Отже, на відміну від феодальної системи Заходу, в Османській імперії жоден регіон зі своїми мешканцями загалом не підпорядковувався наказам феодальних беїв. Ця система тут відрізнялася. Атож, особи, що їх у нашій літературі Мюбеджджель Кирай назвала лордами-бюрократами, утворювали верству, яка своєрідним чином наглядала за землею, управляла її наділами; проте були розвинені й механізми, що передбачали свободу дій їхнім підлеглим. Аналогічно заіми не могли авторитарно керувати якимось селом чи селищем. Також у межах санджаку управління ним належало не лише санджак-беєві. Наприклад, одним зі санджаків Конійського вілаєту – на той час дуже великого – була провінція Нігде, а хас санджак-бея – у Невшехірі, що належав до неї. Важко й припустити, щоб усі землі Нігде як цілу провінцію передали якомусь санджак-беєві. Такого не бувало.

Гаразд, а що ж було? Так ось, бей підпорядкованого Анкарі санджаку Киршехір також міг мати землю в згаданій провінції Нігде. Натомість земля того, хто сидів у Нігде, могла бути в Акшехірі. Він призначав туди виконавця, якого звали воєводою. Далі від його імені воєвода збирав ті самі податки та споряджав йому вояків. Це достовірні факти. Але якщо річний прибуток нищили пожежі та селі, воєвода сам міг зустріти господаря й стати на військову службу. Але щонайважливіше: ніхто не міг бути одноосібним беєм-лордом якогось регіону. З давніх-давен розроблена на Сході система не дозволяла цього.

Аналогічно візьмімо для прикладу величезний еялет Кастамону. Сучасна провінція Кастамону – уже не така, як колись. Нині до її складу не входять території сучасного Болу, Зонгулдаку та Синопського санджаку. Раніше ж до еялету Кастамону завжди належали санджак Болу, Сіноп і Чангири, який звали «Кенгири»[64].

Тільки не подумайте, що всі хаси беїв, які сиділи в Кастамону, зосереджувалися в цьому еялеті. Ні, їхні наділи містились і в Анкарі. Якщо вникнути в це питання, то можна переконатися, що беї також володіли хасами в санджаці Бурса, який ми звемо «Худавендігар»[65], і в прилеглих до нього провінціях. Це гарантувало їм річний прибуток і водночас перешкоджало авторитаризмові в регіонах. Варто зауважити й те, що фортеці в центрі санджаку й еялету підпорядковувалися безпосередньо столиці. Там перебували командир яничарів, якого ми звемо «діздаром», тобто «комендантом фортеці», і його вояки. Вони замикали ворота фортеці в разі повстання очільника санджаку або й бейлербеїв. А як мешкали чоловіки за мурами фортеці? Як добре вони її охороняли? Чи дотримувалися гарних манер? Чи перевіряли арсенал і викошували в неприступних місцях трави? За цим усім наглядав не бейлербей, а кадій. Отож у фортеці, що в центрі кожного санджаку, кожнісінького вілаєту-еялету, квартирувався яничарський гарнізон. Він дамокловим мечем нависав над альтернативним пагорбом. Запобігав тамтешньому бунтові. Як ви інакше поясните систему централізації? Якийсь гонець зі Стамбула доставляє ферман[66]. І в ньому наказано стратити пашу. Той же підставляє шию. У такому разі це буде геть інакша система.

Отже, обрані особи – вихідці з Ендеруну[67], як-от бейлербеї та санджак-беї, володіли хасами. Ті належали їм доти, доки вони виконували свої обов’язки. Якщо вельможі перебиралися з наділів до іншого місця або їх звільняли, хас залишався там-таки. Володіння не надавалися в довічне користування. Однак зеамети й тимари передавались їхнім заімам і сіпагам на ціле життя. І якщо вони виконували умови надання, виступали на війну, не збивалися з пуття та дотримувалися моралі, то наділи переходили у власність і їхнім дітям. Тобто мова йде про спадок. Звісно, такі берати на тимар було вкрай важко отримати. І це не виняткове становище. Якщо в столиці дозволяли успадкувати тимар, то добряче крутили носом, щоб його новий власник не думав, що назавжди закріпився в ньому. Власне, це чиновницька служба. Отака централізація імперії.

