— У моїх жилах тече кров Сіони. Він не може мене побачити.

— Як і мене чи когось із моїх людей, з тієї ж причини. Знаєш, ми, євреї, пристосовуємося до багатьох вимог.

— Цей Едрік — лише жест, — сказала вона. — Він небагато може зробити.

— Але його привезли сюди. Боюся, що ми не маємо змоги безпечно відправити тебе з планети.

— То що ми можемо зробити?

— Побачимо. Мої люди не цілковито безсилі, розумієш?

Вона розпізнала щирість і турботу про неї. Він спокійно розповідав про опір сексуальним підступам Всечесних Матрон, «роблячи це непримітно, щоб не розбурхати їх».

— Піду шепну дещо у кілька вух, — сказав він.

Завдяки цьому вона почувалася дивно відновленою. Часто перебування в руках медика-професіонала приховувало в собі щось холодне, відсторонене, а то й жорстоке. Її заспокоїло знання, що сукійців кондиціоновано на чуйність до своїх пацієнтів, співчуття та підтримку. (Усі ці речі, що можуть забутися в разі нагальної потреби.) Вона доклала зусиль, щоб заспокоїтися, зосередившись на власній мантрі, яку здобула при вивченні самотньої смерті.

«Якщо я маю померти, мушу пройти крізь трансцендентний урок. Мушу відійти з миром».

Це допомогло, але вона й далі відчувала тремтіння. Раббі надто довго не було. Щось пішло не так.

«Чи я не помилилася, довірившись йому?»

Попри дедалі сильніше почуття приреченості, Люцілла, подумки прокручуючи зустріч із Раббі, змусила себе до бене-ґессеритського практикування наївності. Її Проктори називали це «невинністю, природно поєднаною з браком досвіду, станом, який часто плутають із невіглаством». У цій наївності зливалися всі речі. Вона була близькою до ментатського проєктування. Інформація, прийнята без упереджень. «Ти — дзеркало, в якому відображається Всесвіт. Це відображення — увесь твій досвід. Образи відбиваються від твоїх чуттів. Виникають гіпотези. Важливі, навіть якщо помилкові. Ось винятковий випадок, коли з кількох неправильних припущень можуть випливати надійні рішення».

— Ми твої добровільні слуги, — сказав Раббі.

Це неодмінно мало стривожити Превелебну Матір.

Пояснення, що містилися в кристалі Одраде, зненацька стали неадекватними. Добровільно служать майже завжди заради вигоди. Люцілла прийняла це твердження як цинічне, але підкріплене значним досвідом. Спроби усунути таку тенденцію з людської поведінки незмінно розбивалися об скелі застосування. Соціалістичні та комуністичні системи змінювали тільки системи розрахунку вигоди. Величезна управлінська бюрократія — її системою розрахунку була влада.

Люцілла перестерегла себе, що ця тенденція проявляється завжди однаково. Глянь на розлогу ферму цього Раббі! Вихідна допомога сукійцеві після відставки? Вона вже бачила дещо, приховане за високим суспільним становищем: слуги, багатше житло. Мусить бути ще більше. Незважаючи на систему, зав­жди було одне й те саме: найкраща їжа, прегарні коханки, подорожі без обмежень, чудові вілли для проведення відпустки.

«Коли бачиш це так часто, як ми, воно дуже втомлює».

Вона знала, що мислить гарячково, але не мала сил запобігти цьому. «Виживання. Найнижчим рівнем піраміди вимог завжди є виживання. А я загрожую виживанню Раббі та його людей».

Він підлещувався до неї. «Маємо завжди стерегтися людей, що до нас підлещуються, рознюхуючи, якими силами ми повинні б володіти. Як лестить нам видовище натовпу численних слуг, що чекають наших наказів! Як це нас роз­слаблює».

Це помилка Всечесних Матрон.

Що затримує Раббі?

Роздивляється, скільки може отримати за Превелебну Матір Люціллу?

Двері внизу грюкнули, струснувши підлогу під її ногами. Вона почула квапливі кроки на сходах. Якими примітивними були ці люди. Сходи! Люцілла обернулася, коли двері відчинилися. Ввійшов Раббі, несучи з собою багатий запах меланжу. Став біля дверей, оцінюючи її настрій.

— Вибач за запізнення, люба леді. Мене викликали на допит до Едріка, Навігатора Гільдії.

