Отже, давній Ускюдар означає мечеті валіде-султан, хасекі-султан, падишагських доньок і три суфійські обителі й цвинтар Караджаагмед. І після того, як за XVIII століття в Ускюдарі зведено казарми Селіміє, він осучаснився. Безсумнівно, Селіміє, що окреслили межі району на ту пору, – будова зразкова не тільки для Османської імперії, а й для всієї Європи. Це шедевр бароко. Споруда носить ім’я падишага Селіма, і, як ви всі знаєте, вона слугувала лікарнею під час Кримської війни. Тут працювала відома британська медсестра та організатор загону санітарок Флоренс Найтінгейл. Згодом будівлю використовували і як в’язницю. Проте не зосереджуймося на цьому, а погляньмо на чарівну споруду як на перлину, що прикрашає Мармурове море й вхід у Боспорську протоку. Направду, військова архітектура аніколи не відмирала в Туреччині, живе вона й далі.

Атож, Ускюдар – це не надто популярний своїми історичними пам’ятками та конфігурацією район Стамбула, одначе його потрібно краще вивчати та захищати, як і описувати. По суті, район славиться і його текке – суфійськими, дервішськими обителями. Отак текке узбеків, що на пагорбі Султантепе, найбільш на видноті серед них трьох; тут зупинялися дорогою до Мекки та Медіни паломники з Центральної Азії, які рушали в хадж із Бухари. Я це розповідаю, позаяк і сам належу до мешканців кварталу, де стоїть обитель узбеків. Це спокійна, затишна місцина – один із наших останніх зелених кварталів.

Звісно, основна історична роль текке узбеків належить Періоду перемир’я[160]. Обитель з її шейхами підтримувала визвольну боротьбу в Анатолії 1919–1922 років, тому вона стала головним пристановищем для стамбульських інтелектуалів і пунктом переправи до Анатолії. Причому англійське командування зуміло розгромити решту центрів, таких як текке узбеків, і лише цьому таланило й далі мовчки виконувати свій важливий обов’язок – це переконує нас, якими надійними, обережними й обізнаними з тодішньою ситуацією мали бути його мешканці.

Скажу вам, що якби навіть англійська розвідка викрила діяльність текке, то анікого з її насельників не впіймала б. А після того, як текке та завії в нашій країні позакривали, шейх Неджметтін-ефенді за рутинних днів улаштовував тут сходини для міських музикознавців і літераторів

Хоча, звісно, розмови митців канули в небуття, не збережено жодних їхніх записів. Нині ж у відділенні селямлику[161] обителі й далі мешкають діти Неджметтіна-ефенді. І, далебі, коли я з ними зустрічаюся – хай це й нечасто буває, – ми не можемо наговоритися. Текке узбеків – той закуток Стамбула, який конче потрібно зберегти разом із його довкіллям.

Бейоглу, Галата… До 1970-х років – одна з трьох найважливіших частин Стамбула. Тобто Стамбула в межах міських мурів. Поза ним: район Ейюп, що над затокою Золотий Ріг, нарешті – Бейоглу, званий за візантійців Перою, Галата й Ускюдар. Згодом Стамбул так розрісся, що контури цих давніх місцевостей, званих трьома краями, навіть не вміщалися на його мапі. І нині більшість стамбульців не знають добре ні його самого, ні Ейюпу, ні Ускюдару. А втім Бейоглу – таке ж відоме, як і колись. Адже, хай там що, Бейоглу – це район, куди поринаєш з головою. І незвично, що останніми роками значна частина нових стамбульських поселенців не знають уже ні міських мечетей, ані того ж Бейоглу.

Що таке, власне, Бейоглу? За візантійських часів його називали Пера. Це означає «за», «по той бік». Отже, Перу мали за непов’язаний з міським життям і державною організацію терен, де мешкали прибульці здалека. Візантійці його не любили. Достоту як і підозріло до нього ставилися стамбульці за часів Османів… Тут оселялися генуезці, венеційці, вихідці з Південної Італії та навіть іспанської Каталонії – словом, усі, хто прибував із-за моря. Та з плином часу панівний компонент Пери змінюється. Якийсь період це – венеційці. Отак під час неабиякого сум’яття 1185 року Перу пограбовано через конфлікт її мешканців з основним населенням міста. 1204 року, коли Константинополь окупували хрестоносці, поселенці Пери за це неабияк відімстили. Власне, приблизно вісімсот літ тому, 1204 року, саме на Стамбул – не на Єрусалим – вирушили війська Четвертого хрестового походу. Латиняни пограбували окуповане ними місто, а венеційці стали господарями Пери.

