, Марті.

— Байдуже. Пани мали б знати, що одного дня ми назбираємо їх достатньо, щоб ухвалювати власні рішення стосовно власного майбутнього.

— І їхнього?

— Ох, я попросила би пробачення, поставивши його на належне місце. Можна зробити принаймні це, керуючи іншими. Хіба ж ні, Даніелю?

— Коли ти прибираєш таку міну, Марті, я йду обрізати свої троянди. — Він повернувся до ряду кущів із зеленим листям і чорними квітками у його голову завбільшки.

Марті гукнула йому вслід:

— Збери досить людей, і отримаєш велику кулю знань, Даніелю! Так я йому сказала б. І ці бене-ґессеритки на тому кораблі! Їм я сказала б, скільки їх маю. Ти помітив, якими відчуженими вони здаються, коли ми крадькома на них зиркаємо?

Даніель схилився над чорними трояндами.

Вона дивилася на нього, вперши руки в боки.

— Уже не кажучи про ментатів, — промовив він. — На цьому кораблі було їх двоє, обидва гхоли. Хочеш з ними погратися?

— Пани завжди намагалися контролювати їх також, — сказала вона.

— Цей Пан матиме клопоти, якщо спробує каламутити з цим великим, — зауважив Даніель, відтинаючи пагін від кореневого стовбура трояндового куща. — О, яка гарна.

— Ментати теж! — озвалася Марті. — Я їм сказала б. Їм ціна — десять центів за пучок.

— Центів? Не думаю, щоб вони це зрозуміли. Превелебні Матері — так, але не цей великий ментат. Він ще не настільки витончився.

— Знаєш, кому ти дозволив утекти, Даніелю? — зажадала вона, підходячи до нього. — Цей Пан мав зашиту в грудині нуль-ентропійну трубочку. Повну клітин гхол, ось як!

— Я це бачив.

— Тому ти дозволив їм утекти!

— Я їм не дозволяв. — Його садові ножиці заклацали. — Гхоли. Він пасує до їхньої компанії.

.

Серед найкращих речей, які я можу сказати про Бев, є таке: у нашому спільному житті не було нічого, що я потребував би забути, я вдячний навіть за мить її лагідної смерті. Тоді вона дала мені найвищий дар свого кохання, мирний перехід, про який говорила без страху та сліз, заспокоюючи цим мої страхи. Чи існує більший дар, ніж показати, що немає потреби боятися смерті?

В офіційному некролозі можна буде прочитати: Беверлі Енн Стюарт Форбс Герберт, народжена 20 жовтня 1926 року в Сієтлі, штат Вашингтон; померла о 17:05 7 лютого 1984 року в Кавалоа на острові Мауї. Я знаю, що це максимум формальностей, які вона могла стерпіти. Взяла з мене обіцянку, що не буде традиційного похорону «з казанням проповідника і моїм тілом, виставленим на позір». Як вона говорила: «Мене вже не буде в цьому тілі, але воно заслуговує більшої пошани, ніж ця демонстрація».

Вона наполягла, щоб я обмежився її кремацією, а попіл розвіяв над її любим Кавалоа, «де я мала стільки миру й любові». Це й уся церемонія — друзі та близькі стежать за тим, як розвіяно її прах під пісню «Міст над бурхливими водами».

Вона знала, що тоді литимуться сльози, як ллються вони зараз, коли я пишу ці слова, але у свої останні дні часто казала, що сльози даремні. Вбачала в сльозах відголосок нашого тваринного походження. Так виє пес, утративши свого господаря.

У її житті домінувала інша частина людської свідомості — дух. Не в якомусь сльозливо-сентиментальному релігійному сенсі і не в тому, що більшість спіритуалістів асоціювала б із цим словом. Для Бев це було світло, яке осявало зі свідомості все, із чим вона стикалася. Попри тугу, я з цього приводу можу сказати: навіть у скорботі мій дух повен радості з любові, яку вона дала мені та дає досі. Увесь смуток через її смерть не є надто високою ціною за кохання, яке нас єднало.

Її вибір пісні під час розвіювання праху узгоджувався з тим, що ми часто говорили одне одному: вона — мій міст, а я — її. Це суть нашого подружнього життя.

