Отранто – територія, що серед усіх завоювань доби султана Мегмеда Фатіга дуже недовго залишалася в османських руках. Усі решта здобутих країв перебували в складі імперії до ХІХ століття, і навіть частину нашої сучасної батьківщини завойовано за часів Фатіга.

Дві такі важливі складові османського культурного кола (Kulturkreis), як Кримський ханат і Боснія, відтоді також існують як невід’ємні географічно-культурні елементи турецької політики. Натомість підкорення Отранто посідає скромне місце в політичному дискурсі Туреччини. Прикро, але тут ідеться й про ту ж саму ситуацію в історіографії.

Попри те що збереглися земельні кадастри (arazi tahrir defterleri) або реєстри вакфів[12] завойованих у XV столітті країн, наприклад Албанії, до нашого часу не дійшли такі записи, як «важливі протоколи» (muhimme defterleri)[13] султанського дивану[14]. Дивним чином і османські хроніки нерелевантні для тих ста сорока років, які передували середині XV століття. Майже всі літописи, за якими можна простежити заснування та ріст імперії, належать XV століттю. Варто зазначити, що історію, по суті, було переписано через ту-таки імперську ідеологію. Що ще більш дивно, про війну під Отранто 1480 року написали тільки хроністи XVI століття, як от Кемальпашазаде. Отже, щоб дослідити завоювання Отранто, потрібно неминуче братися за османські хроніки post bellum і тодішні італійські джерела XV століття. Проте, здається, навіть такому універсальному історикові, як Франц Бабінгер, не пощастило згладити суперечності між ними. Османісти з істориками, які досліджують минуле Італії, і далі залишаються віч-на-віч зі складним завданням щодо цієї теми.

Султанат Мегмеда ІІ припадає на добу, коли засновано централізовану імперію, формується наша сучасна батьківщина та національна ідентичність. На цю пору довершено й палацовий устрій. Двадцятидворічний падишаг відразу після завоювання Стамбула стратив садразама[15] Чандарли Галіля-пашу. Це перша страта великого візира[16] в нашій історії. Чимало завій[17] переходять у власність держави через військові витрати, які дедалі зростають, і роздачу тимарів[18]. Частину мешканців Анатолії депортовано на Балкани. Звісно, через такі події султана Мегмеда Фатіга значно дужче люблять нинішні історики, ніж ті, які були його сучасниками. Також після завоювання Стамбула немусульманам призначено релігійних лідерів. В імперії засновано Вірменський патріархат. Утілювалася своєрідна римська політика, що водночас узгоджувалася з давніми традиціями тюркських та ісламських імперій. Та, власне, тюрки ще від ХІ століття називали свою нову країну Roma (Rum), тобто Римом, Римською землею, а себе – Romalı (Rumî)[19], отже – її мешканцями. Зрештою султан Мегмед Фатіг прибрав собі титул Kayzer-i Rum – цезар Риму. Управління провінціями було централізовано й підпорядковано падишагові. Усунуто боротьбу при дворі. Ми бачимо, що вже в XVII столітті Кочу-бей[20] у його лаїга[21] згадує тодішній стан справ як систему, за якою ностальгують. Влада падишага була абсолютною. Убивство його братів на ту пору узаконюється. Утім цього вимагала адміністративна структура. Німецький мандрівник, що через сторіччя подорожував османськими країнами, стверджував: «Як на небі сяяти сонцю, так і в країні Османів бути володареві».

Султан Мегмед Фатіг обрав для своїх завоювань європейський напрям, і, без сумніву, найпершою його ціллю в Італії став Рим. Тут навіть зайве дискутувати. Для свого часу Мегмед ІІ був унікальним інтелектуалом ренесансного зразка. Відомо, що володар цікавився світовою історією та життєписом Великого Іскендера[22]. За знання грецької мови його хвалили такі автори, як Міхаіл Крітовулос і Якупо Лангускі. Він також володів арабською, складав вірші перською.

