Причому програма розписана не просто за роками, а й навіть за годинами на щодень. І дивовижно: якщо проглянути цей погодинний розпорядок у виданні «Сальнаме Ільміє» (İlmiye Sahnamesi)[132], стає зрозуміло, що він послужив своєрідним джерелом погодинного розкладу навіть для наших сучасних юридичного і політологічного факультетів. Тобто зранку до полудня тривають лекції із загальних дисциплін, далі – семінари, практичні заняття тощо.

Що ще цікавіше: окрім суворих правил, які передбачають відвідини занять викладачами та студентами, від європейських юридичних факультетів також запозичують чимало дисциплін. Викладають навіть римське право. Ось чому «офіційним улемам» вдається ефективно пристосувати свою нову школу до тодішніх реформ у царині права.

Отож наші правники ХІХ століття та доби проголошення Республіки – випускники цього медресе Nüvvab, тобто школи кадіїв. Частина з них, напрочуд легко здобувши освіту на юридичних факультетах Європи, формують нову верству правників.

Проте не забуваймо, що цієї освітньої моделі недостатньо, щоб після 1926 року здолати найдужчу кризу серйозної правової реформи. Проголошено Республіку, відбулася правова революція. Одначе ухвала Цивільного кодексу 1926 року вимагає освічених кадрів. А одних тільки випускників медресе кадіїв країні замало.

За рік до ухвали згаданого Цивільного кодексу засновано також юридичну школу (виш) в Анкарі. Вона має давати освіту відповідно до нової правової системи. Та, звісно: одна річ – намір, інша – реальність; школа тієї освіти не давала. Проте дикунство, що починає тероризувати Європу з 1933 року, виганяє звідти групу юдеїв, правознавців, прихильників лівих поглядів. І от ці люди, які досі сумнівалися, що здійснять «Східним експресом» (Orient Express) навіть туристичний вояж, спочатку прибувають до правничого факультету Стамбульського університету, далі – до Анкарської школи права. Гірш, Шварц, Кошакер та інші. Отак починає з’являтися рушійна сила правової революції. Але ж студенти не володіють іноземними мовами, по суті, і латиною. Наші колишні правники опанували арабську. Натомість серед нових юристів є такі, що гадають, ніби слово «akmeşe» – колишнє турецьке запозичення з арабської, множина для «kumaş» (тканина) – це один із видів дерев. У будь-якому разі правничі факультети стали цілими «депо» студентів. На порядку денному більше не стояло питання про юридичний виш, де здобували б освіту лише нечисленні найкмітливіші студенти, відібрані з тих, які навчалися на факультетах суспільних наук в Америці та Англії. Отож за тих років, коли ми вчимося на державних службовців, то ходимо на сусідній юридичний факультет і слухаємо Кудрета Аїтера, Неджіпа Більге, Мукбіля Озьйорюка, Гіджрі Фішека, Джошкуна Учока та Мюнджі Капані – направду, з їхніх вуст ллється мед. Водночас Жалє та Ільган Акіпеки – це ціла словесна криниця. Слухати їхні лекції, далебі, було привілеєм, просто люкс. Таким чином плеяда нових викладачів завдяки турецьким університетам стала нашим шансом; правники світового рівня, змушені втікати з гітлерівської Німеччини 1933 року… Треба визнати, що світ поставився не надто прихильно до них, і тільки нова Туреччина розпростерла їм свої обійми, і вони послужили їй усім серцем. Юридичний факультет Стамбула й Правова школа в Анкарі – одні з підвалин Анкарського університету, який заснують 1940 року.

Щоправда, наша правова освіта навіть нині перебуває на стадії розвитку. Нам потрібен новий виток. І ми це робимо, так. Ось вам іще один факт: ми – одне з нечисленних суспільств, яке змінило правову систему; ми напрочуд відкрито проявили цю нашу свідомість в історії. Так триває й далі. Утім юриспруденція – це й не медицина, і не інженерія. Ми-бо мусимо зберегти нашу традицію та колишні знання. Імовірно, слабкий наш бік – історія права, знання з його минулого та їхнє осмислення. Цю прогалину нам потрібно компенсувати.