Ми розпочали це єднання 20 червня 1946 року, на церемонії перед пастором у Сієтлі. Медовий місяць провели в пожежній сторожовій вежі на вершині Келлі Б’ют, у Національному парку «Снокволмі». Наші апартаменти площею у дванадцять квадратних футів мали нагорі приблизно шестифутовий купол, а більша частина приміщення була заповнена приладами для пошуку вогню, за допомогою яких ми могли б усунути будь-яке виявлене задимлення.

У цій тісній квартирці з вініловим програвачем «Віктрола» та двома портативними друкарськими машинками, які займали більшу частину єдиного стола, ми доволі добре визначили взірець нашого спільного життя: праця під музичний супровід, письменництво та інші радощі, які дає життя.

Це аж ніяк не означає, що ми жили в стані постійної ейфорії. Аж ніяк. У нас траплялися миті нудьги, страху та болю. Та ми завжди знаходили час для сміху. Навіть наприкінці життя Бев усе ще могла усміхатися, кажучи мені, що я правильно вклав її на подушки, що пом’якшив їй біль спини ніжним масажем та іншими необхідними речами, бо вона вже не могла робити їх сама.

У свої останні дні не хотіла, щоб хтось інший, крім мене, її торкався. Але наше подружнє життя створило такий зв’язок любові та довіри, що вона часто казала: те, що я роблю для неї, вона відчуває так, наче робила це сама. Хоча я мусив дбати про неї в найінтимніших речах, як про немовля, вона не почувалася ображеною, а її гідність не було зачеплено. Коли я припіднімав її, щоб вкласти зручніше або ж скупати, руки Бев завжди обхоплювали мої плечі, а обличчя торкалося шиї.

Тяжко передати радість тих хвилин, але запевняю, що вона була. Радість духу. Радість життя навіть при смерті. Коли вона помирала, її долоня була у моїй, а присутній лікар зі сльозами в очах промовив те, що багато хто казав про неї:

— У ній було стільки приваби.

Багато з тих, хто помічав цю привабливість, не могли її зрозуміти. Пам’ятаю, як ми ввійшли до шпиталю в передсвітанкові години, коли мав народитися наш перший син. Ми сміялися. Присутні несхвально дивилися на нас. Пологи болісні й небезпечні. Жінки помирають при пологах. Чого ці люди сміються?

Ми сміялися, бо перспектива нового життя, яке було частиною нас обох, переповнювала нас щастям. Ми сміялися, бо пологи мали відбутися в шпиталі, побудованому на місці лікарні, де народилася Бев. Яка чудова неперервність!

Наш сміх був заразливим, і невдовзі інші люди, яких ми зустрічали дорогою до пологової зали, усміхалися. Несхвалення перетворилося на схвалення. Сміх був ноткою її привабливості в моменти стресу.

Вона завжди сміялася, зустрічаючись із новим. Усе, із чим вона зустрічалася, містило в собі щось нове, і це збуджувало її чуття. У Бев приховувалася наївність, що на свій лад була формою витонченої мудрості. Вона хотіла знайти добро у всьому і у всіх. Як результат, викликала таку ж відповідь у інших.

— Помста для дітей, — казала вона. — Її прагнуть лише люди, які насправді незрілі.

Вона славилася тим, що телефонувала до людей, які її образили, і благала відкинути деструкційні почуття. «Будьмо друзями». Мене не здивувало жодне співчуття, яких наді­йшло так багато після її смерті.

Вона хотіла — і це для неї типово, — щоб я подзвонив до радіолога, лікування якого в 1974-му році було безпосередньою причиною її смерті, і подякував йому «за дарування цих десяти прекрасних років. Впевнись, що він розуміє: я знаю, що він хотів для мене найкращого, коли я помирала від раку. Він довів лікарське мистецтво до меж можливого, і я хочу, аби він знав, що я йому вдячна».

Хіба дивно, що я озираюся на наші спільні роки з почуттям щастя, вищого за всі слова, якими його можна описати? Хіба дивно, що я не хочу й не потребую забувати жодної миті? Більшість інших людей лише перетиналися з її життям. Я ж ділив його з нею на найінтимніший лад, і все, що вона робила, зміцнювало мене. Я не спромігся б робити те, що вимагала від мене необхідність упродовж останніх десяти років її життя, зміцнюючи її взамін, якби за попередніх років вона не віддавала себе мені, не шкодуючи нічого. Я вважаю це моєю великою удачею і найчудовішим привілеєм.