Він відчував у цих людях богоподібну усталеність, та в них було і щось звичайне. Йому спало на гадку слово «ординарне». Позаду них розкинувся вже знайомий краєвид: сад, квітучі кущі (троянди, подумав він), злегка горбисті травники, високі дерева.

Пара так наполегливо вдивлялася в Айдаго, що він почувався оголеним.

Нова сила видіння! Воно більше не обмежувалося Великим Трюмом, куди дедалі могутніший магніт притягав його так часто, що це, як він знав, стривожило сторожових псів.

«Невже він черговий Квізац Хадерах?»

Існував рівень підозр, на якому Бене Ґессерит убили б його, якби він до нього дійшов. І зараз вони стежать за ним! Питання, тривожні роздуми. Попри це, він не міг одвернутися від видіння.

Чому ця літня пара здається такою знайомою? Це хтось із його минулого? Рідні?

Ментатське гортання пам’яті не знайшло нічого, що підкріпило б це припущення. Круглі обличчя. Укорочені підборіддя. Глибокі зморшки на підгорлях. Темні очі. Мережа приховувала їхній колір. Жінка мала на собі довгу, аж до землі, синьо-зелену сукню. Поверх сукні, під повними грудьми, був пов’язаний білий фартух із зеленими плямами, що падав нижче талії. З петель фартуха звисали садові знаряддя. У лівій руці жінка тримала садовий совок. Пасма сивого волосся вибивалися з-під зеленого шарфа, яким воно було пов’язане, і майоріли довкола її очей, підкреслюючи зморшки від сміху. Здавалася цілковитою… бабусею.

Чоловік пасував до неї, наче створений тим самим митцем як ідеальне доповнення. Комбінезон на лямках обтягував показне черево. Голова без капелюха. Такі ж темні очі з мерехтінням сонячних зайчиків. Щітка коротко стриженого жорсткого сивого волосся.

Мав найдоброзичливіший вираз обличчя з усіх, які бачив Айдаго. Заокруглені вгору зморшки від усмішок у куточках уст. У лівій руці тримав маленьку лопатку, а на витягнутій правій долоні балансувало щось схоже на металеву кульку. Кулька видавала пронизливий свист, що змусив Айдаго заткнути вуха. Але це не зупинило звуку. Він стих сам по собі. Айдаго опустив руки.

«Заспокійливі обличчя». Ця думка збудила в Айдаго підозри, бо тепер він розпізнав цю схожість. Вони дещо скидалися на лицеплясів, бодай мопсячими носами.

Він похилився вперед, але видіння трималося на незмінній відстані.

— Лицепляси, — прошепотів Айдаго.

Мережа і літня пара зникли.

Натомість з’явилася Мурбелла в тренувальному трико з блискучої ебеново-чорної тканини. Тільки простягши руку й торкнувшись її, він повірив, що вона й справді там стояла.

— Дункане? Що з тобою? Ти весь облитий потом.

— Я… думаю, це щось, що ті кляті тлейлаксу мені підсадили. Я раз у раз бачу… думаю, це лицепляси. Вони… дивляться на мене, а просто зараз… свист. Це боляче.

Вона глянула на комунікатори, але не здавалася стривоженою. Це щось таке, про що могли знати Сестри. У цьому не було негайної загрози… хіба що для Скителі.

Вона присіла біля Дункана навпочіпки й поклала руку йому на передпліччя.

— Вони щось зробили з твоїм тілом у контейнерах?

— Ні!

— Але ти казав…

— Моє тіло — не просто нова поклажа для цієї подорожі. Воно має всю хімію та субстанції, які я мав раніше. Мій мозок став іншим.

Це її засмутило. Вона знала, як непокоять Бене Ґессерит дикі таланти.

— Будь проклятий той Скителі!

— Я це знайду, — сказав він.

Заплющив очі та почув, як Мурбелла підводиться. Забрала руку з його передпліччя.

— Може, тобі не слід цього робити, Дункане.

Її голос долинав наче здалеку.

«Пам’ять. Де вони сховали цю таємну річ? У глибині первісних клітин?» До цієї миті він думав про свою пам’ять як про знаряддя ментата. Міг прикликати з давніх часів власні відображення, побачені в дзеркалі. Зблизька, досліджуючи прокладені віком зморшки. Дивлячись на жінку позаду нього — два обличчя в дзеркалі, на його лиці читається купа питань.

