Звісно, за тих часів у вічі впадає тутешній люд, що збагачується на контрабандній торгівлі. Таке становище можна простежити заледве не в усіх еялетах імперії. Проте водночас з’являються й постачальники напівфабрикатів на Захід. Скажімо, Болгарія багатіє завдяки виробництву аба. З Валахії вивозять лісоматеріали. Із Сербії так само транспортують вовну. Відтепер на Захід везуть не мохерову тканину, а саму вовну ангори, з якої ту виробляють. У Гірському Лівані постають мануфактурні центри, де тчуть шовк. У Дамаску та Алеппо ми зустрічаємо австрійських підданців, італійців. А що роб­лять ці? Вони збирають наполовину готові вироби й експортують їх. В Ізмірі з’являється верства заможних левантинців[109]. Більшість із них італійського, французького та голландського походження. Спочатку в середовищі левантинців панує італійська мова, однак потім воно переходить на французьку. У цей-таки заможний Ізмірський регіон потрохи переселяються й греки зі злиденних островів Егейського моря.

До слова, еллінське населення регіону Егейського моря – це аж ніяк не нащадки тамтешніх поселенців доби Олександра Македонського та Перікла, як гадає дехто. Це бідні селяни, що мігрують безпосередньо з егейських островів, які ми нині звемо грецькими, і, звичайно, дуже сумлінні та працьовиті. Отож ті селяни багатіють завдяки родючій землі, що їх і привабила. Це така внутрішня міграція. Однак заразом еллінське населення приносить із собою на материк грецький націоналізм і власні традиції. Ізмірські греки були значно фанатичнішими еллінськими націоналістами, ніж стамбульські...

Отож міграція всередині імперії. Але це не проблема для адміністрування. Нині слідом за статками з’являються й нові центри, й описане збагачення у ХVIII столітті плекає місцеві еліти. Повсюди притягує зір низка сімей: Коталгалільзаде – у Єгипті; Аттасі – у Сирії; Пазвантоглу – у Румелії. Постають і місцеві династії. І то так, що врешті аян на ймення Алємдар[110] Мустафа-паша, зібравши під своєю орудою війська решти аянів, рушає на Стамбул. Поки йшлося про те, як скинути з трону падишага Мустафу IV, аби знову звести на нього Селіма ІІІ, султан порішив цього свого двоюрідного брата по батькові – Селіма – і вже збирається також убити принца Магмуда. Проте того рятують гаремні жінки, і він сходить на престол як останній спадкоємець династії Османів Магмуд ІІ.

Деякі з наших конституціоналістів напрочуд легко порівнюють укладання Sened-i İttifak (Союзного пакту)[111] 1808 року з підписанням Magna Carta (Великої хартії вольностей) в Англії 1215 року. Хоча вочевидь, що пакт став своєрідним продовженням усних або й письмово закріплених союзів, які на початку 1800-х у Румелії часто укладали з центром, їхнім уподібненням. Та тільки тепер його вже не терпітимуть. Османи далі не погоджуються на таке провінційне самоуправство, управління на місцях. Роками навіть подейкували, що пакт видалили з архівів за наказом Магмуда ІІ, однак професор Алі Акйилдиз опублікував його текст повністю у виданні «Османська бюрократія та модернізація». Збережено цей пакт і в «Історії» Джевдета-паші[112]. Проте після його підписання спочатку заплющили очі на загибель Алємдара Мустафи-паші внаслідок яничарського бунту. Коли ж цю справу було завершено, узялися й за самих яничарів – їхній оджак, тобто корпус, зліквідовано. Проведено й низку блискучих операцій в Анатолії, відтак безліч аянів, як-от Чапаноглу – в Йозґаті, Пазвантоглу – у Румелії чи то Алі-паша – у місті Тепелєна, що на півдні Албанії, поступилися перед державою. Не скорився лише єдиний Мегмед Алі-паша Кавалали, імовірно сам родом знову-таки з Анатолії, хоча його трохи хибно йменують за наз­вою дальшого місця поселення[113]. Власне, паша очолює таку організаційно розмаїту країну, як Єгипет, і стає її бунтівним валі.

