Але європейськість Стамбула нітрохи не подивляє. Кого? Самих європейців. Натомість вона неабияк цікавить османів. Хай там що, а це ворота до змін. Ті ж – найбільш безневинне бажання всякого суспільства. Однак не скажеш, що ту європейськість за всіх часів репрезентовано якнайкраще та найправильніше. Отак з 1960-х років Бейоглу пережило занепад через те, що «розтанула» громада вихідців із Європи, особливо італійців, через змішані шлюби та міграції, як і через зменшення кількості тутешніх християн. Цей занепад передусім виявився в тому, що район заселили мігранти з Анатолії, і Пера втратила притаманну тільки їй колишню барвистість. Утім можливості міста з його географією знову щедро проявилися. Відтоді не минуло й сорока років, як Бейог­лу наново ожив. Наповнився мистецькими галереями й книгарнями. Відтак і нині тамтешня нерухомість зростає в ціні. У районі оселяються не тільки стамбульські інтелектуали й багатії, а й зарубіжні. Нам же варто надто визначити межі цього космополітизму та пристосувати до нього культурну політику… Інакше цього разу Бейоглу опиниться заручником іншого несмаку.

Читаючи праці з історії, ми завжди надибуємо в них на розповіді про таку верству, як «фанарські беї»[165], але ж ніхто й ніколи відразу не пояснить, хто вони такі. Нечисленні любителі історії, що беруть до рук ті праці й після школи та вишу, натрапляють на такі імена фанарських беїв: Іпсіланті, Маврокордато, Арістархі, проте в турецькій історичній літературі на їхніх особистостях не зосереджуються. Нам же відомо, що це все драгомани Баб-и Алі. Але навіть у творах такого драматурга, ретельного автора історичних п’єс, як Мусагіпзаде Джеляль-бей, фанарські беї перекладають французькою мовою та розмовляють румським діалектом – турецької.

Це хибно, проте є ще дужча катастрофа. Отак існує стереотип, що всі фанарські беї – візантійські аристократи, або ж верства зрадників, яка підтримала грецьке повстання. Іще хтось плутає їх із західноєвропейськими торгівцями, яких ми звемо «левантинцями», ті переселялись із заходу Середземного моря на його східне побережжя. Хоча грецькі беї Фанару – свідчення того, на що був здатен державний механізм Османів залежно від його потреб, а також цікавої взаємодії їхньої суспільної системи зі спадком тієї людської географії, який вона в себе ввібрала.

Отож фанарські беї, фанаріоти, – це аристократія, приналежна до грецької православної спільноти. Проте жодного легального підґрунтя для цієї шляхетності немає. Вони лише призвичаїлися служити на високих постах родинам, державі або патріархії. І, звісно, започатковували відповідно до цього становища новий триб життя та систему освіти. Як я вже зазначав, в османському суспільстві, за винятком володарської династії, не існувало жодної верстви, що володіла б узаконеними привілеями на спадкоємному рівні. Тому фанаріоти, аби зберегти своє привілейоване становище, насамперед дбали про освіту, а відтак і про добрі відносини з державою.

З ідеологічного погляду вони аж ніяк не були націоналістами, навпаки, були віддані державі та навіть виробили власні культурні манери й стиль, чим перебільшено наголошували на цій їхній вірності. Мовиться якраз про те, що в Османській імперії, за винятком династій мусульманських правників-богословів, таке інституціалізоване життя і стиль поведінки мали тільки фанарські беї, приналежні до православних греків, і ще «аміра» – вихідці з вірменів-григоріан. І хоча ця висока верства означує себе за назвою району Фанар, утім, безсумнівно, оселяється вона там лише на початку XVII століття, коли туди перебирається грецька патріархія. Доти ж, за візантійської епохи, цей район, що попід міськими мурами, заселяють венеційські, ліванські, каталонські, арабські та турецькі крамарі. Тому-то кам’яні грецькі особняки Фанару, які ми зруйнували поспіль, належали не візантійській епосі, як дехто гадає, а османській архітектурі XVII й XVIII століть.