Тільки ж їхнє панування тривало не більше півстоліття. Візантійці з їхніми володарями, що перебираються до Ізніку (Нікомедії), відвоювавши місто, прогнали венеційців із Пери. Гаразд, і що далі? Візантійці самі заселили Перу? Ні. Привілеї знову надано чужоземцям, цього разу генуезцям. Отак і тривало. Та нарешті після 1453 року Бейоглу знову реорганізовано. Тепер уже не генуезцями й не візантійцями. Тут поселяється люд, що прибуває із Західної Європи, із-за моря, з Італії. Оселяються тут і місцеві християни. Що цікавіше, після того як Османи приєднують до імперії Крим, вони через своє агднаме приваблюють до Пери й тамтешніх караїмів, тобто тюркський народ, що сповідує одну з течій юдаїзму. А вже після 1492 року в цій частині району осідають юдеї, яких виганяють з Іспанії та Італії, і навіть тамтешні мусульмани. Тому, по суті, назва кварталу Бейоглу Каракой означає Карайкой – село караїв (караїмів). Мусульман, які разом із юдейською общиною на той час прибувають до Стамбула, я зву андалузцями, іспанськими арабами, але поселяються тут якраз андалузці. Їм навіть передають храм, що досі належить домініканцям із францисканцями, – найбільшу з церков регіону. Нині ця споруда в стилі італійського Ренесансу, що стоїть відразу на краю базару Першембе (букв. «четверговий базар»), відома під наз­вою Арабська мечеть. Як бачимо, незабаром тутешні юдеї розширять ареал своїх поселень у бік кварталу Хаской, і там також заснують колонію, власну общину. Тут проживали відомі родини: Дор’я, Окардзі, Ботеге, де Орландо, Адорна… Декотрі з них мешкали в цьому місті сторіччями. Наприклад, у ХІХ столітті – барон де Теста, що походив з такого роду й був головним драгоманом німецького посольства.

Загалом, вихідці з тих родів перекладали, виконували обов’язки тлумачів радше при чужоземних посольствах, ніж при турках. Адже перекладацькими справами в Баб-и Алі завідують елліни, рештки давньої візантійської аристократії, що їх ми називаємо фанарськими беями, панами; вони бо і мешкають на протилежному березі Золотого Рогу, у кварталі Фанар. Перу ж незабаром заполонили західні посольства. Аж до XVI століття в нас було єдине постійне посольське представництво – італійське. Скажімо, палацом венеціанців спочатку стала будівля, якої нині не існує, – так званий Левовий будинок у Багчекапи; потім вони перебралися до Фанару. Але й тамтешня їхня резиденція, як вам відомо, зникала під час реконструкції кварталу в 1980-ті роки.

Утім у XVI столітті посольство венеційців містилося в будівлі, яку звуть Palazzo Venezi, – вона у всій своїй пишноті стоїть на вулиці Томтом Каптан, що на Бейоглу. Тільки й тут нас чекає невесела історія. Заледве Венеційську республіку зруйновано внаслідок наполеонівської окупації, згадану споруду передано французам за Кампо-Формійським миром 1804 року. Далі ж, коли Наполеон зазнав поразки, після Віденського договору 1815 року будівля потрапила до рук австрійців. Потім Італія виборює незалежність – Венеція входить до її складу, проте споруда посольства належить Австро-Угорщині. Нарешті, 1919 року італійці, ввійшовши до Стамбула, цілком справедливо відібрали її в австрійців, виселивши звідти їхнє представництво. А далі представництву Італії ніяк не вдається прижитися в будинку посольства, який ця держава звела для себе в Стамбулі. Отож півстоліття тому італійці передали той будинок нам. Нині в ньому розташовано Дівочий мистецько-технічний інститут, у кварталі Мачка. І, певне, природа взяла гору. Тепер італійці знову використовують як приміщення для свого консульства в Стамбулі ту ж саму свою давню споруду, що на вулиці Томтом Каптан.