У полеміці довкола турецької історії та політики дві облоги Відня фігурують як апогей османського поступу Європою. Натомість політичні дискутанти нечасто згадують прадідів, котрі дісталися Басри та Єгипту, або ж про Отранто. Проте очевидно, що якраз Отранто наміцно закарбоване в історичній пам’яті Європи. Однак чимало важливих воєн, як і договорів, не стали в турецькій історіографії темою окремої монографії. До таких належать і бої під Отранто. Тамтешнє османське панування впродовж тринадцяти місяців стало лише частковою темою наших загальних видань з історії. І тут простежуються відмінності, залежно від підходу істориків. Ісмаїл Хакки Узунчаршили розповідає, як султан Мегмед Фатіг послав великого адмірала, тобто каптан-и дерья[23] Гедіка Агмеда-пашу завойовувати Отранто. Для цього спочатку його призначили валі[24] до згаданого міста. Гедік Агмед-паша[25], який раніше виступив проти походу на Албанію, тепер був змушений звалити на себе цей обов’язок майже як покарання. Узунчаршили також називає регіон, де висадився паша, «Польйо…».

Отже, як бачимо, цей ретельний старійшина фахівців з османського минулого, що працював із документами, навіть належно не простудіював мап Італії, не читав і тамтешніх джерел, щоб порівняти їх із нашими. Натомість популярний історик Йилмаз Озтуна супроводжує опис походу на Отранто цікавим коментарем. Те, що нога султанського адмірала ступила до Риму, в область Апулію, на його думку, було маніфестацією ідеалу Римської імперії. Досягнуто перемир’я з наймогутнішою державою Апеннінського півострова й західного світу – Венеційською республікою, і та покинула свої північні колонії в Далмації, що на берегах Адріатики. Отож очевидними є наміри падишага просуватися Апулією на Неаполь, а відтак – Рим. Після Нового Риму під османське панування мав перейти і Старий.

Згідно з істориком XVI століття Ідріс-і Бітлісі, саме Гедік Агмед-паша наполягав на окупації 1479 року островів Ая-Мавра (Santa Maura – Левкас), Кефалонія та Занте[26] в Іонійському морі. Зрештою, того ж року принц Леонардо з династії Токко не тільки не виплатив, як належало, османському урядові гараджу, а ще й побрався з донькою неаполітанського короля Фердинанда, не спитавши на те дозволу в стамбульського палацу. Через цей-таки шлюб Леонардо породичався й з угорським королем Матяшем Гуняді; тому загалом Османи отримали легальний привід для окупації островів. А вже їхнє завоювання прокладало шлях до Апулії.

Тут привертає увагу вагомий факт: поспіх щодо упокорення Італії. Месігу-паші доручено облогу Родосу – найбільш стратегічного з островів Середземного моря та бази госпітальєрів. Та водночас Гедіка Агмеда-пашу посилають завойовувати саму Італію. Ми знаємо, що тоді Родос не вдалося здобути; це зроблять лише за султана Сулеймана Кануні[27]. Отже, поки «родоські лицарі» таборилися під боком в Анатолії і їхній дальший осідок – Мальту – аніколи не вдалося приєднати до імперії, як і не потрапила під турецьке панування Сицилія, завоювання самої Італії сталось у напрочуд ранній період. Надалі тільки в XVI столітті Османи здобули як венеційську базу Кіпр; у XVII – Кріт. Тим часом на берегах Далмації давалися взнаки хорватські корсари ускоки[28]; повсюди в Середземномор’ї – венеційці. На ту ж пору, за часів Мегмеда Фатіга, Белград перебував в угорців, а Північ Італії ще не вважали достатньо безпечною. Те, як султан квапливо відрядив Гедіка Агмеда-пашу на Південь Італії, було увертюрою до завоювання всього Апеннінського півострова, а з політичного погляду – таки декларацією ідеалу Римської імперії.