Ми володіли значно ширшою сіткою консульств, ніж нині. Так імперія мала свої представництва в Батумі, Баку, Криму, Одесі та Санкт-Петербурзі. А також у Москві. У Казані наше консульство діє й нині. Окрім того, кілька наших представництв було відкрито в Центральній Азії. Вони теж активно долучалися до політичних справ.

У чужих краях Османська держава також має низку підданців із турецькими паспортами – це щось як привілеї, капітуляції[141]. Вони мешкають на острові Ява, який нині є частиною Індонезії, в Індії, Центральній Азії та на Кавказі. Ці люди з нашими паспортами працюють там-таки, за кордоном, як крамарі, бізнесмени, великі фермери чи то різні служителі культу. А коли хтось утручається в їхнє життя, турецькі консули допомагають їм достоту, як і чужоземні своїм громадянам у нас. Тому в англійських колоніях і російських губерніях деяких із наших консулів оголошують персонами нон ґрата. Хоча це триває недовго.

Ці ж консули, наприклад, навіть збирали кошти. У такий спосіб ми збудували Хіджазьку залізницю[142]. Але ось вам факт: Османська імперія – аж ніяк не велика держава, що в усе втручається та скрізь дає лад. Велика держава – це та, яка здатна спитати за низку справ, утрутитися в них. То в такому разі, може, Англія робить усе, що їй заманеться, як потужна сила? Ні. Але й не змушує робити те, чого не бажає.

Це надто вагома особливість. Франція також мусила заплющувати очі на деякі небажані для неї речі. Та, порівняно з нею, Австро-Угорщина – ще на нижчому щаблі. Знову-таки й супроти російських вимог об’єднується решта держав. Зрештою, Німецька імперія спізнилася в це коло, ніби галаслива дитина, і питанням, які вона порушує, немає ні кінця ні краю, проте успіх очікує на неї далеко не завжди. Отака ієрархія Великих держав, утім їхній хист репрезентувати себе геть інакший. Приміром, в останній третині ХІХ століття вони стають формувати тутешню громадську думку то через місіонерів, а то за допомогою газет і замовних журналістів. Щоправда, до таких операцій удається й Османська держава. Вона купує в Європі кілька газет чи то авторів і замовляє їм потрібні їй публікації.

Як запевняє дехто з наших істориків, Саліг Мюнір-паша[143] був надзвичайно обізнаний у цих справах і з фінансового боку, либонь, навіть сам мав зиск із них. Очевидячки, він, якийсь час служачи й акредитованим послом у Бельгії, на власний страх і ризик уладнав низку проблем, пов’язаних із громадською думкою Франції. Отже, він був компетентний дипломат і один із тих, що формують громадську думку.

Утім те саме можна простежити й в інших країнах. Скажімо, наш посол у Берліні домігся закриття газет, котрі дискредитували Османську державу, падишага та Баб-и Алі. Хоча там це давалося легше. Досить було поскаржитися урядові в Берліні, і Німеччина виправляла ситуацію. Бувало й таке, що наші дипломати запобігали публікаціям, спрямованим супроти ісламу. Таким надавали ваги. Та інші великі держави так само діяли й у нас, уряди-годи навіть перебравши міру.

Звісно й те, що столичні протести й ноти посольств Великих держав різнилися між собою за стилем і впливовістю. Якось вони суттєво перейшли межі в османській столиці. Тоді-таки винайдено механізм, аби цьому запобігати. Наприклад, за часів Абдюльгаміда ІІ Арап Іззет-паша, або ж Іззет Гало-паша, тримав напоготові досьє про особисте життя дипломатичних представників, що прибували до столиці. Він дізнавався, хто з них грає в азартні ігри чи то має якісь інші вади. Іззет-паша дбав про те, як збити з пуття навіть найправильнішу особу. Він збирав компромат на дипломатів, щоб у подальшому їх шантажувати. От вам речі, що вимагали «державного інтересу»[144]. Та, звичайно, це не означало, що французька, або англійська, чи то австро-угорська політика завдяки їм цілковито обернеться на нашу користь. Бувало, що грубощі, украй дошкульний стиль запобігали назрілим протестам. Доводилося казати: «Будь ласка, стуліть писок, ваша екселенціє». Вочевидь і те, що іноді, наші можновладці неабияк зближувалися з дипломатичними представниками в столиці. А такі великі мужі Танзімату, як Алі-паша та Фуад-паша, самі були шанованими дип­ломатами. Водночас Мустафа Решід-паша, безсумнівно, був не просто видатним дипломатом, а й справдешнім деміургом, що задавав тон європейській політиці, найпаче в Кримській війні. Власне, кожна з Великих держав, що підписала після її завершення 1856 року Паризьку мирну угоду, увійшла до грандіозної системи, яку ми звемо Concert d’Êurope, тобто Європейським концертом[145]. Так вони обопільно гарантували безпеку існування та володінь. Загалом від системи було небагато зиску, проте розвиткові деяких чинників вона сприяла.

