Дар і Тар, уже легенда.
Навіть Беллонда (люба стара злюка Белл) з цієї причини не зважувалася підступати до Одраде прямо. Кілька фронтальних атак, мізер вибухових аргументів звинувачення. Таразу визнали рятівницею Сестринства. Це втихомирило більшу частину опозиції. За словами Тарази, Всечесні Матрони по суті своїй варварки, а їхнє насилля, хоч і не повністю приборкане, може бути зведене до кривавих демонстрацій. Події більш-менш підтвердили це.
«Правильно, крім одного моменту, Тар. Ми обидві не передбачили розмаху їхнього насилля».
Класична вероніка Тарази (який вдалий образ із кориди[7]) підштовхнула Всечесних Матрон до такої кривавої різні, що Всесвіт просочився їддю потенційних прихильників жертв їхньої брутальності.
«Як я маю захистити нас?»
Йдеться не про те, що захисні плани недостатні. Вони можуть стати цілковито непридатними.
«Цього, звичайно, я й прагну. Ми мусимо очиститися та приготуватися до найвищого зусилля».
Беллонда глузувала з цієї ідеї: «Перед нашою загибеллю? Через неї мусимо очиститися?»
Якби Беллонда довідалася про справжні плани Матері Настоятельки, її ставлення до них було б двоїстим. Беллонда-злюка аплодувала б. Беллонда-ментатка висловилася б за відкладення «до сприятливішого моменту».
«Та хай як думатимуть мої Сестри, я шукатиму власний шлях».
А багато Сестер вважали Одраде найдивнішою Матір’ю Настоятелькою, яку вони будь-коли приймали. Піднесена на своє становище радше лівою, ніж правою рукою. «Тараза Верховна. Я була там, коли ти помирала, Тар. Ніхто інший не мав змоги перейняти твою особистість. Піднесення завдяки випадку?»
Багато хто не підтримував Одраде. Та коли опір наростав, опозиціонери однаково апелювали до «Тарази Верховної — найкращої Матері Настоятельки в нашій історії».
Кумедно! Тараза Внутрішня першою сміялася з цього й питала: «Чого б тобі не розповісти їм про мої помилки, Дар? Надто про те, як неправильно я оцінила тебе».
Одраде замислено пережовувала шматок сліг-свинини. «Я затягла з візитом до Шіани. На південь у пустелю, і якомога швидше. Шіана мусить бути готовою замінити Там».
У думках Одраде, майже заповнивши їх, постали зміни довкілля. Бене Ґессерит понад півтора тисячоліття заселяли Капітулу. «Тут всюди наші сліди». Не лише особливі діброви, виноградники чи сади. Що мусить діятися в колективній психіці при спогляданні змін, які відбуваються з цим рідним краєм?
Аколітка, що сиділа поруч із Одраде, тихо кашлянула. Хотіла звернутися до Матері Настоятельки? Рідкісний випадок. Молода жінка їла далі, не промовивши й слова.
Думки Одраде повернулися до майбутньої подорожі в пустелю. Шіана не повинна ні про що здогадуватися. «Мушу мати певність, що вона та, хто нам потрібен». Є кілька питань, на які Шіана має відповісти.
Одраде знала, що вона виявить під час інспекційних зупинок по дорозі. У Сестрах, в рослинному й тваринному світах, у самих підвалинах Капітули вона бачитиме зміни — як значні, так і ледь вловимі. Речі, спроможні зруйнувати славлений спокій Матері Настоятельки. Навіть Мурбелла, яка ніколи не покидала не-корабля, відчувала ці зміни.
Ще цього ранку, сидячи спиною до консолі, Мурбелла з новоздобутою увагою слухала Одраде, що стояла над нею. У полоненій Всечесній Матроні відчувалася неспокійна настороженість. З її голосу можна було здогадатися про хвилювання й неврівноважені судження.
— Усе минуще, Мати Настоятелько?
— Це знання, вкарбоване в тебе Іншою Пам’яттю. Жодна планета, суходіл чи море, жодна частина суходолу чи моря не є вічною.
— Це їдка думка. — Відторгнення.
— Хай де б ми перебували, ми лише управителі.
— Ні на що не придатний підхід. — Вагання, питання, чого Мати Настоятелька вибрала саме цю мить, щоб сказати таке.
— Я чую, що твоїми вустами промовляють Всечесні Матрони. Вони дали тобі жадібні мрії, Мурбелло.
— Це ти так кажеш! — Глибока образа.
