— Та коли б я могла знати…

— Прошу! Велика Всечесна Матроно! Люди, які прагнуть, щоб оракул передбачив їхнє життя, насправді хочуть знати, де сховано скарб.

— Та звичайно ж!

— Знати все майбутнє, аби ніщо не застало тебе зненацька? Про це йдеться?

— Аж забагато слів.

— Ти не хочеш майбутнього, хочеш нескінченно продовжити теперішнє.

— Я не зуміла б висловити це краще.

— І ти казала, що я викликаю в тебе нудьгу!

— Що?

«Оранжеві плямки в очах. Стережись».

— Жодних несподіванок? Ніколи? Що може бути нуд­нішим?

— Ах… Ох! Але я не це мала на увазі.

— Тоді, боюся, я не розумію, чого ти хочеш, Велика Всечесна Матроно.

— Байдуже. Повернемося до цього завтра.

«Відстрочка!»

Велика Всечесна Матрона підвелася.

— Назад до клітки.

— Їсти? — Голос Футара звучав жалібно.

— Маю для тебе чудову їжу внизу, котику. А потім потру тобі спину.

Люцілла ввійшла до своєї клітки. Велика Всечесна Матрона кинула їй услід подушку з крісла.

— Використай це як захист від шиґаструни. Бачиш, якою милою можу я бути?

Двері клітки з клацанням зачинилися.

Футар у своїй клітці в’їхав назад у стіну. Панель за ним закрилася.

— Стають такими неспокійними, коли голодні, — сказала Велика Всечесна Матрона. Відкрила двері кімнати і на мить оглянулася на Люціллу. — Тут ніхто тебе не потурбує. Я забороняю будь-кому іншому входити до цієї кімнати.

Одраде періодично обідала з аколітками та їхніми Прокторками-Наглядачками, найбезпосереднішими вартівницями у цій в’язниці для умів, звідки багато хто ніколи не звільниться.

Те, що думали і робили аколітки, справді давало глибинам свідомості Матері Настоятельки відомості про те, як справно функціонує Капітула. Аколітки висловлювали свої настрої та передчуття куди пряміше, ніж Превелебні Матері. Повні Сестри дуже добре вміли бути невидимими у свої найгірші моменти. Не намагалися приховати найголовніше, але кожна могла вийти до саду чи зачинити двері й зникнути сторожовим псам з очей.

Не те що аколітки.

Цими днями у мешканців Централі було обмаль вільного часу. Навіть крізь обідні зали протікали постійні потоки, незважаючи на пору дня. Робочі зміни позсовувано, але Превелебним Матерям нескладно було пристосувати свій добовий ритм до незвичного розкладу. Та Одраде не могла витрачати енергію на подібні пристосування. Під час вечірньої трапези зупинилася у дверях до Зали Аколіток і почула, як наче за раптовим сигналом «цить» западає тиша.

Навіть те, як вони підносять їжу до рота, могло про дещо сповістити. Куди спрямовані очі, коли столове приладдя рухається до губ? Що це за швидке наколювання й таке ж швидке пережовування перед конвульсивним заковтуванням? Варто до цього придивитися. Ця аколітка перетравлює якісь душевні розлади. А ця замислена, отам, дивиться на кожну ложку страви, наче міркує, як у цій юшці приховали отруту? З цих очей можна здогадатися про творчий розум. Слід випробувати її на відповідальнішій посаді.

Одраде ввійшла до зали.

Підлогу було викладено шахівницею великих чорних і білих кліток із пласу, практично невразливого на подряпини. Аколітки запевняли, що Превелебні Матері використовують її як гральну дошку. «Ставлять одну з нас тут, іншу там, а ще кількох вздовж цієї центральної лінії. Тоді роблять ними ходи — переможець отримує все».

Одраде сіла в кутку столу край західних вікон. Аколітки звільнили їй місце, їхні рухи були тихими, поведінка скромною.

Ця зала була частиною найдревнішої конструкції Капітули. Збудована з дерева, стелю підтримують балки з чистими прольотами, напрочуд товсті й тяжкі, викінчені матовою черню. Метрів у двадцять п’ять завдовжки, без з’єднань і швів. Десь на Капітулі росла діброва генетично скроєних дубів. На дбайливо доглянутій плантації вони тяглися до сонячних променів. Дерева сягали щонайменше тридцяти метрів без крони, стовбури мали в діаметрі більше двох метрів. Їх посадили, коли будували цю залу, — щоб замінити теперішні балки у належний час. Балки мали витримати дев’ятнадцять сотень стандартних років.

