Нізамнаме (османотур. від араб. нізам – «лад» і наме – «лист», «книжка») – законодавчі регуляції, положення, статут, регламент тощо.

Оджак (тур., османотур.) – вогнище, місце для нього, піч. В османській термінології назва застосовувалася до військових, передусім яничарських, корпусів.

Орф (араб. «традиція») – тюркське звичаєве право на теренах Османської імперії, яке ґрунтувалося на традиціях і нерідко суперечило шаріатові.

Паша (від перс. «пашаг») – титул військових і цивільних державних службовців Османської імперії високого рангу.

Пейки (османотур., перс.) – початково гінці, листоноші падишага та палацу; згодом озброєні піші супровідники султана під час його процесій.

Реісулькюттаб (османотур. букв. «очільник писарів») – при великому візирі завідувач канцелярськими та водночас закордонними справами. З 1835 року безпосередньо очолює Міністерство закордонних справ.

Румелія – назва володінь Османської імперії в Південно-Східній Європі.

Санджак (тур., османотур. «стяг») – провінція, що належала до складу еялету/бейлербеїліка. Після еялету – друга за величиною територіально-адміністративна одиниця Османської імперії.

Санджак-бей – очільник санджаку, територіально-адміні­стра­тивної одиниці, що входила до складу еялету.

Садразам – великий візир Османської імперії; найголовніший міністр султана, якого той призначав особисто.

Сілягдар (османотур. від араб. сіляг – «зброя» та перс. суфікса «дар») – «зброєносець»; з прикладкою «ага» або й без неї – один із головних султанських пажів-невільників. Також сілягдарами називали воїнів одного з кінних яничарських підрозділів.

Сіпагі – 1) важко озброєний вершник, військовий, якого держава наділяла тимаром; 2) назва вояків кінного підрозділу яничарського корпусу.

Солак (тур. «шульга») – яничар-шульга, тобто воїн, що оперував лівою рукою як головною. Представники піших яничарських підрозділів солаків супроводжували султана праворуч від його коня, щоб у разі потреби стріляти з лука, не обертаючись до нього спиною.

Субаши – державець зеамету, командир загону сіпагів, відповідальний за лад у довіреній йому окрузі.

Султан – титул суверенного володаря в ісламському світі. Від XVI століття в Османській імперії його також надавали жінкам – представницям османської династії.

Тагрір, тагрір дефтері або тапу тагрір дефтері (османотур.), – османський реєстр, куди заносили інформацію щодо населення, земель і нерухомості завойованих територій; укладали відразу після завоювання якоїсь території та оновлювали раз на п’ятнадцять-тридцять років.

Тимар – землі, якими наділяли представників військової верстви, насамперед сіпагів – важко озброєних вершників, – у винагороду за їхню воєнну службу.

Траблусгарб – османська назва Триполітанії, історичного регіону Північної Африки, куди належить територія Північно-Західної Лівії.

Туг – штандарт полководця в Османській імперії, доти – у Монгольській імперії ХІІІ століття, загалом у монгольських і тюркських народів. Держак із верхівкою у вигляді пучка хвостів коней. У Козацькій державі варіантом туга став бунчук.

Улеми (османотур.) – знавці богослов’я в ісламі, діячі в галузі освіти й судочинства на основі шаріату.

Факіг – знавець фікгу – ісламського комплексу соціальних норм, а також обов’язків мусульман перед Аллагом.

Ферман (османотур.) – султанський едикт, указ.

Чавуш – 1) службовець османського палацу, посланець для особ­ливих доручень, який часто доправляв накази падишага в провінцію, а також брав участь у дипломатичних місіях; 2) вояка, приналежний до імперського військового корпусу чавушан, що складався з кінноти та піхоти водночас.

Шейх-уль-іслам – очільник ієрархії улемів, богосло­вів-правни­ків, в Османській імперії; вища посадова особа з питань ісламу та шаріату.