Марно вишукувати в османській архітектурі націо­нальних рис і джерел. Як османська історія схожа на мур, що його звела сама доля країн і народів трьох континентів, так і зодчество в ній служить символом їхнього спільного минулого в часі та просторі.

Стиль Мімара Сінана існував і в XVII столітті завдяки його учням, далі він пощезає. Адже османський світ XVІІІ століття вже не такий просторий і барвистий, як у XVІ. Архітектор XVІІІ століття більше не визнавав просторого світу, на відміну від його колег, вихованих у казармах сторіччя чи два тому. Бюрократія, якої стрімко побільшало, митці та народ уже потребували не імперського зодчества, а на вимоги часу – архітектурного мистецтва. У XVІІІ столітті Балканський Ренесанс і час Османського бароко в Стамбулі свідчать про зародження нової епохи, як і архітектури нового типу.

Ми ведемо мову про імперію, що панувала на трьох континентах. Але, на жаль, досі не сповна вивчено, як цією імперією управляли; яким чином сформували її адміністрацію; яким спадком пов’язали з попередніми наддержавами. У підручниках з історії, у розділі, присвяченому Османам, еялетну структуру студентові пропонують завчати напам’ять у відірваній від контексту й незрозумілій формі.

Потрібно зазначити: османська централізація управління, провінційна адміністрація, тобто еялетна система, спиралася на ту саму, яка історично існувала в усіх великих імперіях, власне, і в Римській, і в Сасанідській Ірану. В Анатолії ці еялети навіть певною мірою за своїми кордонами збігалися з давніми римськими. І тут нема чому дивуватися. Адже географія висуває свої очевидні умови та вимоги. Усякі ж намагання змінити їх в обраному місці навряд чи пов’язані зі здоровим глуздом. Це тільки призведе до плутанини. Заснування нового міста – неймовірна річ. Історично впродовж тисяч років давні міста пристосовувалися до географічних умов, клімату та водних ресурсів; також дбали про своє сполучення з торговими шляхами; окрім того, залежно від відстані визначали свої джерела водопостачання й продовольства, як і окреслювали сільськогосподарські території. Отож намагання змінити це все – забудьтеся про середньовічні труднощі – навіть у сучасному світі здебільшого сприймають як божевілля.

Утім деякі з турецьких міст засновано в Анатолії за епохи Сельджуків і Османів. Наприклад, місто Ерменек у провінції Караман, що належала Конійському султанатові, або Єнішехір, який неподалік від Бурси. Проте загалом давні міста, навіть зруйновані, відроджувалися з приходом в Анатолію турків і жили далі. Назви більшості з них також залишилися ті самі. Змінилася тільки вимова. Наприклад, Баликесір = Палеокастрон, що означає «Стара фортеця», або Чанкири = Кенгрійон, Тіреболу = Триполі та Діврігі = Тефріке.

Звичайно, є й такі міста, що цілковито змінили свої найменування та в певному сенсі зазнали перебудови. Приміром, давнє турецьке місто Мушкара. Колись його, по суті, звели наново, до чого доклав зусиль наш великий садразам, якого ми звемо Дамат[54] Ібрагім-паша Невшегірлі; і так Мушкара стала Невшегіром, що перською означає «нове місто». Власне, назви на кшталт цієї неминуче чекали й такі міста. Водночас деякі найменування наших міст із часом зазнали фонетичних змін, як-от Трабзон (Трапезус), Гіресун (Керасус) і Сіноп (Сінопі); це також варто розуміти. Можна сказати, що деякі з міст і цілковито оновилися, як османське військо[55].

Проблема міста вкрай важлива, якраз міста, що володіє такими функціями: громадська, адміністративна, планування й розподілу продукції. Як і за сельджуцьких часів, в османську епоху місто також було центром адміністративного регіону. Османи послуговувалися щодо нього терміном «санджак». Сюди призначали санджак-бея, чин якого символізував один туг[56]. Затим кілька санджаків об’єднувалися в еялет. У ньому найстратегічніший і найважливіший із них разом із його містом позначали терміном «санджак паші». Сюди призначався візир у чині бейлербея. Це такий «маршал», тобто особа, яку ми сучасними західними мовами, та й нашою, кличемо «маршалом». Отже, як бачите, до ХІХ століття управління було військовим. Водночас бейлербей, по суті, був не центральною фігурою в адміністрації Османів, а координатором. Геть по-військовому. Тому що під час війни санджак-беїв, що очолювали наділених тимарами сіпагів[57] та воїнів свого округу, скликали під три туги бейлербея. Далі вони примикали до одного з армійських флангів. Тобто хоч би куди прямувало військо, на захід чи на схід, воно структурувалося так, що на своєму шляху розросталося, мов лавина. Отже, за еялетом ішли санджаки. У них сиділи санджак-беї, разом із якими для кожного з цих округів призначали й окремого кадія. Ті були незалежними від санджак-беїв і не підпорядковувались їм. Переважно це особи високого чину, який ми називаємо «мевлевієт»[58]. Вони служили й суддями, і головами міст, де перебували. На них-таки покладали й фіскальні та адміністративні обов’язки. Однак іноді кадії й зверталися з петиціями до центру від імені місцевого населення як його представники, позаяк самі дотримувалися шаріату.

Скажімо, люди вирішили збудувати базар – просив за них кадій. Мешканцям кортіло перебудувати такі й такі місця – центру повідомляв про їхнє бажання кадій. Як і звертався він туди, коли хтось засновував вакф, до якого надходила низка пожертв, і просив, щоб на звільненій від податків території дозволили, наприклад, заснувати торговицю чи громадський заклад. Кадій же й контро­лював кілька вакфів.

Третьою такою особою був дефтердар[59]; так ми його звемо й нині. Він здавна був представником Маліє Незареті (пізній османський термін для міністерства фінансів) в еялеті та санджаках. Причому чиновник був незалежний і від бейлербея, і від санджак-беїв. Цього вимагало службове становище дефтердара.

Окрім еялету з санджаком, також існувала каза. В її центрі перебував кадій, і справи, що стосувалися громадського ладу, надходили до субаши[60]. Чимало сільських земель виділяли власникам зеаметів, яких ми звемо заімами. Зеамет же в тимарній системі – земельне володіння, яке дає значні прибутки. У кожному разі ніхто не висував умови, що сто тисяч акче[61] – їхня межа. Іноді прибуток міг бути меншим, а іноді значно вищим від зазначеної суми. Хай там що, а зеамет був набагато вагоміший наділ, ніж звичайний тимар. Й особа, яка ставала заімом, зобов’язувалася привести до війська кілька джебелі (озброєних вершників у обладунках). Якщо з цих молодих вояків при заімові був зиск у поході, то їм також могли видати берат[62] на управління тимаром. Тобто частина якогось села переходила під їхню оруду. Такі воїни не мали зарплатні. Нею ставали прибутки з їхнього наділу. Вони витрачали їх у завбачений спосіб. Тобто тимарники звертали увагу, чи в селі потрібно прокласти дорогу або доглянути фонтан. Для такого трибу справ, до речі, існували й звільнені від податків селяни, звані дербенджі[63]. Окрім того, сам господар наділу залежно від його статків виступав на війну з кількома вояками або трьома джебелі. Узагалі не існувало багато тимарників, чий річний прибуток був би меншим за двадцять тисяч срібних акче. Та й ті ніколи окремо не заощаджували на селі, яке залежно від його розмірів і доходів ділили між собою два або три тимарники-сіпагі.