Заразом до фанаріотів належали як грецькі аристократи, чиє родинне минуле сягало ще часів давньої Східної Римської імперії, скажімо, Аргіропуло або Маврокордато, так і візантійські династії з албанськими коренями, як-от Кантакузени, боярські очільники або заможні торгівці й болгарського походження, наприклад, Богоріді, і румунського – Бальтацці; але що ще цікавіше – навіть нащадки латинян, котрі зостались у Стамбулі після Хрестового походу 1204 року, скажімо, родина Петрасілі. Щодо останніх, то сюди варто додати й таких італійців, як родина Наполілі[166] Моросіні, з якої походив славетний палацовий лікар Мавроєні-паша. Та цю всю різношерсту верству зцементовував єдиний матеріал – греко-православна віра, до якої вони належали, і еллінська культура, з якою споріднилися.

Додам єдине: в італійській і західноєвропейській культурі прив’язаність до еллінізму була не така фанатична. Однак для фанаріотів османськість, що їх вивищувала, стояла на першому місці. Отак грецькі націоналісти вчинили замах на життя нашого лондонського посла Костакі Мусуруса-пашу, коли той відбував свою дипломатичну службу в Афінах, і все через його погляди на цей світ. Проте через родини, яких полонили ідеї місцевого націоналізму, як-от Іпсіланті, що розбагатіла на торгівлі та судновласництві, фанарські беї після грецького повстання на початку ХІХ століття частково сходять з історичної арени. Їх дедалі заступають на ній вірмени, а також албанська родина Фрашері разом із деякими турецькими чиновниками. А вже за часів Абдюльгаміда ІІ до цього каравану долучились і мусульманські бюрократи арабського походження.

Діти ж фанарських беїв колись навчалися в Італії, у Падуї, далі Франції, але найважливіше те, що вони найдосконаліше опановували турецьку під орудою найкращих тогочасних учителів. Освоївшись зі всіма звичаями й традиціями космополітичної османської бюрократії, фанаріоти вкрай прохолодно, навіть вороже, ставилися до грецького націоналізму. Тому-то роль фанарських беїв у історії дипломатії та культури ХІХ століття – напрочуд вагома. Зрештою, коли Османська імперія остаточно розпалася і більшість згаданих родин покинули сучасну Туреччину, їхні діти з онуками оселилися не в Греції, а в Європі. Що цікавіше: ці нащадки фанаріотів, перебравшись до Європи, разом із турецькою мовою позабували й грецьку.

28 червня 1914 року в Сараєві вбито спадкоємця Австро-Угорського трону Франца Фердинанда. Ця подія спричинила те, що великі держави, насамперед Австро-Угорщина, а за нею й Росія з Німеччиною, почали оголошувати війну одна одній як прихильниці або супротивниці Сербії. Світ сколихнула війна. Турецька імперія теж уступила в цей конфлікт, оголосивши Росії війну 29 жовтня 1914 року, тож, приєднавшись до союзу Німеччини з Австро-Угорщиною, які були Центральними державами, увійшла в протиборство зі злукою багатьох країн під проводом Антанти.

А причина такої несосвітенної хиби й диспропорційності в тому, що Англія з Францією відмовили (!) нам у проханні воювати на їхньому боці, хай як на початку конфлікту цього ми й прагнули. І це правда. «Вони не пригідні для сучасних воєн», – отака хибна оцінка турецької армії зародилася через приголомшливі поразки, яких та зазнала під час Балканської війни, оскільки наші командири з їхніми вояками знехтували фронтом, захоплені виром політичної боротьби[167]. Німеччина з Австро-Угорщиною таку опінію не поділяли, добре обізнані завдяки військовим колам із нашою старшиною та рядовими бійцями. Натомість англійці, давно втративши зв’язок із турками та досвід спільних баталій, на початку ХХ століття цілковито перемінили ту свою позитивну оцінку щодо них, яку мали в ХІХ.

Ніхто бо не хоче бачити поряд союзника, що тільки додає зайвого клопоту. Та очевидно, що османський генштаб не бажав уступати в цю війну. Її прагнув Енвер-паша[168] з його німецькими радниками. Усі ж відомі вам командири, які на той час очолювали молодих вояків: Мустафа Кемаль, Гікмет-бей, Шюкрю-паша чи то Есат-паша, також не були прихильниками союзу з німцями. Це достеменно засвідчує опублікований рапорт Ісмета-бея, що його він склав, бувши штабним офіцером незадовго до війни. «Можливо, – пише він у ньому, – у Танненберзі[169] й було зрозуміло, що нам потрібно об’єднуватися з німцями, які розбили росіян; але те, як їхню армію зупинили на Марні під час наступу на Францію, анітрохи не переконує, що німецькі збройні сили такі неперевершені, як ми сподівалися. У цій ситуації не можна вступати у війну на їхньому боці».