Останніми роками турецька історія стала невід’ємною частиною українських гуманітарних студій. Дедалі приковує вона увагу й неакадемічної спільноти, усіх поціновувачів минувшини в Україні. Звичайно, для нас передусім важливе наше спільне минуле з тюркськими народами – і досі затемнена історична сторінка. Власне, це й пояснює зацікавленість вітчизняного читача однією з наших найближчих сусідок – Туреччиною. Стосовно ж розвитку цієї країни нас інтригує насамперед епоха Османів як така, що позначилася відносинами цієї династії та її уряду з Козацькою державою.

Одначе ситуація спричинила й чимало труднощів. Варто зважати, що голос самих турецьких істориків щодо цієї доби для широкого загалу, як і для значної частини академічної спільноти, часто залишається недоступним. Донині тільки український переклад єдиної фундаментальної праці в означеній царині «Османська імперія: класична доба, 1300–1600» Галіля Іналджика побачив світ два десятиліття тому. До слова, Іналджик, без перебільшення провідний турецький історик-османіст другої половини ХХ століття, був учителем Ільбера Ортайли, переклад чиєї книжки й репрезентує це видання. Можна мовити, що її автор відтепер і сам посідає місце свого вчителя Галіля Іналджика, тобто є головним рупором заморських гуманітаріїв.

Утім брак тлумачень турецьких і першоджерел, і сучасних праць з історії – це виклик не тільки нашій науковій спільноті, а й взагалі суспільству. Адже без них нам годі скласти пазли повноцінної картини власного минулого, а поготів – зрозуміти сьогодення українських стосунків із Туреччиною, з якої для нас починається увесь Близький і Середній Схід. Із такого ракурсу ­книжка, яку читальник тримає в руках, набуває особливої гостроти для вітчизняного простору. Вона дарує змогу безпосередньо ознайомитися з поглядом одного з провідних гуманітаріїв сучасної Туреччини на колишнє цієї країни, діткнутися до нього самим, відтак і пошукати точок перетину з власною історією в «османській» царині чи то радше тим, що нам про неї відомо. Причому пропонований погляд Ільбера Ортайли значною мірою відображає й візію широких гуманітарних кіл із сусідньої нам країни, а також вагомої, можливо, домінантної частини турецького суспільства в цілому, та навіть – його владної верхівки. Щонайменше цей погляд відображає той новітній «османський» дискурс, який очевидячки панує в Туреччині на різних суспільних щаблях, як особливий інтерес до свого наддержавного пройдешнього з намаганням відродити його знакові елементи, загалом – реанімувати під новим кутом зору історію країни, яка тривала до появи Турецької Республіки та реформ її першого президента – Кемаля Мустафи Ататюрка. Адже Ільбер Ортайли – далебі, рупор сучасної турецької історіографії. Він – неодмінний учасник багатьох турецьких радіо- та телепередач, автор цілої низки науково-популярних бестселерів на історичну тематику. Зрештою, до нього журналісти часто звертаються як до останньої інстанції щодо тлумачення історичних підвалин політичних подій сучасного турецького і загалом світового життя.

Ґрунтовна академічна освіта, солідні знання та досвід наукових пошуків правомірно дозволяють йому посідати місце лідера в турецькій історіографії. Окрім політологічного факультету й історичного відділення Анкарського університету, він також навчався у Віденському та Чиказькому. В останньому саме під орудою Галіля Іналджика й працював над магістерською роботою. Стрімка ж академічна кар’єра увінчалася для нього працею в університетах Відня, Берліна, Парижа, Прінстона, Рима та Мюнхена, Кембриджу з Оксфордом тощо. Упродовж 2005–2012 років Ортайли також працював директором музею Топкапи – давнього султанського палацу, куди, бувши в Стамбулі, зазвичай таки ступить ногою сливе кожен турист, поміж них і український. А доповнює цей багатий спектр те, що науковець опанував цілу низку східних і європейських мов, заразом і російську. Та, до слова, Ортайли – поліглот не лише завдяки освіті, а й через походження, яке частково поєднує його з Україною.

