Отже, османська провінція слідом за столицею почала змінювати життя заразом і зі своїми втіхами. Просторіччя проникає в літературу дивану[93]. Утім мова й етнос нерозривно пов’язані, тому це направду століття змін. На народні лексеми можна натрапити в сеяхатнаме – «книгах мандрів» – які тоді пишуть, та навіть у турецьких творах, які належать угорцям, що наголошують на красі нашої мови й стараються навчати її, як-от Jakob Nagy de Harsany (він написав латиною посібника-розмовника з турецької мови). Простежуємо ми ці слова й у працях таких великих науковців, як Franciscus à Mesgnien Meninski (його знаменитий Tesaurus Linguarum Orientalium, яким ми послуговуємося й нині, містить німецькі, польські й італійські відповідники турецьким, перським і арабським лексемам). Турецька мова ХVIII століття – чарівна. Закохана в себе саму, вона заворожує й інших. Цього не можна забувати. Отак Балкани під впливом Османської імперії набули в її культурній структурі власної ідентичності. І нині це ще очевидніше, ніж колись.

Безсумнівно, що одна з найвагоміших постатей османської доби Танзімату – це Мідгат-паша. Власне, його варто зачислити до другого покоління цієї епохи. Натомість із погляду віку та статусу до лідерів першого покоління, як ми всі знаємо, – пашів Мустафу Решіда, Алі та Фуада. Щодо Джевдета-паші з Мідгатом-пашею, то вони належать до молодшого покоління.

Утім найголовніша складова доби Танзімату в нашій історії, її найвизначніша ознака в порівнянні з попередніми та дальшими епохами, як і найвагоміша риса реформаторів Танзімату, де ми не бачимо ні послідовників, ні попередників, – це те, що вони формували групу осіб, здатних заради спільної справи відкинути вбік їхні й ідеологічні розбіжності, і міжособистісні суперечності разом із відмінностями в соціальному походженні. Отож вони передусім були державцями.

І треба зізнатися, що після них імперія вже не знатиме таких самих добірних кадрів, здатних обопільно миритися та робити свою справу. Комітет «Єднання і Прогрес»[94] також не стане таким, як вони. Щодо епохи Республіки, то однією з найбільших її проблем, на жаль, стане дефіцит людських ресурсів. Тому її геніальний лідер здебільшого потерпатиме через відсутність кадрів, здатних утілювати його проекти. Безперечно, провідні постаті доби Танзімату – це особи, яких вивели на політичну арену освітні реформи, що почалися в Османській імперії за XVIII століття та тривали впродовж ХІХ. Проте до їхньої плеяди належать імена не тільки вихідців із високоосвічених родин, а й садразама Мегмеда Еміна Алі-паші, що народився в сім’ї бідного базарного ремісника, сторожа; або Мідгата-паші, чиї батьки, стамбульці, належали до середніх верств; чи то Джевдета-паші, що походив зі знатної родини землевласників.

Отак Мідгат-паша [Агмед Шефік] народився 1822 року в Стамбулі. Відомо, що він походив із сім’ї аліма[95], яка мігрувала вздовж Дунаю. Ще юнаком він починає служити в канцелярії. Узагалі, ще одна риса групи реформаторів Танзімату – це те, що вони радше проходять вишкіл у канцелярії Баб-и Алі, ніж здобувають регулярну шкільну освіту. Й ось одного з її учнів, Агмеда, стають кликати Мідгатом, щоб відрізняти від решти носіїв цього ж імені. Так само, щоб відрізнятися від інших «агмедів», обирає собі друге ім’я й Джевдет-паша, коли вступає до медресе[96]. Водночас молодий Мідгат формує себе сам у Баб-и Алі. Звісно, працюючи під боком у таких авторитетів, як Мегмед Емін Алі-паша та Решід-паша, і він, і Джевдет-паша ще перебувають в їхній тіні.

Один із учасників цієї молодої групи – і Зія-паша. Утім Мідгата-пашу виокремлюють серед усіх надзвичайні успіхи в управлінні османською провінцією. Такого валі ще треба пошукати. Ми навіть не перебільшимо, якщо назвемо Мідгата-пашу найкращим губернатором усієї Європи ХІХ століття, а не лише Османської імперії. І нам у пригоді тут відразу стане чимало джерел. Паша завоював беззаперечний авторитет.

