Іще в ХІV столітті Османська держава під управління Лала Шагіна-паші створила систему санджаків. Незабаром еялети поширилися майже на всю Угорщину, дісталися Поділля. Ця система простежується навіть у таких регіонах, як Грузія та Азербайджан, які зовсім недовго після свого завоювання перебували під Османами. Та геть цікаво, що ці колишні вілаєти стають підґрунтям і для новостворених держав. Тобто населення кожного з них напрочуд згуртоване з етнічного, географічного та економічного погляду. Проблеми ж виникають там, куди ця система не дісталася. І проблеми тривають, бо англійці й французи на власний розсуд, під лінійку, створили на Близькому та Середньому Сході свій світ, не взявши до уваги османського поділу на еялети. Позаяк поділ, що його приніс Захід, – штучний. Із міркувань у ракурсі історичних, економічних, дисциплінарних кордонів, то найліпше пригодилася б османська еялетна система. Сучасній Туреччині варто зважити на цю її традицію. А політикам потрібно думати та пильнувати, коли лобіюють поділи та інакші утворення. Водночас і мешканцям Туреччини не завадить як слід ознайомитися з формою правління, що панувала в імперії їхніх предків.

Якщо ми ведемо мову про міллєт в Османській імперії та суспільстві, то треба зосередитися на самому терміні. Оскільки нам бракує компетенції щодо цих тем, ми часто вступаємо в переповнені хибними коментарями суперечки, які відбиваються й на нашому політичному житті.

Міллєт – арабське слово. Проте методологічно його коріння, як і решти важливих арабських понять і термінів, маємо шукати в івриті, ба навіть в арамейській мові й понад те – за деяких обставин, як у випадку з висловом «зоон політікон», у грецькій. Це тому, що в арабської мови, яка є загальносвітовою – політики та філософії – спільні корені з івритом і арамейською, які є її семилінгварною, тобто співмовною, ріднею. Водночас із грецькою її об’єднує культурна взаємодія в Середньовіччі. Отож будь-які студії з ісламу, як і арабістики, що не проникають у царину цих трьох цивілізацій, не мають жодного сенсу.

Власне, слово «міллєт» передусім існувало в івриті та потрапило туди з арамейської мови. Воно й означає «слово». Але йдеться про метафору. Саме слово, отже – «логос». Воно позначає певну поза-комуну, спільноту, верству вірян, вірування, які зосереджуються довкола Божого Слова. Отож це термін «міллєт», як ми його розуміємо. Однак існує термін «міллєт», яким ми користуємось у Турецькій Республіці. Як і чимало османських слів ХІХ століття, цей «міллєт» належить до термінів, що створили турки, і перекладається як «nation». А це вже латинська лексема – «nation». Та джерело, з якого вона походить, – грецьке слово «етнос». Тому ми переклали «міллєт» як «етнос», хоча термін не пов’язаний із цим словом, і досі так ним послуговуємося.

Нині нам неможливо повернутися до системи міллєту. Деякі імперіалістичні інститути вимагають не лише наддержавної ідеології, а й самої імперської форми. Як ось візантійці та сучасні греки – це різні люди, тож останнім аніколи не збагнути візантійської ідеології.

Слово «Візантія» анічого не означало для давніх мешканців самої цієї наддержави. Тому що вони були римлянами – ромеями на грецький манір, румами – на турецький. А термін «Візантія» – просто ідеологічна знахідка, яка узгоджується з метою: спаплюжити справжню імперію на тутешніх теренах, аби надати імперського атрибута безпосередньо Священній Римській імперії німецької нації. Це дуже цікавий підхід; і прадіди турків, що нині тут мешкають, мусульманські прадіди, попри те що знали слово «тюрк», отже – «турок», і вряди-годи послуговувалися ним, офіційно також використовували як самоназву лексему «рум» – ми це добре знаємо. Тому що ми – спадкоємці Римської імперії; хай і мусульмани, але римляни. Отож, оскільки ми були Римською імперією, нам дістався протекторат над церквою; ми гармонійно й далі вели справи; наддержава існувала, і хоча імператор, який її очолював, був мусульманином, церква визнала його за свого, хай би з погляду віросповідання йому й не надто надавали перевагу. Це Римська імперія, і її внутрішня система розвивалася залежно від неї самої. Імперія тюрків, імперія мусульман, а втім – Римська. Збагнути її римськість тут дуже складно. На жаль, через нинішнє розуміння історії та популярне її сприйняття ми не усвідомлюємо, чим була Римська імперія. А вона не передбачала винятково християнства. Ми знаємо епохи, коли її мають за християнську, язичницьку, але й також існував період, коли вона була мусульманською.

