Отож Ґазі Осман-паша – один із полководців нації – завойовниці світу. Попри те що ми програли в битві під Плевеном, змушені відступати аж до столиці, він якнайкраще впорався зі своїм обов’язком. Тут варто наголосити: турецьке військо не вміє відступати, тобто впорядкований відхід для нас завжди завершується поразкою. Така наша традиція з давніх-давен. Уперше ми навчилися відступати під час Війни за незалежність 1919–1923 років. Натомість відступ в історії дуже успішно практикувала римська армія. Європейські ж війська також тривалий час не могли опанувати цього мистецтва та навчилися його лише після ХVIII століття. От вам найяскравіший приклад – похід Наполеона на Москву. Аналогічно й під час Другої світової війни не вміла відступати німецька армія.

Утім історію Плевенської битви, яку залишив по собі Ґазі Осман-паша, було викладено турецькою у вигляді пісні «Не потечу, каже річка Дунай». Її створили два тодішніх воєнних кореспонденти Арчибальд Форбс і Мекгаан. У ній ідеться про те, як героїчно оборонявся весь тамтешній люд із офіцерами. Далебі, важкі сутички тривали на кожній вулиці. Не можна забувати, що російська армія тоді в порівнянні з нашою була незрівнянно більшою, та ніхто не припускав, що вона здатна отак ринути вперед, справді воювати й не поступатися нашим воякам, які терпіли неабиякі труднощі. Скільки полягло командирів із нашого боку – стільки й з російського.

Тоді ж бо Османо-російська війна ведеться двома фронтами: дунайським і лінією міст Карс–Ерзурум на Сході. На кожному з цих фронтів загинуло по п’ять-шість російських генералів. Далебі, у російській армії процвітає злодійство зі спекуляцією. Догляд за солдатами жахливий. Урешті, хоча вона й перемагає, утім, увійшовши до Єшількою – нинішнього передмістя Стамбула, тодішнього портового містечка Айос-Стефанос, – неабияк потерпає від недуг, тифу й холери. Тут значну роль відіграло погане харчування, брак продовольства та кепська підготовка до таборування. Натомість піхота[137] нашої армії розкішно озброєна, послуговується маузерами останньої моделі. Те саме скажемо й про флот: такого немає в російських сил. Щоправда, наша артилерія з погляду військового устаткування слабша за їхню. А втім наші артилеристи зарекомендували себе як вправні та кваліфіковані офіцери. Це тому, що завдяки реформам в османській армії так само швидко, як і в європейських, засновано Erkân-ı Harb, тобто вищу офіцерську школу, яка виплекала надійну верству військових командирів. Наскільки ті були успішними, можна простежити на прикладі Кримської війни, однак найпаче – Османо-російської 1877–1878 років. Разом із тим серед російських полководців були блискучі військові інженери, як-от німець за походженням генерал Тотлебен. (Tod німецькою означає «смерть», Leben – «життя», тобто його прізвище можна перекласти як «смерть-життя».) Цей генерал своїми фортифікаційними спорудами й воєнними технологічними дивами завдав неабиякої шкоди нашим оборонним лавам. Добряче скористалися росіяни його винаходами й тоді, коли Осман-паша пішов на прорив їхніх рядів.

Другий момент, на який потрібно звернути увагу: дехто стверджує, мовляв: «Єврейські шпигуни повідомляли царя про такі й такі події». Але ніякої створеної царем шпигунської групи, яка складалася б з юдеїв, не існувало. Не було такого. Є тільки те, що якийсь східноєвропейський юдей, який мешкав у Плевені, з власної ницості та жадоби до грошей доніс супротивникові про османський намір прориву.