Як уважно аколітки довкола Матері Настоятельки стежили за нею, хоча й не дивилися прямо.

Одраде повернула голову, щоб глянути, як сідає сонце. Знову пил. Хмара куряви, яка вторглася з пустелі, притьмарила захід сонця. Воно яскріло, мов далекий жар, що будь-якої миті може спалахнути неконтрольованим полум’ям.

Одраде придушила зітхання. Такі думки воскресили її нічні кошмари: прірва… натягнутий канат. Знала, що якби заплющила очі, то відчула б, як погойдується на канаті. Мисливиця з сокирою дедалі ближче!

Аколітки, що сиділи поруч з Одраде, їли нервово, наче відчуваючи її неспокій. Можливо, так і було. Одраде почула шелест тканини, і це вирвало її з нічного кошмару. Насторожилася, прислухаючись до нової нотки у звуках Централі. За найзвичнішими рухами — ось біля неї човгнуло крісло… ось відчинилися кухонні двері — чутно було звук скреготіння. Скреготіння піску. Команди прибиральників уже нарікали на пісок і «цю кляту куряву».

Одраде визирнула у вікно глянути на джерело цього дратівливого явища: вітер з півдня. Тьмяний серпанок, кольору середнього між жовтувато-коричневим і землистим, затягнув обрій, наче завіса. Після такого вітру осади пилу залишаться при рогах будинків та на підвітряному боці пагорбів. У куряві відчувався запах кременю, чогось лужного, що подразнювало ніздрі.

Вона опустила погляд на стіл, де офіціантка-аколітка поставила перед нею їжу.

Одраде втішила така переміна порівняно зі швидкими перекусками в її кабінеті та приватній їдальні. Коли їла там на­одинці, аколітки приносили їжу так тихо, а прибирали так швидко й без жодного слова, що інколи вона дивувалася, куди це все зникло. А в цій їдальні були й гамір, і розмови. У її помешкання могла ввірватися шеф-кухар Дуана зі своїм кудкудаканням: «Ти замало їси!» Зазвичай Одраде прислухалася до таких напучувань. Сторожові пси були в дечому корисні.

Цього вечора подано сліг-свинину під соусом із сої та меляси, мінімум меланжу, дрібку базиліку та лимона. Свіжий зелений горошок, приготований аль денте, з паприкою. Як напій — темно-червоний виноградний сік. Вона взяла на пробу шматочок сліг-свинини і вирішила, що м’ясо прийнятне, дещо переварене, як на її смак. Якщо кухарка аколіток і помилилася, то зовсім трішки.

«Звідки ж тоді відчуття, що такі трапези надто численні?»

Одраде ковтнула і з притаманною їй загостреною чутливістю розпізнала додатки. Ця їжа тут не лише для того, щоб по­повнити запаси енергії Матері Настоятельки. Хтось у кухні розпитав про її щоденне меню і відповідно наготував цю тарілку.

«Їжа — це пастка, — подумала вона. — Ще одна залежність». Їй не подобалася спритність, з якою кухарі Капітули приховували, що вони додають до їжі «для блага їдців». Вони, звичайно, знали, що Превелебна Мати може розпізнати інгредієнти і пристосувати до них свій метаболізм. Просто зараз стежили за нею, міркуючи, як Мати Настоятелька оцінить сьогоднішнє меню.

За обідом вона прислухалася до інших їдців. Ніхто не втручався в її трапезу — ні дією, ні словом. Звукове тло стало майже таким, як до її приходу. З її появою балачка завжди трохи змінювала тон, а потім поверталася до норми, хоч і дещо тихішої.

Думки всіх довкола тривожило одне безсловесне питання: «Чому вона тут цього вечора?»

Одраде відчувала тихе благоговіння частини застільників. Це була реакція, яку Мати Настоятелька інколи використовувала для своїх цілей. Благоговіння, доведене до самого краю. Як звітували Прокторки, аколітки перешіптувалися між собою: «Вона має Таразу». Хотіли цим сказати, що в пам’яті Одраде є Верховна — її покійна попередниця-Настоятелька. Вони обидві були історичною парою, яку обов’язково вивчали постулантки.