Безперечно, ми маємо справу з цікавим випадком. Власне, повсюди у світі існують портові міста, отакі місця, заселені чужоземцями. Вони є в Китаї, як-от Шанхай, Гонконг, і в Індії. Таким місцем у Москві була Німецька слобода. Гаразд, тож що узмістовнює Перу? Тут не тільки мешкали торгівці з моряками, а й водночас розташовувалися всі посольства. Напевне, вони й додавали містові лоску. Відразу біля венеційського посольства стояло французьке, а на початку вулиці Томтом Каптан містився суд зі справ капітуляцій. Там же, де французьке представництво, колись перебувало польське посольство. А трохи попереду красується розкішний Британський палац. Іще далі володіють дипломатичними представництвами Бельгія, Румунія та Греція, пізно засновані європейські держави, які не відразу знайшли собі місце на цій території. І тільки посольство Німеччини колись осіло в кварталі Ґюмушсую. Натомість японське спочатку чомусь відкрито не в Анкарі, а тут, це сталося, вже коли засновано Турецьку Республіку по завершенні мирних перемовин після Першої світової війни. Японці перебралися до Анкари лише після 1935 року.

Отже, з одного боку, посольства, з другого – портова діяльність, з третього ж – найпаче на вулиці Войводи, що нині зветься проспектом Банків, постають будинки з такими вивісками, як Banque Ottomane [Османський банк] чи то Commerciale Italiano; тобто в Бейоглу з’являються фінансові установи з банками, які контролюють економічне життя Османської імперії. Також низка й французьких, й італійських, й австрійських родин, яких ми звемо «левантинцями» – їхні представники мешкають у Стамбулі або ж постійно працюють тут, – стають володіти в Бейоглу заможними оселями. Ці будинки й досі можна застати на вулиці, де розташовано готель «Пера Палац», тобто в однойменному історичному районі, там, де нині розмістилося американське консульство, а трохи далі – англійське.

Навпроти, неподалік від консульств, там-таки розташовано кафедральні собори, протестантські церкви, як-от Кримська, або великі католицькі, передусім Святого Антонія та Санта Марії Драперіс. Відтак Бейоглу виокремлює свій світ завдяки цим культовим спорудам, як і славетним крамницям, де продають найрізноманітніші імпортовані з Заходу товари, а також першим модерним міським готелям, причому не лише «Пера Палац», а й давнішому від нього «Великому лондонському» та «Токатлиян», і, звісно, кав’ярням, цукерням і кабаре [café chantant]. Звичайно, здебільшого туди приїжджають виступати третьосортні гурти, проте вряди-годи навідуються й першокласні, як і нарізно – артисти. Урешті, кілька разів на Бейоглу завітала й Сара Бернар, яка любила Стамбул. Знову-таки до гостей Пери належав і Ференц Ліст, славетний композитор і віртуоз. Годі й перелічувати решту знаменитостей. Мешканці цієї місцевості, що володіють іноземними мовами, найпаче запрошують відомих артистів з ансамблями. На Бейоглу колись навіть продавали закордонні чужомовні видання. Особливо в Стамбулі любили французькі газети. Та час, певна річ, заполонив їхнє місце іншими.

Отаке воно Beyoğlu… Навіть незрозуміло, чому його так величають. Цікаво, район отримав назву «Син бея» (у перекладі), бо так споминали одного з тамтешніх аристократів, що належав до італійського посольства? Чи тут фігурує якась інша постать? По-друге, відомо й те, що в 1860-х роках саме тут постає нинішній Галатасарайський ліцей, на той момент Султанська школа, однак іще раніше її заміняв один із навчальних закладів Ендеруну – палацова школа Галати. А тепер назва Галата… Що вона означає? «Молоко» – у перекладі з грецької? А може, тут випасали корів, тому так і назвали квартал? Існує чимало версій походження цього слова, проте етимологія не прояснює нічого. Утім очевидно інше: Pera завжди була воротами Османської імперії, що прочинялися на Захід, до західного трибу життя. І аніде більше не застанеш таких розваг, споживацтва та страв, як тут. Аніде саме життя не здається таким принадним, як у Пері. Це місце, куди стамбульський турок дістався лише почасти. Місце, куди беї зазирали, щоб скупитися в дорогих крамницях або розважитися. Безперечно, на Бейоглу чимало закутів, відкритих західній культурі. Книгарні, бібліотеки… Але годі вже цієї ностальгії. Адже сучасне Бейоглу пов’язане із Заходом іще тісніше. Та тільки відтепер його мешканці, покупці й шанувальники – уже не прибульці з західного світу, не левантинці й не ті, хто за ними нудьгує. Вони – що не є стамбульські турки. Ба! На вихідних щотижня сюди з’їжджаються гості з цілої Туреччини. Тамтешні книгарні відтепер прочиняють свої двері для них. Нині Бейоглу – ще чарівніше та належить трибу нашого краю навіть дужче, ніж решта його місць. Цього не варто забувати.

