Церкви, які не визнали рішень Халкедонського собору 451 року, так і називають – антихалкедонськими, тобто тими, що супротивні Кадикою[71]. І ці дві групи – коптська (кибти) церква Єгипту разом із давньою ассирійською та вірмени – спільно підпорядковувалися в імперії одній владі. Навіть якщо неофіційно вони володіли окремими фінансовими й адміністративними структурами, згадана влада їх також контролювала. Аж до ХІХ століття…

Нарешті, є ще одна досить значуща риса: у нашій імперії мешкало численне юдейське населення. До нього належали вихідці з Візантії та решта нащадків віковічних мешканців Близького й Середнього Сходу, званих романіотами; однак значною мірою юдейське населення складалося з іспанських і португальських переселенців на наші терени. Напередодні ХІХ століття до них також приєдналась ідішомовна група, яку ми звемо «ашкеназі», що означає німецькі за походженням євреї. Ця сторінка історії нам не надто відома. У нашому цивілізаційному житті в османському єврействі ХІХ століття домінували вихідці з Іспанії, Італії та Португалії, що зберігали класичну середземноморську культуру. Окрім того, існували юдеї, які опанували арабську та берегли культуру Близького й Середнього Сходу, – у метрополії їхня присутність не відчувалася. Однак щонайважливіше – в османських краях мешкали й утікачі зі Східної Європи, носії ідишу, які знайшли притулок тут у XVII, XVIII та ХІХ століттях. Це все довершує нашу суспільну структуру.

Тепер же, як і в ХІХ столітті, люди потрапляють у структуру геть інакшу. Наші реформи ХІХ століття – заразом і перетворення, і ні – це реформи, тому що вони змінювали описану структуру. Водночас і ні, бо традиції давнини існували й далі.

Утім проблему, ніби немусульмани не відбували військової повинності, вкрай хибно розтлумачено й описано в нашій історичній літературі, а відтак через спотворені знання минулого й у політичній. Немусульмани служили у війську. Причому не тільки медиками, фармацевтами та інженерами, їх чимало шикувалося й у стрій. Проте останні служили винятково як прості вояки, а не офіцери. Утім у такій кількості, що османський флот ставав на якір під час Різдва й Пасхи, позаяк значна частина екіпажів поверталася додому на свята. І ви не обмежите таке становище та практику лише прикладами з тодішнім лікарем Александріосом або хіміком Полікарпосом чи то фармацевтом Дадяном Ефенді. Екіпажі кораблів, зокрема військових, формувалися зі значної кількості немусульман.

Також іновірці навчались у військових школах. По суті, немусульман набирали до війська й під час Першої світової війни, тільки ми, на жаль, цього не знаємо, адже наша імперія як слід не підготувала відповіді на запитання Who’s who (Хто є хто). Власне, кількість населення імперії належним чином не визначали, та оскільки вважали, що його третину складають немусульмани, то таку частину й виділяли на місця для студентів наших навчальних закладів, а також для ветеринарів. Немусульман брали до Мектеб-і Мюлкіє, школи для цивільних чиновників, де виховували адміністраторів. Серед християнських спільнот навіть вибухали чвари. Наприклад, вірмени протестували: «Ви набираєте забагато греків, нас має бути більше». Уряди-годи цю проблему врегульовували. Одначе третину студентів постійно становили немусульмани, бо завжди діяв принцип numerus clausus.

Що ще цікавіше: османський падишаг – останній римський імператор. Звертають увагу на те, що коли він вибирався на церемонію Джума селямлии – султанську п’ятничну процесію до мечеті – для участі в намазі, серед його почту перебували офіцери та чавуші[72] з немусульманських міллєтів. Причому в ХІХ столітті особи, належні до римо-католицької церкви, яких ми називаємо вірменськими католиками та латинським міллєтом, заявили: «Хай також від нас буде присутній чавуш і мюлазим (лейтенант)». І на це погодилися.

