Але хто зважає на заборони? Балкани стають швидко розвиватися. У заселеній чабанами та землеробами Болгарії й убогій Сербії з’являється торгова верства. Деякі з тамтешніх міст, як, наприклад, Москополь (Воскополе), Філібе (болгарською Пловдив) і Габрово – багатіють із продажу шкур і зерна й навіть обертаються на центри текстильної промисловості. На Балканах розвиваються міста, відкриваються школи та сиротинці. Монастирі також забезпечуються дедалі краще. І ті забезпечені монастирі множаться від Болгарії до Греції, до гори Атон, що неподалік Салонік. 1762 року в одному з таких монастирів на Атоні, Хілендарському, де живуть болгарські ченці, Паїсій Хілендарський, якого вважають батьком болгарського націоналізму, уперше написав історію свого народу. «Гей, болгари! Прокиньтеся! Отямтеся! Зрозумійте ваше славне минуле!» – закликав він на її сторінках.

Зрозуміло, що, на відміну від елліно-грецького націоналізму, який розвивається від часів Ренесансу, болгарський зародився в чернечих і священицьких лавах. Далі болгарські багатії й простолюд, що досі небагато знали про національну свідомість і власну історію, пристануть до них упродовж століття. Як наслідок, розквітне болгарський націоналізм.

Водночас Австрія, що після воєн з Османами спустилася до Середземного й Адріатичного морів, заснувала порти в Трієсті й Рієці, поширюючи й на них свою торгівлю. І то так потужно, що мешканці Великого Герцогства Тосканського, маючи австрійські паспорти, оселяються в Алеппо, Дамаску, Триполі та, загалом, у Триполітанії. Отак в Османській імперії зростатиме австрійська торгова мережа.

У ХVIII столітті середземноморський світ і рівновага між європейськими державами неабияк змінилися. Передусім регіон, який ми називаємо Австрією та Німецькою імперією, після епохи турецьких перемог і баталій 1683–1699 років розширився завдяки територіям сучасної Угорщини, Трансильванії, Словаччини й земель, що пролягають аж до Адріатики. Тут ми спостерігаємо розвиток мануфактурного виробництва. Інвестори та підприємці з Голландії, Німеччини й Англії засновують нові галузі промисловості разом із мануфактурами. Окрім того, Австрія прибирає до рук Велике Герцогство Тосканське, що дістається їй як спадок.

А Велике Герцогство Тосканське – це не лише всім нам відомі велич, вишуканість і витонченість, а й рівно ж і флорентійське мистецтво, ткацтво, підприємливі та торгові верстви населення. Тепер тільки уявімо собі, що їхні представники стають австрійськими підданцями. Утім в економічному житті найбільші статки – це кваліфікована праця, а їхній іще більш універсальний і прибутковий бік – саме підприємливість.

Урешті 1727 року Австрія завдяки судноплавству, яке запобігає корсарським нападам, тобто угодам щодо корабельної торгівлі й перевезень, і, зокрема, створенню мережі власних консульств проклала собі шлях до торгівлі в Середземномор’ї, передусім у регіоні Триполітанії, як ми називали нинішню Лівію, а також – Алжиру з Тунісом. Натомість до укладення морських угод її діяльність, хоча й офіційна, реалізується за підтримки корсарських держав. Отож від 1727 року перед Австрією прочиняються двері до середземноморської торгівлі в згаданому регіоні.

Паралельно ця держава аналогічно налагоджує торгові зв’язки в болгаро-македонському напрямку, тобто цілим нижнім Подунав’ям, як-от у бейліку Ефляк. Тоді в економічній сфері Болгарії раптом стрімко розвивається ткацтво та прядіння, виробництво аба[104], розквітає також шкіряна промисловість. Загалом навіть болгарські національні історики, нехай і ледь перебільшуючи, іменують ХVIII століття ренесансом своєї країни. Далебі, у болгарських містах простує вперед саме життя. Тим часом у сільській місцевості засновують фермерські господарства. Напрочуд цікаво й те, як ці фермерства разом із капіталом спричиняють політичну реструктуризацію Болгарії.

