Навіть сам султан Абдюльгамід згадував: «Ці навчені в Європі, найпаче ж у Німеччині, молоді офіцери страшенно собою пишаються, хоча жоден із них не досягнув рівня наших колишніх полководців, наприклад Ґазі Османа-паші». А й справді, вочевидь, що ті постаті – хто чужоземного, а хто тутешнього походження, – хай там що, відіграли в нашому державному житті неабияку значущу роль. І на цьому постулаті варто зупинитися.

Зазвичай цей термін украй хибно використовують у нашій політичній та історичній літературі. Це термін, що позначає Te Great Powers, Puissances etrangères, або ж Великі держави, Düvel-i Muazzama, і ним послуговуються, ведучи мову про ХІХ століття та початок ХХ – до Першої світової війни. Великі держави репрезентують таким чином, що ті цілком наяву: Англія, Франція, відтак Німеччина, затим Росія та Австро-Угорщина; вони всі визначають світову політику. Натомість Османська держава підпорядковується їхнім забаганкам як відстала імперія, яка дедалі зменшується; не рівня вона їм і з правового погляду. Та щоб збагнути, наскільки хибно використовують цей термін, варто окреслити тодішню сім’ю націй, їхню панораму.

Наприкінці ХІХ століття передусім Сполучені Штати Америки змінюють свій статус як континент, який багатіє завдяки розвиткові промисловості, фермерству та знач­ним мінеральним ресурсам. Очевидно й те, що Японія міцніє після її війни з Китаєм, а особливо її позиція в Азії змінюється після зіткнення з Росією 1905 року, розгромної перемоги над нею, ще й знищення флоту цієї імперії. Отже, Японія також входить до числа Великих держав.

Водночас у битві при Седані 1870 року Німеччина демонструє перевагу своїх збройних сил над французькими й у Версальському договорі 1871 року вже фігурує як об’єднана імперія. Тобто завдяки цьому договорові, де закріплені її перемоги, постає великий Німецький райх і йдеться про те, що й він віднині належить до Великих держав. Доти ж була Пруссія, чимало де діяли баварські посольства, навіть існували такі державки, як Палатинат або Герцогство Вюртемберг. Відтепер їхнє панування завершилося – Німеччина стала імперією.

Відтоді ж як Наполеон зруйнував Священну Римську імперію, Австрія, по суті, зробилася окремою монархією, і відомо, що Франц ІІ навіть узяв собі з цієї причини титул Першого – уже як австрійського – імператора. А 1867 року Австрія поділилася за рівноправним договором, який вона уклала з Угорщиною, що доти перебуває в її складі. Так з’явилися Австрія з Угорщиною. Та від Австрійської імперії, відтак і Угорського королівства залежать різні країни, які я згадаю нижче; ставлення до них геть інакше.

На такій арені й Іспанія, де Османську імперію впродовж усієї історії представляє лише «надзвичайний посланець», по суті, також належить до Великих держав. Хоча Османи аніколи не визнавали її за таку. Натомість іспанці не визнали Туреччину.

Урешті мова й про те, що після Берлінського трактату 1878 року ми з Пруссією визнаємося обопільно на рівні повноцінних «великих» посольств. Доти ж у нас перебувають дипломати в ранзі посланців. Скажімо, Ігнатьєв, що його ми звемо славетним російським послом, по суті, був функціонером у ранзі посланця, хоча, звісно, й надзвичайно впливового. Так само від імені ще не об’єднаної перед Версальським договором Німеччини тут діє лише посланець Пруссії. Говоримо саме про нього, хоча й він був лише посланцем.

Власне, така особливість Великих держав: вони обмінюються надзвичайними, великими послами[139]. Та нині в усіх країн є такі посли. Навіть найменша країна Південної Америки чи кілька держав із зовсім нечисленним населенням у двадцять п’ять, сто або п’ятдесят тисяч осіб, як-от Папуа – Нова Гвінея в Океанії[140], мають своїх «великих» послів.