Тут ідеться не про те, що люди в нашому суспільстві, як і в усякому модерному, виборювали посади з уніформами та право на стандартні обов’язки. Кожен скандалив у межах власного сегмента. Вірменські верстви змагалися з представниками свого вищого класу, що їх ми називаємо «аміра»[73]. Прагнули посісти їхні місця. Так само євреї в межах їхньої общини воювали зі своїми очільниками. Ситуація аналогічна й для румського православного населення. Через етнічний націоналізм ХІХ століття македонці та болгари незабаром стали протидіяти еллінському елементові. Наприклад, в історії Болгарії одна з проблем її народу в ХІХ столітті, через яку не вщухали чвари, найпаче під час освітніх реформ, – те, що Баб-и Алі[74] набирає собі членів і представників радше з Румської патріархії[75] Фанару, ніж із турецького мусульманського чиновництва.

Релігія – це культура; та розквітає довкола віросповідання, і коли люди втрачають її, хай би навіть і зберегли свою мову, їхній триб життя та світогляд неминуче зазнають змін. Однаково, чи це православ’я, чи протестантизм. Ми тут дискутуємо не щодо віри, а щодо культури. Тому й кажемо, що протестантизм руйнує культуру цих країн. Таке твердження, звісно, потребує доказів; отже, його варто розглянути детальніше.

Аби зрозуміти, що саме зруйнувала протестантська діяльність на османських теренах ХІХ століття, достатньо уважно придивитися до нашого сьогодення. Це, власне, одне з тих починань, що перевернуло з ніг на голову нашу класичну систему міллєту. Колишні конфесійні спільноти, тобто міллєти, зійшлися з ним віч-на-віч, відтак чвари й напруження, які воно принесло, уплинули й на Румську православну церкву, і на давню – вірменську, як і на ассирійців. Нарешті, у ХІХ столітті ще важливіша подія пришвидшує конфесійні зміни. Латинський міллєт, який раніше не володів цим статусом, таки отримує його, оскільки в нас для цього мешкає достатньо італійців. Це ті, хто не здатен прогодуватися в Італії, вони прибувають сюди і, звісно, чинять правильно. Якраз їм ми завдячуємо архітектурою в стамбульському кварталі Бейоглу. Вони навчили нас такого архітектурного мистецтва. А на той час розмовна італійська дуже поширена. Направду, це не та італійська, яку ми знаємо нині.

Що ще прикметно: найпаче католики тих віросповідань, яких ми звемо ассирійцями та халдеями, що мігрують із Верхньої Месопотамії, долучаються до італійської католицької громади та зазвичай забувають свої рідні мови. Отак у нас постає турецькомовна католицька громада. Дуже несподіваний розвиток подій. Тобто релігія не зникла з нашого життя, як гадає дехто з нас. Нині вона існує й далі як його важлива культурна складова та змінний чинник.

Потрібно наполегливо аналізувати й таке. Османи – це була імперія, і її класична структура міллєту в ХІХ столітті зазнала переворотів. Зносячи ці перевороти, вона виробила нові, притаманні лише їй механізми, і в історію намішалося багато чого разом із цією політичною структурою імперії. Але багато чого в неї й не потрапило. Отож ми мусимо вивчати систему, покладаючись винятково на розум. Мусимо, щоб не гаяти часу та знайти шляхи розв’язання деяких із наших проблем. Жодна соціальна формація, тобто суспільство, як і жодна політична, тобто держава, не мають права заперечувати минувшину й удавати, буцімто її не існує. Інакше наслідки таких дій, далебі, потрясатимуть суспільство й, на жаль, здатні штовхнути його в прірву хаосу через вплив небажаних факторів. Ми можемо постраждати від неочікуваних наслідків. Тут варто побажати тільки наукових зусиль і мудрості від Бога. Дасть Аллаг, вона стане в пригоді всім.

Друга облога Відня, отже 1683 року, – направду, важливий щабель у вітчизняній історії. Безсумнівно, вона така ж значуща й для Австрії, з якою ми здійснили низку битв. Але розгляньмо тут термінологічний ґандж. У наших підручниках завжди пишуть: Австрія. Запевне, що таке позначення правильне географічно й етнічно, адже таким його сприймають і сучасні австрійці. Проте, по суті, тодішня назва цієї державки – Німецька імперія. Це тому, що Австрія була одним із членів конфедерації, яку ми так називаємо. Однак дивна річ: богемські та угорські землі Австрії, яка входила до цього союзу, завжди перебували поза ним.