Безсумнівно, система еялетів трималася завдяки жорсткій військовій ієрархії, як і тому, що чиновники контролювали один одного. Водночас системи, які можна простежити в східних монархіях і середземноморських імперіях, напрочуд схожі між собою. В основі кожної з них перебували реайя, які обробляли землю, і ту їм довіряла на збереження держава. Якраз це – платники податків. І дуже важливо їх визначити як таких. А це стає можливим завдяки реєстрам, які впроваджували відразу після завоювань, хай у повітрі ще пахнуло б порохом. Що вирощують на полях? Який урожай? Скільки довкола сіл? Яка кількість населення в них? Це все записували. Далі до реєстрів заносили дані щодо того, кого нагороджено тимарами та угіддями, чи того, які господарства обернено на вакфи або залишено їхнім колишнім власникам як нерухоме майно. По-друге, в письмових реєстрах, що звуться «муфассал», тобто «деталізовані», реайя мають за верству, наділену правами та зобов’язану платити податок, яка заслуговує на оподаткування. Це вагомі й обов’язкові документи соціальної історії нашої імперії.

Та як змінилася ця система? Безумовно, у XVIII столітті створено центральні війська. У ХІХ – розвиваються технології та комунікації. Для того щоб постійно годувати центральні війська, розгалужують і систему фінансів, яка потребує столичних фахівців, і бюрократичний апарат фіскальних служб. З’являються нові податки. Отож це відобразиться й на управлінні провінціями. Назвою еялету стає вілаєт. Відповідно бейлербея або візира-пашу, що очолював еялет, заміняє валі. І це вже цивільний валі. Проте є ще армія, яку очолює мюшір – маршал. Валі та мюшір не втручаються у діяльність один одного. Та як вибудувати рівновагу між ними? Чи існують царини, де вона відсутня? Авжеж. Причому так триває донині. Санджаки, належні до вілаєту, тепер названо провінціями, які очолює «мутасарриф». Тобто ліва, що замінив санджак, очолює мутасарриф, також цивільний чиновник. Затим ліва підпорядковувалися кази. Оскільки кадіїв уже не призначають адміністраторами, вони пішли з нашого державного життя та почали порядкувати тільки в судах, казу очолював звісний нам каймакам[68], саме він – як випускник новозаснованих спеціальних шкіл права та цивільних службовців. Водночас, якщо в санджаках і центрах вілаєтів служили дефтердари, то в казі – особа, яку ми звемо малмюдюрю – очільник фінансового відділення. Урешті після санджаку та кази є ще одна одиниця нижчого порядку, яку недолюблюють, – це нагіє. Хоча їх було й небагато. ХІХ століття взагалі дуже заплутане з погляду адміністрування. Якщо в селі мешкало змішане християнське та мусульманське населення, за нього відповідали два мухтари, тобто старости, як представники різних віросповідань і два релігійних службовці (священик, імам). Окрім того, діяв сільський комітет. Найперший приклад – Придунайський вілаєт у сучасній Болгарії. Причому описану адміністративну систему закріплював статут, який розробили паші Мідгат і Джевдет. Ці два османських інтелектуали закріпили принципи провінційного адміністрування та центрального бюрократичного апарату для ХІХ століття в нізамнаме[69] й статуті. Та після того, як розумне правління Танзімату[70] – власне, пашів Мустафи Решіда, Алі та Фуада – добігло кінця, утворилися дві суперечні одна одній системи, як і зазвичай, коли щось змішується. Це дуже цікавий розвиток.

Туреччина чинить поступ уперед завдяки новій сис­темі, що ґрунтується на минулому. Централізоване управління розвивається завдяки залізниці, телеграфові та школам, підпорядкованим міністерству освіти. Збільшується кількість чиновників. І величезні вілаєти поступово обтинаються, щоб зміцнювати контроль центру. Отак на основі Анкарського вілаєту утворюються: Йозгатський, Киршехірський і Кайсері. Від великого Конійського вілаєту відділяються Ічельський і та частина, що належатиме до провінції з центром в Анталії. Проте навіть останнім часом ведуть мову, щоб створити нові вілаєти з центрами в Ереглі, Акшехірі та Бейшехірі. З вілаєту Нігде постала провінція Аксарай. Аналогічно «Великий Худавендігар» розпався на регіони з місцевими столицями в Бурсі, Кютахї, Білєджіку та Чанаккалє. Усі названі провінції – результат сучасної реорганізації колишніх великих еялетів.