Та що таке цей світ ХVIII століття? Італія тут досі сповна впоралася зі своїм історичним обов’язком. Ніде правди діти: турецький поступ поклав край пануванню Венеції та Генуї. Імперія, що її збудував такий завойовник світу, як султан Мегмед Фатіг, протягом короткого періоду розрослася за межі Балкан, охопила Боснію, перетнула кордони нинішньої Румунії, Валахії з Молдовою; водночас після зникнення Понтійського царства запанувала над Чорним морем, прибравши до рук Крим; далі завдано вагомих ударів і венеційсько-генуезькому пануванню на Середземному морі, заледве Кануні підкорив Родос.

Падіння Кіпру в ХVІ столітті та завоювання Криту внаслідок перемоги над Венецією в ХVII укоротили віку отим яскравим морським республікам Італії. І вже у ХVIII столітті від колишніх сліпучих держав, цебто Тоскани, Генуї та Венеції, залишилися тільки назви й іще мистецтво з культурою. Їхнє населення, не здатне прогодуватися на батьківщині, розпорошується Європою. Таке становище засвідчує навіть основна діяльність Джакомо Казанови, венеціанця, що його ми всі знаємо як неабиякого ловеласа: він працює бібліотекарем у графському замку в Богемії.

Й італійський композитор ХVIII століття, хaй би який славетний був, він також заробляє собі на прожиток за кордоном, у Відні, а не на батьківщині. Ось вам і знаменитий Antonio Salieri. По суті, він зовсім не такий виваляний у багнюці грішник, як його зображено у фільмі «Амадеус», де розповідається історія життя Моцарта. Сальєрі був один із тих майстрів, що робили Відень Віднем. Саме мистецтвознавці визнають, що Відень став музичним центром тільки завдяки цим італійським майстрам. Наприклад, Beethoven належить до тих композиторів, які приходять сюди лише після того, як Відень стає Віднем; інакше кажучи, він не з тих, що його таким зробили. За тих же часів й Іспанія – геть не колишня Іспанія, адже відтепер має вигляд малорозвиненої та занепалої імперії. Під цим кутом зору вона буцім паралель до Османської імперії.

Іран же після воєн, що тривали за доби династії Сафевідів[114] між султаном Явузом Селімом і шагом Ісмаїлом, у ХVIII столітті вже не здатен відновити свою минулу міць. Його визначальна риса – перехід до централізованої військової й бюрократичної структури. За часів шага Надіра, засновника династії Афшаридів – знову-таки тюркського походження[115], – ця імперія ще розкинулася до Афганістану з Індією й на ненадовго запанувала навіть там, проте згадана структура не змінюється. Один із символів іранського владарювання – чудовий мистецький витвір, знаний як трон шага Ісмаїла, який нині зберігається в палаці Топкапи. Хоча насправді до шага Ісмаїла він не має жодного стосунку. Трон потрапив до Ірану як трофей із пограбованого Індостану, а згодом його послали як дипломатичний дарунок Османам. Загалом Іран ХVIII століття – це його суміш з Індією. Мистецтво країни досягає свого найвищого злету. У ній – безліч поетів. А втім колишньої могутності вже не залишилося. Окрім того, з усього видко, що держава не пристосована до сучасного світу.

Натомість Османська Туреччина запрошує до себе плеяду митців з Ірану. Османську столицю увінчують: французька садова архітектура; італійська барокова втіха; знання, почерпнуті з латинських і грецьких творів і навіть знайомство центру з такими інтелектуалами, як Димитрій Кантемір. Коротше кажучи, ХVIII століття – історія Османів, що централізуються, модернізуються та починають забезпечувати гармонію Європі, де розвиваються технології. Що ж до занепаду імперії, про який розповідають у наших шкільних підручниках, то, так, її кордони стискаються, проте, з другого боку, суспільство оновлюється. І мова йде про етап підготування для нації, яка хай і не дуже стрімко, але впевнено вступає у ХІХ століття, нації, яка в майбутньому адаптується до світу, та її історії.