Це пояснювало запах прянощів. Навігатори завжди купалися в оранжевому газі меланжу, їхні риси часто були затуманені його випарами. Перед внутрішнім зором Люцілли постали рот Навігатора у формі маленької літери «v» і потворна кляпа носа. Скроні Навігатора пульсували, ніс і рот здавалися крихітними на гігантському обличчі. Люцілла бачила, в якій небезпеці мусив почуватися Раббі, слухаючи співуче завивання голосу Навігатора з одночасним механічним перекладом на безособовий ґалах.

— Чого він хотів?

— Тебе.

— Чи він…

— Він не знає напевне, але я не сумніваюся, що нас підозрює. Щоправда, він усіх підозрює.

— За тобою стежать?

— У цьому немає потреби. Можуть мене знайти, коли захочуть.

— Що ми зробимо? — Вона відчула, що говорить надто швидко, надто голосно.

— Люба леді… — Він підійшов до Люцілли на три кроки, і вона побачила краплини поту на чолі та носі. Страх. Чула цей запах.

— Добре, то що?

— Коли дивитися на те, що приховується за діяльністю Всечесних Матрон, з економічного погляду, — воно видається нам досить цікавим.

Ці слова кристалізували її побоювання. «Я знала! Він продає мене!»

— Як добре знаєте ви, Превелебні Матері, в економічних системах завжди є прогалини.

— Так? — Глибока обережність.

— Неповне придушення торгівлі будь-яким товаром зав­жди призводить до збільшення прибутку торговців, особливо дистриб’юторів вищого рівня. — В його голосі звучав застережливий сумнів. — Переконання, що можна контролювати небажані наркотики, затримуючи їх на своїх кордонах, є помилковим.

Що він хотів цим сказати? Його слова стосувалися елементарних фактів, відомих навіть аколіткам. Збільшені прибутки завжди використовувалися для купівлі безпечних шляхів в обхід прикордонної варти, а часто — для купівлі самої варти.

«Він підкупив слуг Всечесних Матрон? Напевно, не вірить, що може це зробити безпечно для себе».

Люцілла чекала, доки він збереться з думками, вочевидь, шукаючи ту їхню форму, яка, на його гадку, може бути прийнятною для неї.

Чому він привернув її увагу до прикордонної варти? Адже, безперечно, саме це він і зробив. Звичайно, вартові завжди мали напоготові раціональне пояснення того, що зраджують своїх командирів. «Якщо я цього не зроблю, то зробить хтось інший».

Вона посміла дати собі право сподіватися.

Раббі прокашлявся. Було очевидно, що він знайшов бажані слова та упорядковував їх.

— Я не вірю, що для тебе існує якийсь спосіб вибратися з Гамму живою.

Вона не очікувала такого відкритого присуду.

— Але…

— Інформація, яку ти містиш у собі, — це інша річ, — сказав він.

Ось що приховувалося за привертанням уваги до кордонів і варти!

— Раббі, ти не розумієш. Моя інформація — не просто кілька слів та кілька засторог. — Вона кінчиком пальця стукнула себе по чолі. — Тут зберігається багато цінних життів, незамінний досвід, знання такі важливі, що…

— Ах, але ж я розумію, люба леді. Наша проблема в тому, що ти не розумієш.

«Завжди ці посилання на нерозуміння!»

— Цієї миті я покладаюся на твою честь, — промовив він.

«Ах, легендарні честь і незламність обітниці Бене Ґессерит, коли ми вже дали наше слово!»

— Ти знаєш, що я радше помру, ніж вас зраджу, — запевнила вона.

Він широко розвів руки в жесті безпорадності.

— Я цілковито в цьому певний, люба леді. Не про зраду йдеться, а про те, чого ми досі не виявили вашому Сестринству.

— Що ти намагаєшся мені сказати? — наказово, майже Голосом (її попереджали, що не слід використовувати Голосу з цими євреями).

— Я мушу взяти з тебе клятву. Мушу мати твоє слово, що ти не використаєш проти нас того, що я збираюся тобі відкрити. Ти мусиш пообіцяти, що приймеш мій розв’язок нашої дилеми.

— Я маю зробити це наосліп?

— Лише тому, що я прошу в тебе цього й запевняю, що ми дотримаємо своїх зобов’язань перед вашим Сестринством.