Загалом у світі існують армії двох типів: перша та, в якій міцно панує військова дисципліна, традиції та честь. Така воює по-джентльменському, по-лицарському й хоробро, навіть після того, як ворог капітулював, докладає всіх зусиль, аби уникнути розправ, грабунку й зґвалтувань. На жаль, німецьке військо, що належить до описаного виду, не зуміло зберегти згаданої честі під час Другої світової війни; воно заплямувало себе вбивствами та геноцидом. В історії нашої армії такого страхіття не було. Закарбуймо собі, будь ласка, у пам’яті цей постулат і щодо вірменського питання. Натомість армії другого типу – жорстокі та грабіжницькі, позаяк за їхніми плечима не стоїть військової бюрократичної традиції держави та нації. На жаль, такими виявилися балканські армії. Немає ліку тим убивствам, які скоїли болгарські й найпаче грецькі війська під час Балканських воєн 1912–1913 років. Увійшовши до Салонік, грецька армія спершу напала навіть не на мусульманські квартали, а на густозаселені юдейські й там удалася до звірств. Тому що вона ставила за мету здійснити етнічну чистку й еллінізувати, тобто грекизувати, це місто. Так само болгарські війська під час війни 93-го та 1912–1913 років, на жаль, не відзначилися воїнською честю. Вони не зіграли ролі шляхетно-гордої окупаційної сили, коли вступили до Едірне.

Власне, війна 1293, тобто 1877–1878 років, – з’ява радше того, як починають гинути наші прабатьківські землі в Румелії, а не розпаду імперії. Далі пережито фіаско Балканської війни, причиною якого стала недалекоглядна політика молодотурків. Під час тодішніх баталій пробито діри, які сучасна Туреччина ще багато літ не зможе залатати. Ми втратили частину найдавніших і найродючіших земель нашої батьківщини. Деякі з румелійських вілаєтів, які ми випустили з рук, були часткою османської вітчизни ще довше, ніж східно-анатолійські; окрім того, їх заселяли турки. Це катастрофа, про яку годі забути. Сумно, що її значимість різнобічно не висвітлюють турецьким дітям. Ніхто ж не вимагає від істориків писати неправду та щось вигадувати, удаючись до нісенітного героїзму. Достатньо казати правду, помірковано розповідати її. Неможливо існувати нації, що реально не відтворює минуле. Тільки уявіть собі народ, що, ніби божевільний, намагається стерти з пам’яті свою недавню історію. Хворому стирають із пам’яті якісь події електрошоком, аби він вернувся до тями. Але таку «терапію» неможливо застосувати до суспільства. Тому нам потрібно дуже добре вивчити Балканські війни й розповідати про них.

Ґазі Осман-паша захищав край, де Мідгат-паша під час свого перебування на посту валі відіграв колосальну роль у його тюркізації та ісламізації. Мідгат-паша, який не став визначним державним мужем у столиці, не зумів успішно справлятися з обов’язками як садразам, забезпечив заселення того краю в Дунайському вілаєті тюрками та мусульманами, вихідцями з Російської імперії й Кавказу; він наклав на тамтешню географію османську печать. Ми маємо цінувати це й знаємо: пам’ять про великого валі Мідгата-пашу – одна з тих духовних підвалин, завдяки яким тюркськості в Болгарії удавалося триматися вельми тривалий час. І, безсумнівно, друга з таких основ – постать Ґазі Османа-паші, який боронив ту батьківщину, ладний пожертвувати за неї життям. Ці два імені закарбовано в свідомості румелійських тюрків так само незабутньо, як і імена великих падишагів і полководців, що завойовували Румелію. Хоча сам Ґазі Осман-паша у центрі не любив Мідгата-пашу; суть у тому, що він виступив проти намагань через військовий переворот зруйнувати інститути, які звуть монархічними. Це дуже важливий підхід, що його задекларував великий воїн, і на ньому також варто наголосити.

Ґазі Осман-паша – постать, що здобула повагу всіх тутешніх і чужоземних командирів. Прояснімо й таке: за часів правління султана Абдюльгаміда ми уклали союз із Німеччиною, проте Ґазі Осман-паша розцінював його геть не так, як діячі доби другої Конституції[138] їхній альянс із цією ж країною. Він зі своїм штабом використовував німців лише для залякування; щоб заявляти світові зовні, тобто Англії з Росією: «Німеччина – наш союзник». Утім німецькі військові делегації не впливали на формування наших армійських лав, закупівлю зброї, а тим паче на плани та стратегічні рішення османського Генштабу. І в цьому відчутна велика заслуга Ґазі Османа-паші.