«Звідси походить мій рід».

Ці слова набували особливої патини, коли під словами «мій рід» розуміти кревних предків.

«Гляньте, як довго ми, Атріди, витримали на Каладані, відбудовуючи старий замок, поліруючи глибоку різьбу на древньому дереві. Цілі команди вірної челяді — лише для того, щоб утримати стару скрипучу будівлю у так-сяк прийнятному стані».

Та ці вірні челядники не думали, що їх використовують немудро. Вважали свою працю привілеєм. Руки, що полірували дерево, замалим не пестили його.

— Стара річ. Вона в Атрідів дуже давно.

Люди та їхні артефакти. Одраде відчувала знаряддя як живу частку себе самої.

«Я стаю кращим завдяки цій палиці в моїй руці… завдяки цьому вигостреному у вогні списові, що добуває мені м’ясо… завдяки цьому притулку від холоду… завдяки кам’яному підвалові, де зберігається наша зимова їжа… завдяки цьому швидкому вітрильнику… цьому гігантському океанському лайнеру… кораблю з металу та кераміки, що несе мене в космос…»

Ці перші людські мандрівки в космосі — як мало ті мандрівники здогадувалися, куди заведе їх подорож. Якими ізольованими були вони за тих древніх часів! Малі капсули з придатною для життя атмосферою, примітивними системами трансмісії, пов’язані з громіздкими джерелами даних. Одинокість. Самотність. Обмежені можливості зайнятися чимось, крім безпосереднього виживання. Постійно очищай повітря. Дбай про питну воду. Вправляйся, щоб запобігти ослабленню від невагомості. Залишайся активним. Здоровий дух у здоровому тілі. А що таке, власне, цей здоровий дух?

— Мати Настоятелько?

Знову ця клята аколітка Зв’язку!

— Так?

— Беллонда казала негайно передати тобі, що є вісниця з Баззела. Туди прибули якісь чужаки й забрали всіх Превелебних Матерів.

Одраде стрімко обернулася.

— Це вся звістка?

— Ні, Мати Настоятелько. В описі чужаків згадано, що ними командувала жінка. Вісниця каже, що вона скидалася на Всечесну Матрону, але не мала на собі нічого з їхньої одежі.

— Від Дортуйли чи інших нічого?

— Вони не мали такої можливості, Мати Настоятелько. Вісниця — аколітка першого рівня. Вона прилетіла малим не-кораблем на чіткий наказ Дортуйли.

— Скажи Белл, що цю аколітку не можна відпускати. Вона — носій небезпечної інформації. Повернувшись, я виберу посланницю й проінструктую її. Це мусить бути Превелебна Мати. Маєте таку?

— Звичайно, Мати Настоятелько. — Ображена натяком на сумніви.

Це сталося! Одраде насилу стримувала збудження.

«Вони заковтнули приманку. Тепер… вони на гачку?

Дортуйла зробила небезпечну річ, поклавшись на аколітку. Знаючи Дортуйлу, можна здогадатися, що це дуже надійна аколітка. Ладна вбити себе, потрапивши в полон. Я мушу побачити цю аколітку. Вона може бути готовою до Агонії. Можливо, це звістка, яку Дортуйла посилає мені. Це на неї схоже».

Белл, звичайно, лютуватиме. Немудро покладатися на когось із місця покарання.

Одраде викликала команду Зв’язку.

— Налагодьте зв’язок з Беллондою.

Портативний проєктор не давав такого чіткого зображення, як стаціонарний пристрій, але Белл і її оточення можна було розпізнати.

«Сидить за моїм столом, наче він її власний. Чудово!»

Не давши Беллонді часу вибухнути, Одраде сказала:

— Визнач, чи ця аколітка-вісниця готова до Агонії.

— Готова. — «Підземні боги! Стисло, як для Белл».

— То займися цим. Імовірно, вона могла б стати нашою посланницею.

— Уже зроблено.

— Вона кмітлива?

— Дуже.

«Що, на всіх демонів, сталося з Белл? Поводиться вкрай дивно. Геть не схожа на себе саму. Дункан!»

— О, і, Белл, я хочу, щоб Дункану надали доступ до Архівів.

— Надали цього ранку.

«Ну-ну. Контакт з Дунканом приносить результати».

— Я поговорю з тобою, коли побачуся з Шіаною.

— Скажи Там, що вона мала рацію.

— У чому?

— Просто скажи їй.

— Дуже добре. Мушу зізнатися, Белл, що мене якнайкраще задовольняє те, як ти керуєш справами.