Як європейська держава, Османська імперія також володіла тими самими правами на капітуляції, що й решта. Якщо ж вона їх не могла використовувати – це вже інше питання. Урешті, Росія також не дуже могла ними послуговуватися. Либонь, за винятком Австро-Угорщини, на цьому ґрунті не мала жодних перешкод іще тільки Італія, хоча й вона була не надто активна. Отож тепер погляньмо на економічне життя, яке визначає вплив цих Великих держав на світовій арені. Як ми вже зазначили, Сполучені Штати Америки просуваються вперед завдяки населенню, мінеральним ресурсам і промисловості. Імовірно, вони навіть значно випереджають європейські держави. Випереджають, проте водночас не втручаються в континентальні справи. Наприклад, Османська імперія як велика держава наполягає на обміні послами з Америкою, але та на це не зважає.

Причому США поводяться так аж до середини Першої світової війни. Лише під час її розпалу Генрі Моргентау, доти надзвичайного посланця, підвищують до рангу повноважного посла, і таким трибом наші взаємини з США переходять на вищий рівень. Загалом Америка ще задовго до цього конче здійснює обмін послами з іншими великими європейськими державами, як-от Британією, однак передусім важливо, що вона залишає поза увагою деякі з їхніх справ.

Отож і для Османської імперії Сполучені Штати мають вигляд не надто активних із погляду політичного втручання. Гаразд, а хто ж був активний? Англія від їхнього імені. Скажімо, вона відкриває школу американських місіонерів і створює для себе проблеми з тутешніми чиновниками й навіть церквами, адже йдеться про діяльність протестантів. На місіонерів скаржиться вірменський патріарх, мовляв: «Вони впливають на нашу громаду». Причому радше регіональні британські консули, аніж представництво США захищають права та свободи згаданих місіонерів. Натомість Франція, Росія й уряди-годи Австрія опікуються правами деяких немусульманських народів. У ХІХ столітті й Німеччина вдається до активніших дій, які Османська імперія приязно вітає. Що не є згідлива для нас країна – Іран, чиє представництво здавна перебуває на нашій території. Власне, ще в XVІ столітті найпишніші посольські делегації прибували до нас із Австрії та Ірану. Відтак і єдине представництво Стамбула в мусульманському регіоні було саме в Ірані. Якось і там виникла проблема щодо присутності нашого стягу. А втім Іран не належав до Великих держав.

В останній чверті ХІХ століття в Європі повіяло вій­ною. Серед Великих держав і далі діяли союзницькі угоди й тривали взаємні візити. Коли Олександр ІІІ відвідує Париж, на його честь там називають один із мостів. Та, по суті, зближення Росії із Францією продиктоване тим, що його не відбулося між нею-таки й Німеччиною. На те існували цілком очевидні причини. Промислові, сучасні аграрні та фінансові кола в Росії симпатизують Німеччині. Усе через тамтешні впливи на освіту й аграрну модернізацію, що її втілюють німецькі колоністи, які осідають на теренах Російської імперії ще від часів Катерини Великої. Усі відомі аграрії віддають своїх дітей на навчання до німецької гімназії, і в їхніх колах також спілкуються німецькою. Тому на початках гадалося, що завдяки зближенню Росії з Німеччиною на неї поширяться тамтешні інновації, припливуть і якісь сировинні багатства Османів, відтак Росія стане заможнішою, технологічно потужнішою, зросте її промисловість, зміцніє робітнича верства, а селянська поступово скорочуватиметься.