Ґазі Осман-паша ввійшов у світову воєнну хроніку завдяки чудовій обороні Плевена. Чимало років прослуживши на посту сераскера (очільника генерального штабу) та старшого ад’ютанта падишага, він помер насамкінець ХІХ століття. Його синів одружено з доньками Абдюльгаміда ІІ Хана. Діти, народжені від цих шлюбів, частково мешкали за кордоном.

За мого ж дитинства анікому не спадало на гадку наректи котрийсь із наших славетних бульварів або проспектів іменем Ґазі Османа-паші. Щоправда, про нього в деяких школах учнів навчали тюркю[133], які збереглися в народній пам’яті завдяки румелійській турецькості. А 28 квітня 1960 року стамбульські та анкарські студенти на мелодію цієї пісні виспівували такі слова: «Де таке видано, де таке знати? // Хіба може брат у брата стріляти?»[134]

Отож постать Ґазі Османа-паші несподівано набула актуальності після руху 27 травня[135]; отак в Анкарі квартал «Домів 14 Травня», де селилися члени парламенту[136], а також стамбульський район Ташлитарла (тур. «камениста місцевість», «поле»), що найдужче в місті підтримував Демократичну партію, перейменовано на Ґазіосманпаша. Тож завдяки згаданому зиґзаґові історії оживає ім’я найвидатнішого полководця війни 1877 року. Нині ж російські та турецькі науковці разом аналізують війну 1877–1878 років, полемізують щодо неї; це очевидний поступ.

Сам Ґазі Осман-паша в дуже молодому віці здобув пост маршала (мюшіра). От скільки є в Італії музикантів зі співаками, а у Франції – письменників, стільки в нас – маршалів. Причому світового рівня, таких, що ввійшли в історію. По суті, усі перші дев’ять падишагів, які заснували нашу імперію, – великі маршали, що вписали свої імена у воєнну історію та пов’язану з нею літературу. Фатіг став маршалом, який у віці двадцяти двох років увінчав перемогою величезну облогу. Султан Сулейман Кануні – володар, що, маючи всього тридцять один рік, знову-таки ще геть молодим, ціною зовсім нечисленних утрат здобув звитягу в битві під Могачем – і це змінило плин усієї європейської історії. Щодо султана Явуза (Грізного) Селіма-хана, то він пізно зійшов на трон, але ще до цього здобув кілька перемог локального характеру, а впродовж свого восьмилітнього правління успішно реалізував украй вагомі воєнні кампанії. Одна з перемог Селіма Явуза – у битві при Райданіє, що в передмісті Каїра, і, як ми всі знаємо, він переправив свою величезну армію через Синайську пустелю, не втративши жодного вояка. Натомість точнісінько за чотириста років після нього, під час Першої світової війни, Джемаль-паша погубить чимало синів вітчизни в тій-таки пустелі, також переводячи через неї військо. Більшість солдатів тоді осліпла, не маючи протипилових окулярів; армія потерпала від спраги. Урешті було віддано непотрібний наказ атакувати англійські шанці. І це все від того, що командиром призначено початківця, який не надто цікавився воєнним мистецтвом, та аж ніяк не тому, що турецька армія втратила свої навички. Зрештою, під час тієї війни також зросло чимало великих молодих командирів. Один із них – Фуад-ефенді, що належав до султанської династії. Після звитяжної перемоги, яку здобув цей принц, його світлину помістили на обкладинку Harp Mecmuası («Воєнного часопису»), однак потім прибрали через ревнощі Енвера-паші. Ви знаєте: такої ж несправедливості зазнав і підполковник Мустафа Кемаль-бей (Ататюрк) під час битви при Чанаккалє (Дарданелльська операція). Мустафа Кемаль тоді став полковником, і його світлину так само зняли з видання Harp Mecmuası.

Операції з оборони Палестини та Медини, Кавказький і Галицький фронти – їх усі вславили імена офіцерів, що демонстрували незчисленні успіхи.