За того часу ще один губернатор в Європі зажив собі слави. Це нікудишній дипломат Ігнатьєв, який згодом прибуде до Османської імперії. Російський генерал Ігнатьєв чудово управляв Східним Сибіром і саме цим прославився. Водночас Мідгат-паша успішно кермував Болгарією, так званим на той час Дунайським вілаєтом, але після цього, на жаль, потрапив у наші центральні органи влади. Призначення головою Державної Ради[97] обернулося для нього початком його злощасть.

Перебуваючи на постах голови Державної Ради та садразама, Мідгат-паша вже не зазнав того блиску, що під час управління вілаєтами. Доля перестала йому всміхатися. Причиною тут стали і його помилкові рішення; можливо, також хибні комбінації, до яких він удавався. Він побив горшки з колишніми колегами, з якими колись разом працював і досягав успіху, зокрема, зіпсував стосунки з Агмедом Джевдетом-пашею. Ці чоловіки, які вдвох здійснили відому вілаєтну реформу ХІХ століття, підготували законодавчу регуляцію – нізамнаме – щодо поділу імперії на вілаєти 1864 року, урешті дійшли до того, що на суді в палаці Йилдиз[98] один із них виступав у ролі обвинуваченого, другий – судді. Насамкінець 1882 року фортуна приводить Мідгата-пашу до в’язниці, де він і помирає.

Ця смерть паші, довкола якої досі не вщухають суперечки, має всі ознаки вбивства. Адже Абдюльгамід ІІ замінив йому смертну кару на довічне заслання. Та на чолі тих, хто критикував таке пом’якшення вироку, стояв і знаменитий Ґазі Осман-паша. Він навіть заявив: «Потрібно виконати смертний вирок і не замінювати його засланням; навіть падишагові не можна давати на це право». Направду, історик Йилмаз Озтуна, який доклав чимало зусиль, аби спростувати недавні історичні аксіоми, неабияк наголошує на цьому аспекті, описуючи його в своїх книжках.

То хто такий Мідгат-паша? Легенда позаминулого століття. Великий державець, що залишив по собі чимало творінь на османських теренах і забезпечив тяглість історичної маніфестації імперського владарювання аж донині. Коли 1864 року з’явилося нізамнаме щодо вілаєтів, північ сучасної Болгарії було обрано як основний регіон для випробування нового територіального устрою. Він орієнтовно охоплює міста Тирново, Софію, Русе, Варну та Видин. Центром Дунайського вілаєту стало сучасне Русе. Це місто на берегах Дунаю здавна багатіло завдяки річковій торгівлі. Проте немає жодних сумнівів, що поки вілаєтом управляв Мідгат-паша, навіть сам фізичний вигляд міста потроївся. Зведений тут у неоренесансному стилі пишний особняк валі чимось схожий на резиденції тодішніх губернаторів Росії. Його створено з таким же архітектурним смаком.

А чого варті школи Мідгата-паші, що їх він після Болгарії позводив одна за одною на Тигрі, відтак у Дамаску! Це зразки блискучої архітектури. Коли ж він управляв Дунайським вілаєтом, тут його зусиллями прокладено доріг на три тисячі кілометрів, загалом у регіоні, тобто Болгарії, збудовано понад тисячу чотириста мостів. 1853 року, після Кримської війни, росіяни й на Кавказі, і в Криму вимусили тюрків до переселення. Так от, тільки внаслідок проектів Мідгата-паші, які він на той час реалізовував у згаданому регіоні, потокам пригнічених мігрантів поталанило знайти спокій.

Тоді-таки мусульманське населення Дунайського вілаєту зросло втричі. Але сталося не тільки це. Найпаче тут відродилося сільськогосподарське життя завдяки мігрантам із Російської імперії, що осіли в таких містах, як Русе, Варна, Тирново та Видин, а також казі з центром у Меджидії, що в нинішній Румунії. Це Мідгат-паша, об’єднавши різні державні фонди, заснував і Банк Зіраат[99], аби гарантувати підтримку селянським ініціативам. Окрім того, він-таки створив і кредитний фонд ­«Емнієт» (дослівно – «безпека», «гарантія»), щоб порятувати селян від надмірних боргів і здирства лихварів. Отож особисто Мідгат-паша – і піонер, зачинатель соціального банкінгу.