Наприклад, у Видині з’явилися Пазвантоглу. Більшість цих місцевих беїв належала до колишніх османських вояків, капикулу й адміністраторів. Тут зберігається колишня турецька влада. Та, власне, ідеться про новий лад – його формують ті, хто як мютеселліми перебирає на себе управління тамтешніми вілаєтами й ліва[105] разом зі збройними силами, що їх формують османські санджак-беї або ж командири – вихідці з яничарів і левендів, верстви рабів, як ми їх називали, у розпорядженні валі або тих самих беїв санджаку. Тому ми здебільшого характеризуємо той період у нашій історії як добу башибузуків[106]. Хоча це неправильно.

Після другої облоги Відня колишній державний лад і оборонний устрій Османів зазнали потрясіння. Водночас центр не зумів заповнити порожнечу, що виникла, – він зволікав зі втручанням у внутрішні справи або поводився вкрай незграбно. Тоді низка місцевих командирів, вихідців із верстви аянів, окупують політичну сцену як мютеселліми, чи то англійською custody protectors. Ці вихідці з прислужників колишніх пашів і мугафизів[107], спритники, що їх ми можемо назвати місцевими політиками, певним чином перебирають саме управління провінціями. До слова, таких родин – чимало. Скажімо, сім’я «ат агаси» (дослівно «ага коня»), що прибула до Сирії з Анатолії, стала там відомим родом Аттасі. Навіть Сурсуки, християни з Мерсіну, збагачуються в регіонах, що тільки розвиваються, коштом грошової торгівлі; наприклад, вони продають великі земельні наділи в Гірському Лівані, отож потрапляють на сторінки історії того краю.

Згодом ми спостерігаємо, як уже за часів правління Магмуда ІІ паша Тепеделенлі – молодик, що цілковито походив із Анатолії, – сформувавши в Яніні та довкола неї збройні сили з місцевих албанців і греків із турками, сливе оголосив себе тамтешнім володарем. Чому таке відбувається? Деспотизм? Ні. Паша забезпечує громадський порядок на своїй території. А для людини основне – жити в безпеці. По-друге, він збирає податки. Либонь, не малі, але принаймні очевидні. Кожен знає, що він платить чи то заплатить. По-третє, тривають необхідні громадські роботи: прокладають дороги, зводять мости тощо. По суті, завершують ті всі справи, якими давно знехтував центральний уряд. Ось вам мечеть, ось – імарет[108] і відремонтоване медресе, досі майже руїна, тут-таки опіка й над студентами – ці всі речі виконують. Окрім того, гарантують безпеку не тільки мусульманам, а й християнам – для їхніх монастирів, чиї привілеї шанують, а самі споруди за потреби ремонтують. Унаслідок цього всього у вічі впадає безсилля центру в Румелії; набувають обертів процеси, що розгортаються поза столичною владою. Та, безсумнівно, і вони завершаться за часів Магмуда ІІ у ХІХ столітті.

Проте для ХVIII століття це вкрай вагомі процеси. Понад те, удається запобігти самовільному зборові податків на місцях. Отож імперія вступає в епоху своєрідної фінансової визначеності. У Франції ж іще в XVII столітті, найпаче за часів кардинала Рішельє, відбувається фінансова централізація та формується попередній бюджет. Нам і досі достеменно невідомо, що сталося тоді в нашій країні. Утім варто зазначити, що ця фінансова доба передусім висвітлюється в праці нашого майстра Мегмеда Ґенча, відтак – товаришів Явуза Джезара та Мурата Чізакчі.

Трансформацій зазнає колишня фінансова структура імперії. У ХІХ столітті їй на зміну приходить своєрідна децентралізована система. Але відірваності від столиці покладуть край, і ще настане період централізації фінансів. Тоді ж Туреччина тільки вступила в стадію, коли її фінансова система централізується в модерному сенсі; отак визначають податкову базу й об’єкти оподаткування, яке надалі триває за умов злагодженої та чіткої реєстрації.

З другого боку, середземноморська торгівля дістається до джерел сировини в наших краях і заразом прокладає шляхи й для напівфабрикатів. Відтепер селітру транспортують, попередньо своєрідним чином очищаючи. Продаж деяких стратегічних матеріалів заборонено, однак на це мало зважають. Не залишається жодного сумніву, що Британські острови, чиє харчове виробництво майже не змінилося, хоча й населення зросло вдвічі, прийдуть саме сюди, до нас, і звідси повезуть і фрукти, й овочі. Те саме певною мірою стосується й таких країн, як Голландія та навіть Франція.