— Хіба ж я могла провалитися після того, як ти покерувала мною?

Коли зв’язок роз’єднували, Беллонда усміхалася. Одраде обернулася і побачила позаду себе Тамелейн.

— У чому ти мала рацію, Там?

— Що в контактах між Айдаго і Шіаною є щось більше, ніж ми здогадувалися. — Тамелейн підступила ближче до Одраде і стишила голос. — Не саджай її у моє крісло, не відкривши спершу, що вони тримають у таємниці.

— Я розумію, що ти знала мої наміри, Там. Але… невже я аж настільки прозора?

— У дечому так, Дар.

— Мені пощастило, що ти моя подруга.

— Ти маєш інших прибічників. Коли Прокторки голосували, зіграла на руку твоя креативність. «Натхненна» — от як висловилася одна з твоїх захисниць.

— Тож ти знаєш, що я доволі ретельно потримаю Шіану на вуглинках, перш ніж ухвалити одне з моїх натхненних рішень.

— Звичайно.

Одраде дала знак зв’язківцям прибрати проєктор і пішла чекати на краю шклистого обширу.

Креативна уява.

Вона знала змішані почуття своїх товаришок.

Креативність!

Завжди небезпечна для оточеної окопами сили. Завжди приносить щось нове. Нові речі можуть знищити хватку авторитету. Навіть Бене Ґессерит підходили до креативності з пересторогою. Потреба тримати кіль рівним надихає декого відсувати вбік тих, хто розхитує човен. Це було частиною справи Дортуйли. Клопіт полягав у тому, що креативні натури радо вітають тихі заводі. Вони називають це приватністю. Знадобилася неабияка сила, щоб витягти звідти Дортуйлу.

«Тримайся, Дортуйло! Будь найкращою нашою приманкою».

Прибули ’топтери — шістнадцять. Пілоти були помітно невдоволені цим додатковим завданням після всіх сьогоднішніх клопотів. Переселення цілих громад!

Одраде з непевним настроєм стежила за тим, як ’топтери сідають на твердій шклистій поверхні, віяла крил згортаються й ховаються у підкрилки — кожна машина мов комаха уві сні.

«Комаха, спроєктована божевільним роботом за власною подобою».

Коли вони злетіли, Стреггі, що знову сиділа поруч із Одраде, спитала:

— Ми побачимо піщаних червів?

— Можливо. Але рапортів про них іще немає.

Стреггі, розчарована відповіддю, відкинулася на спинку сидіння, проте не спромоглася продовжити розпитування, перейшовши до наступної теми. Правда інколи буває гнітючою, а вони стільки поставили на карту в цій еволюційній грі, подумала Одраде.

«Чого ж інакше нищити все, що ми любимо на Капітулі?»

З паралельного потоку вдерся образ — древній дуговий напис над вузьким входом до будівлі з рожевої цегли: «ГОСПІТАЛЬ ДЛЯ БЕЗНАДІЙНИХ НЕДУГ».

Саме там опинилося Сестринство? Чи, може, вони потерпіли надто багато поразок? Вторгнення Іншої Пам’яті мусило мати мету.

Поразки?

Одраде обміркувала це: «Якщо таке станеться, мусимо думати про Мурбеллу як про Сестру». Це не означало, що полонена Всечесна Матрона була безнадійною поразкою. Але не пасувала до їхніх мірок і проходила глибокий вишкіл у дуже пізньому віці.

Як тихо сиділи всі довкола неї, дивлячись на те, як вітер хльостає пісок, — схожі на китові спини дюни вперемішку із сухими хвильками. Ранньопополудневе сонце саме почало давати достатньо бічного світла, щоб обрисувати ближчу перспективу. Горизонт попереду закривала курява.

Одраде спала, згорнувшись на сидінні клубочком. «Я вже таке бачила. Я пережила Дюну».

Прокинулася від тряски, коли вони спускалися й облітали Пустельний Вартовий Центр Шіани.

«Пустельний Вартовий Центр. Ми знову тут. Не назвали його по-справжньому … як не дали назви й цій планеті. Капітула! Що це за назва? Пустельний Вартовий Центр! Опис, а не назва. З наголосом на тимчасовості».

Під час заходу на посадку вона побачила підтвердження своїх думок. Відчуття тимчасового житла підсилювалося спартанською прямолінійністю всіх сполучень. Ні м’якості, ні заокруглення у жодному з’єднанні. Це прикріплено тут, а оте веде туди. Усі з’єднувачі переносні.