1947 року історик з’явився на світ в австрійському місті Брегенці, де в таборі для біженців опинилися його батьки – кримські татари, тікаючи від сталінського переслідування. Далі сім’я історика емігрувала до Туреччини. Та саме від батьків Ортайли мав змогу черпати знання не лише з кримськотатарської, а й з німецької та російської мови. Згодом він викладав і в Москві. Зважаючи ж на родовід науковця, не дивно, що він став й одним із головних турецьких коментаторів недавніх фатальних для України подій. До речі, вихідцем же з кримськотатарської родини, тільки більш ранніх поколінь, був і згаданий Галіль Іналджик.

Отже, можна сказати, що знайомство нашого читача саме з цими двома авторами як першими турецькими істориками, чиї книжки перекладено українською, доволі-таки символічне. Попри це, справа читальника – погоджуватися з автором чи то опонувати йому з приводу його бачення османської минувшини власної країни. Зрештою, він і сам висловлює побажання щодо дискусій у поданій нижче передмові до своєї праці.

А та захоплива завдяки й лаконічному стилю автора, і його вмінню вдало, у цікавій формі оперувати безліччю мовних та історичних фактів. Треба віддати належне цьому хистові Ільбера Ортайли. Під час однієї з анкарських тюркологічних конференцій і перекладач цієї праці турецького історика мав змогу стати свідком усіх його ораторських і риторичних родзинок, прийомів; тієї ж орнаментальної, переповненої фактами переконливості в аргументації, яку він демонструє й у виданні «Османи на трьох континентах»[1], власне – упорядкованому зібранні його виступів, своєрідній публічній лекції з османістики.

Хотілося б, утім, ще раз наголосити: в умовах орієнталістики, яка тільки відроджується в Україні, справа й вдумливого читача, і досвідченого гуманітарія – що не є зрозуміти, щонайменше постаратися зрозуміти турецький погляд на речі, не кваплячись ані закохуватися в нього, ані критикувати його. Не варто й забувати, що історична наука – найпаче в Туреччині надпотужний ідеологічний інструмент і особливо за намагань секуляризувати близькосхідне суспільство впродовж ХХ століття, мимохіть увібрала там у себе якусь частину традиціоналістського, навіть релігійного спадку цієї країни, у такий спосіб реагуючи на трансформаційні виклики. Це можна простежити хоч би й у турецькій системі освітніх і академічних відносин, спостерігаючи за структурою на рівні учитель–учень, яка здавна вкорінена на Близькому Сході. Спадкоємність, повага та навіть буквально послух – риси, яких натомість часто бракує нам, – там і досі поза сумнівом у науковому середовищі. Також не варто забувати й того, що значною мірою ще від часів батька новітньої турецької гуманітаристики Фуада Копрюлю – учителя Галіля Іналджика – історіографія наших сусідів часто випромінює їхню реакцію на західний османістичний дискурс. А той у ХХ столітті, особливо на початку, відштовхувався від бачення Османської імперії в геть неприйнятних для самих турків формах, як от зіпертої винятково на фанатичні мотиви війни за віру, ба гірше – на саму тільки номадичну давнину без жодного національного підґрунтя, а то як бездарної спадкоємиці державних інститутів Візантії. Тому з турецької сторони так часто домінує прагнення захистити себе, відстояти чи то навіть і вберегтися, тим паче зважаючи на недавнє минуле після Першої світової війни, коли не просто пощезла Османська імперія, а все існування сучасної турецької нації, яка, по суті, лише зароджувалася, було затиснене до вузьких меж тісного регіону на Анатолійському півострові, навіть без виходу до Середземного моря, як це передбачав Севрський договір 1920 року. Безперечно, таке важке, з одного боку, величне, з другого – катастрофічне насліддя й досі впливає на формування не лише історичного, а й політичного та загалом суспільного і різноманітних громадських, у тім числі й релігійного, дискурсів новітньої Туреччини.