Обліки. Послідовність масок, різні види тієї особи, яку він називав самим собою. Обличчя злегка розбалансовані. Волосся інколи сиве, інколи агатово-чорний каракуль, як у його поточному житті. Вираз часом веселий, часом серйозний, заглиблений у пошуки внутрішньої мудрості, щоб зустріти новий день. Десь у цьому всьому приховується свідомість, яка стежить і міркує. Той, хто робить вибір. Тлейлаксу попрацювали з цим, сфальшувавши його.

Айдаго відчув, як кров напружено біжить його жилами, і збагнув, що існує небезпека. Це те, що йому призначено було зазнати… але не через тлейлаксу. Він із цим народився.

«От що значить бути живим».

Ні пам’яті з його минулих життів, ні те, що зробили з ним тлейлаксу, — ніщо ні на дрібку не змінило його найглибшої свідомості.

Він розплющив очі. Мурбелла й досі стояла поряд, але її обличчя годі було прочитати, — наче закрите серпанком. «От як вона виглядатиме, ставши Превелебною Матір’ю».

Йому не подобалася ця зміна в ній.

— Що станеться, раптом Бене Ґессерит зазнає невдачі? — спитав він.

Коли вона не відповіла, кивнув. «Так. Це найгірше припущення. Сестринство опиниться у стічній ямі історії. А ти цього не хочеш, моя кохана».

Він побачив це на її обличчі, коли вона обернулася й покинула його.

Глянувши вгору, на комунікатори, він сказав:

— Дар. Я мушу з тобою порозмовляти, Дар.

Жоден механізм довкола нього не відповів. Він і не очікував цього. Та знав, що може з нею порозмовляти, а вона має вислухати.

— Я підійшов до нашої проблеми з іншого боку, — сказав він. І уявив, як діловито дзижчать диктофони, переносячи звуки його голосу на рідуліанські кристали. — Я дістався вглиб думок Всечесних Матрон. Знаю, що я це зробив. Відповідь Мурбелли це підтвердила.

Це мало їх насторожити. Він мав власну Всечесну Матрону. Та «мав» — неналежне слово. Він не мав Мурбеллу. Навіть у постелі. Вони мали одне одного. Припасувалися так, як, здається, припасувалися люди з його видіння. Що саме він там побачив? Двох літніх людей, сексуально навчених Всечесними Матронами?

— Тепер я розглядаю іншу проблему, — промовив він. — Як подолати Бене Ґессерит.

Рукавицю кинуто.

— Епізоди, — сказав він. Слово, яке любила вживати Одраде. — От як ми повинні розглядати все, що з нами відбувається. Як дрібні епізоди. Навіть найгірше припущення слід аналізувати на цьому тлі. Розсіяння має велич, що зводить до карликового рівня все, зроблене нами.

Ось! Це продемонструвало його вартість для Сестер. Краще показало Всечесних Матрон. Вони повернулися сюди, до Старої Імперії. Карлики, такі ж, як і ми. Він знав, що Одраде це розгледить. Белл змусить її розгледіти.

Десь там, у Нескінченному Всесвіті, суд виніс вирок Всечесним Матронам. Закон і його розпорядники не подолали мисливиць. Айдаго здогадувався, що видіння показало йому двох присяжних суддів. Якщо вони й були лицеплясами, то не лицеплясами Скителі. Ці двоє людей за мерехтливою мережею належали тільки самим собі.

Для Одраде перший ранковий меланж був завжди іншим. Її тіло реагувало як виголодніла істота, що вхопила солодкий плід. Тоді наступало повільне, пронизливе і болісне відновлення.

Страшна річ ця меланжева залежність.

Вона стояла при вікні свого спального покою, чекаючи, коли повністю проявиться ефект дії прянощів. Зауважила, що Погодна служба зуміла влаштувати ще один ранковий дощ. Краєвид був вимитий дочиста, все сповите романтичною імлою, усі гострі кути пом’якшені, усе зведено до своєї суті, мов згадки про давнину. Одраде відкрила вікно. Вологе холодне повітря дихнуло їй в обличчя, обволікаючи спогадами — як одягають знайоме вбрання.

Вона набрала повні груди повітря. Пахощі після дощу! Одраде пам’ятала, як падіння води підсилювало та вигладжувало сутність життя, але ці дощі були іншими. Залишали післясмак кременю, який вона відчувала. Їй це не подобалося. Таке послання походило не від вимитого дочиста світу, а від обуреного життя, яке прагнуло, щоб усі дощі припинилися раз і назавжди. Цей дощ більше не пом’якшував і не приносив достатку. Приносив неуникну свідомість змін.