За часів «римськості» панувала певна національна мова, визначений етнос. Але, попри все, решта мов також жили разом із нею. Звісно, у цій імперії військовою мовою завжди була тільки одна. Хай би військо першого Риму перебувало на кордонах Месопотамії, чи то далеких і холодних германських, проте воно послуговувалося лише латиною. Хай би військо другого Риму стояло в Єгипті, чи на Балканах, чи в районі Херсонеса, воно спілкувалося еллінською мовою. Так само за османських часів Третього Риму армія могла перебувати на берегах Дунаю, чи то Євфрату з Тигром, чи на кордонах Ефіопії, однак розмовляла вона єдиною мовою – турецькою. Важить мова команди, війська. Аналогічно однією мовою послуговується бюрократія, проте тут знаходиться місце й іншим мовам. Коли ви переходите до суспільного життя, мови та релігії істотно різняться між собою. Люди різних віросповідань сегментуються в суспільстві на общини, і це потрібно сприймати як звичне явище. Належні до тих общин, вони не мислять життя поза релігією. Причому в цій імперії не вітають переходи з однієї віри до протилежної. Отож християнство – релігія, що панує в Римській імперії, яка існує до нашої. За тієї епохи, природно, дуже добре було, якщо ти – християнин. Натомість у наш час держава вітала, коли хтось ставав мусульманином, що означало дістатися до її керма. Проте, скажімо, якщо юдей навертався в християнство – цього вже позитивно не сприймали, та навіть не раділи міжконфесійним переходам усередині самого християнства. Але коли ми дістаємося ХІХ століття, то тепер випадки зміни релігії стають звичними й поступово частішають. Тут варто розглянути ситуацію детальніше.

Безсумнівно, що в такій імперії міллєт означав певну єдність, і назва духовного лідера, який очолював його, з’явилася завдяки поєднанню грецьких слів «етнос» і «архон». Лідера звали «міллєтбаши», тобто «етнархом». Але ця особа не була просто духовним лідером, вона наглядала й за адміністративними, і за правничими справами, і навіть – за освітніми. Надзвичайно цікавий поступ. Згідно із західним календарем, узимку 1453 року і затим на Різдво 1454 року султан Мегмед Фатіг запросив патріарха Геннадія. Ці запросини першим описав Бабінгер.

Як вам відомо, Бабінгер – баварський османіст, якому не потрібно було особливо симпатизувати ні туркам, ні православній церкві – він не в тій ситуації. Це фахівець з історії Османів. Відтак Бабінгер надзвичайно оригінально розповідає про аудієнцію патріарха в султана: той отримав від володаря патерицю, і султан Мегмед Фатіг, його візири та решта можновладців пообідали разом із ним, попри те що традицію спільного застілля скасували. По обіді, коли патріарх повертався, усі візири супроводжували його. Патріархові також подарували білих коней, що є дуже важливим символом панування. Отож Геннадій, осідлавши білого коня, повертався до своєї резиденції як очільник міллєту, причому орієнтовно спільного міллєту всіх православних християн. Резиденція ж його, безперечно, містилася не там, де сучасна патріархія. Туди грецькі патріархи перебралися наприкінці XVI століття. А за Мегмеда Фатіга патріархія ще стояла в середмісті; очевидячки, у районі нинішньої мечеті Фатіг. Відтак від часів Палеологів вона вперше перебирає на себе не тільки духовне лідерство всіх народів православного віросповідання, а й керівництво ними в адміністративній, фінансовій і правовій галузях; також стає освітнім і культурним поводирем. Так триватиме аж до епохи Танзімату. Ще одна вкрай важлива особливість: у нашому світі також є Вірменський патріарх, який залишається поза православною конфесією та репрезентує єдність церков, що їх ми називаємо антихалкедонськими. Його пост існує й нині. Отже, для Стамбула призначають Вірменського патріарха, і засновують його резиденцію. Досі в Стамбулі не існувало духовного поста для вірмен; тут не існувало такого патріаршого поста, як в Ечміадзині (сучасна назва Вагаршапат), селищі Сісі, що на території провінції Арарат у сучасній Вірменії, острові Ахтамар, який на озері Ван у Туреччині, і в Єрусалимі. Та патріархові сказано: «Відтепер ти – голова міллєту», тобто етнарх. Це повністю римська система. Байдуже, хто релігійний лідер. Вам підпорядкували навіть католикоса в Ечміадзині. Він платитиме вам податок і перебуватиме у вашій юрисдикції; ви маєте щодо нього право на кримінальне провадження. А щодо того, які між вами релігійні відносини, то це нас не обходить. Так триває й далі.