— Всечесні Матрони думають, що можуть купити нескінченну безпеку. Знаєш — малу планету з великою кількістю підлеглого населення.
Мурбелла скорчила гримасу.
— Більше планет! — куснула її Одраде. — Дедалі більше, більше і більше. Ось чому вони повертаються такими роями.
— У цій Старій Імперії нічого й ловити.
— Браво, Мурбелло! Ти починаєш мислити як одна із нас.
— І це робить мене нічим.
— Ні рибою ні м’ясом, а лише самою собою? Та навіть у власному «я» ти лише управителька. Стережись, Мурбелло! Думати, що володієш чимось, — це наче ходити по сипучих пісках.
Зморшка здивування між бровами. Слід щось зробити з тим, як відкрито Мурбеллині емоції грають на її обличчі. Тут це дозволено, та колись…
— Тож нічим не можна певно володіти. То й що! — Дедалі гіркіше.
— Часом ти кажеш слушні слова, та не думаю, що знайдеш собі місце, де зможеш перебути все життя.
— Поки ворог не знайде мене й не замордує?
«Вишкіл Всечесної Матрони чіпкий, мов клей! Але те, як вона вчора ввечері розмовляла з Дунканом, сповістило мені, що вона готова. Думаю, це картина ван Гога зробила її сприйнятливою. Я чула це в її голосі. Мушу ще раз переглянути цей запис».
— Хто мав би тебе замордувати, Мурбелло?
— Ви нізащо не відіб’єте атаки Всечесних Матрон!
— Я вже згадувала основоположний факт, який нас стосується: жодне місце не може бути безпечним вічно.
— Ще один твій клятий і ні на що не придатний урок!
У Залі Аколіток Одраде згадала, що не знайшла часу переглянути цей ком-запис розмови між Дунканом і Мурбеллою. У неї ледь не вирвалося зітхання. Вона замаскувала його кашлем. Не годиться, щоб ці молоді жінки побачили стурбованість Матері Настоятельки.
«До пустелі й Шіани! Інспекційна подорож, тільки-но знайду для цього час. Час!»
Аколітка поруч з Одраде знову кашлянула. Одраде стежила за нею боковим зором — білявка, коротка чорна сукенка, обшита білою крайкою, — Середній третій ступінь. Жодного руху головою в бік Одраде, жодного погляду скоса.
«Ось що я виявлю під час своєї інспекційної подорожі: страхи. А в ландшафті — всі ті речі, які ми завжди бачимо, коли біжимо наввипередки з часом: дерева необрізані, бо садівники відлетіли у наше Розсіяння, лягли у могилу, відійшли у незнані місця, може, навіть у пейонаж[8]. Чи побачу я архітектурні фантазії, що набрали приваби, бо залишилися незакінченими, а будівничі зникли? Ні. Нам тепер не до фантазій».
Інша Пам’ять містила приклади, які вона хотіла б знайти: старі будинки, прекрасніші, бо зосталися незакінченими. Будівничий збанкрутував, власник розгнівався на свою коханку… Деякі речі стають через це цікавішими: старі стіни, старі руїни… Скульптури часу.
«Що б сказала Белл, якби я розпорядилася влаштувати у своєму саду фантазійну альтанку?»
— Мати Настоятелько? — сказала аколітка поруч із Одраде.
«Чудово! Вони так рідко знаходять відвагу».
— Так? — Легкий питальний тон. «Краще це було б щось важливе». Вона це почує?
Вона почула.
— Непокою вас, Мати Настоятелько, бо справа нагальна, а ще я знаю, як ви цікавитеся садами.
Супер! Литки у цієї аколітки товсті, але її розуму це не стосується. Одраде мовчки дивилася на неї.
— Це я готую карти для вашої спальні, Мати Настоятелько.
Тож це надійна адептка, особа, якій довірено працювати на Матір Настоятельку. Ще краще.
— Я скоро отримаю свою карту?
— За два дні, Мати Настоятелько. Я припасовую проєкційний зовнішній шар, на якому зазначатиму щоденний приріст пустелі.
Короткий кивок. Таким був первинний наказ: аколітка має дбати про актуальність карти. Одраде хотіла щоранку бачити картину змін, яка роздмухувала б її уяву. Хай це буде першим, що відбивається у свідомості при пробудженні.
— Сьогодні вранці я залишила у вашому кабінеті звіт, Мати Настоятелько. «Управління садами». Можливо, ви його ще не бачили.