Водночас після Другої світової війни країни, що визнають одна одну тільки наполовину, навзаєм репрезентують себе просто на рівні делегацій і посланців. Наприклад, такими є наші відносини з Ізраїлем, попри те що ми його визнали. Такі ж самі – й з Народною Республікою Болгарією. Ці відносини стрімко розвиватимуться в 1960-х серед держав, які вже матимуть за обов’язок спів­існувати та жити в мирі з іншими країнами. Утім здавна становище чиновників у ранзі послів украй варіювалося, адже вони визначали зовнішню політику.

Це діється згідно з протоколом, приписами, що зде­більшого ухвалює Міністерство закордонних справ. Скажімо, Кольбер як міністр короля Людовика ХІV інструктував французьких послів. І за його настановами посли амбасадори, наділені надзвичайними повноваженнями, визначають політику держави за кордоном. Так само чинила Англія та решта країн. Вільна діяльність дипломатів передбачала такі їхні права, як заявляти ноту протесту чи то миттєво втручатися в певні речі. І вони робили це.

У якісь справи навіть могли втрутитися кілька послів разом. Найпаче ж вони практикували спільні дії в османській столиці. Аналогічно чинили в Росії, як і не існувало причин уникати такої діяльності у Франції та Англії. Урешті, спостерігається й таке: посли в столиці якоїсь держави поступово гуртуються та звертаються до її міністерства закордонних справ зі спільною петицією щодо певних проблем; в історії трапляються вагомі протести такого трибу або ж висуваються спільні вимоги. Та, звісно, тут не йдеться про якусь організацію серед дипломатів у сучасному сенсі.

Особи в ранзі посланців – а такими є дипломати малих країн – за протоколом, аніколи не стоять попереду решти, вони не рівня послам. Рішення ж, які ухвалюють посли щодо окремих тем, зібравшись разом, для них анонсують; самі посланці не беруть участі в цих зібраннях. Наприклад, коли в османській столиці посли Англії, Франції, Австро-Угорщини, потім і Німеччини, а ще згодом й Італії сходяться гуртом і обговорюють якісь питання, ні бельгійський, ані румунський, ані навіть голландський і датський чи то шведський і норвезький посланці не долучаються до їхніх зібрань і рішень; проте результати домовленостей їм усім повідомляють.

Урешті, 1875 року, коли на Османських Балканах спалахує повстання, жодного з названих посланців не допускають на посольську конференцію, яку скликають над Золотим Рогом. Навіть якби деякі з них заявили, що їхні держави причетні до цього бунту, однак і їм би лише анонсували ухвалені рішення. Проте тут ми спостерігаємо, як під час розгляду певних справ представників дипломатичних місій деяких із Великих держав долучають до цих зібрань, хай ті й не мали б посла. Які ж це держави? Безсумнівно, послами під патронатом нашої держави представлені: спершу Велика Британія, потім Франція, далі Австро-Угорщина; після Версальського договору, безперечно, Німеччина; відтак Італія з Росією. Відповідно так само й наші посли як представники великої держави перебувають на території згаданих країн. Тобто Османи також одна із Великих держав. Та, природно, що в ХІХ столітті всі вони – аж ніяк не однаково великі.

Великою була Англія. Держава, що володіла у світі величезними колоніями та численним населенням. Її економічне становище – пречудове. Країна з передовою промисловістю; торгова та морська держава. У ній неперевершено функціонувала бюрократія. Ви розумієте це з тодішніх реєстрів і рапортів, якщо працюєте з архівними матеріалами. Деякими ж із регіонів світу керують іще вправніші фахівці; наприклад, Індія стала віце-королівством Великої Британії, вона була частиною корони, у ній діє India Office і, скажімо, саме звідти призначають посла до Ірану. Якщо до Стамбула посол прибуває з Лондона, то посланців і консулів, які вирушать до Тегерана чи таких міст, як Басра й Багдад, призначають саме в Делі. Причому це були дуже компетентні та впливові посли й дипломати. До слова, вони володіли перською мовою, а їхні рапорти надзвичайно цінні для дослідників; історики люблять їх читати.

Деякі Великі держави також орудували неймовірною мережею консульств. Наприклад – Росія на території Османської імперії. Адже балканські народи розмовляли мовами, дуже близькими до російської, окрім того, з Росією їх об’єднувала релігія. Звісно, за таких умов широка мережа консульств тієї держави служила інструментом збору інформації, а вряди-годи й провокацій. Чим могла відповісти на це Османська імперія?