Згідно з першим тагріром[162], складеним після завоювання Стамбула, Перу оточували мури. Вони огороджували сучасні квартали Топхане, Каракой, а також базар Першембе і на розі, ймовірно, завершувалися на Терсане, імперській корабельні. Та хоча мечеть Азапкапи, Азеб, що біля моста Ататюрка, і згадують за іменем служивих корабельні – азабів[163], – проте справжній її «батько» Соколлу Мегмед-паша. Водночас архітектором храму був Великий Мімар Сінан, про що відразу можна здогадатися зі стилю споруди. Власне, територія цього району простягається аж до кварталу Шішхане, що вгорі. Той же нині відомий за будівлею Шостої адміністрації муніципалітету. Коротше мовлячи, будинок, який ми називаємо муніципалітетом Бейоглу, був у Османській імперії зведеною за західним зразком першою спорудою органу міського самоврядування. Причому муніципальна установа, яка тут містилася, була дуже вагомою. І навіть її назва – манірна, адже з географічного погляду район аніяк не пов’язаний із будь-яким шостим номером. Його присвоїли муніципальній адміністрації, щоб уподібнитися розкішному шостому округові Парижа. Водночас тамтешня вулиця Буюкгендек («Великий рів») засвідчує, що й поблизу неї пролягали міські мури.

На сторінках складеного після завоювання Стамбула тагріру впадає у вічі й те, що на Бейоглу поруч із вірменами, греками та юдеями мешкають і прибульці з Європи, Італії та Сицилії. Ми звали їхній міллєт «латинським». Але, по суті, це взагалі-то і не «міллєт», а верства. Причому репрезентована правником при Баб-и Алі. Хай там що, а в XVI столітті перші важливі посольські делегації разом із італійськими також вирушають до палацу звідси. Тобто представники Священної Римської імперії, яку ми звемо Австрією, і французького короля сварилися між собою, далебі, наче пралі, за привілей сидіти на почесному місці в кафедральному соборі. Мешканці ж Пери не без сміху спостерігали за такими цікавими подіями. Урешті, садразам, аби зарадити їхній суперечці, велів у неділю замкнути собор. Тоді доктор Пейсен, дізнавшись про це, не пішов на месу, натомість француз оскандалився, гупаючи кулаками об соборну браму. У кожному разі Пера XVI століття жила такими подіями постійно. Згадати тільки Едварда Бартона, посла, що його вперше прислала до нас англійська королева Єлизавета, – його виселили з орендованого дому, що, найімовірніше, стояв угорі Топхане, за аморальність і через скарги сусідів, позаяк він постійно влаштовував гучні розваги з циганами, піснями та сазами[164].

За тих часів бо в османській столиці, запевне, іще не видавали указів про дипломатичні привілеї – їх принесе зі собою тільки Віденський договір аж 1815 року. Утім кожне з посольств у Пері володіло власною пекарнею та винним складом. До речі, за купівлю вина вони платили податок. І лише після Карловецького миру 1699 року, згідно з Вестфальським договором, дипломатичні місії здобули право на неоподатковані закупівлі.

Водночас у багатьох церквах Пери меси правили італійською та французькою. Така ситуація не пов’язана з місцевими християнами. Нині в тих церквах уже навіть увели відправи турецькою. Тому що левантинське населення Стамбула досі забуває італійську та французьку й повністю переходить на турецьку. По суті, до ХІХ століття Пера – геть чужинне поселення. Але воно нам подобалося. Навіть Ламартін називає його французькою провінцією. Хоч один з османських істориків – ви тільки послухайте! – описує Grand Rue du Pera, Велику вулицю, або ж – по-нинішньому – проспект Істікляль (Незалежності), яким за нашого часу так утішаються мешканці та гості Стамбула, як-от: «Вулиця така ж сплюснена, як і мізки її мешканців, і така сама безглуздо довга, як і їхні візитівки…» Отак пишучи, автор натякає на левантинців, які й справді полюбляли прикрашати свої візитівки розмаїтими тутешніми і нетутешніми титулами й званнями.