Свідченням цьому, скажімо, є андалуська культура VIII–XIII століть. Мусульмани, юдеї й тамтешні християни об’єдналися довкола спільної філософії з арабською мовою та зуміли заснувати власну цивілізацію. Звана Андалуським Ренесансом, вона, безперечно, зникла через католицьку окупацію. Урешті, які нації зачисляє до її творців відомий андалуський кадій ХІ століття Агмед аль-Андулусі? Він називає греків, євреїв, іранців із романцями, арабів та індусів; прагматично й практично характеризує китайців і турків як корисних людей, хоча ті й не надто причетні до побудови цієї цивілізації. Власне, спільноти, які перебували поза нею, з географічних причин не могли до неї долучитися. Якщо ви задумаєтеся над тодішніми умовами, то відразу збагнете, що це правда, проте й тут нас очікує цікавинка. Ще за тих часів люди здатні були говорити про спільну середземноморську цивілізацію.

Отак Рашид ад-Дін, відомий учений доби Хулагуїдів[41], подаючи виклад світової історії у своїй книжці «Джамі ат-таваріх» (Збірка літописів), імпортує всі згадані нами елементи з життя Середземномор’я за винятком релігійного й етнічного поділу. Нарешті, Ібн Хальдун, який, на думку багатьох, став і батьком, й онуком історизму та історичної соціології, завдяки почерпнутій у тому краю культурі дослідження та логіки також вивчив минуле всіх племен. Послуговуючись працями таких юдейських авторів римського періоду, як Йосиф Флавій, він дослідив єврейську історію, невідому не тільки арабам, а й римлянам, туркам і навіть тогочасним хахамам[42]. Праця Ібн Хальдуна «Мукаддіма» (Вступ) – класика, яка ніколи не застаріє, але й загальна історія, яку він написав під назвою «Книга новин», також склавши до неї вступ, – не менш важлива.

Після 1492 року Іспанія прирекла на вбивства та вигнання юдеїв із арабами, тобто продуктивне населення, яке вважала зайвим. І ті передусім знайшли притулок в Османів – звеселіли Стамбул, Салоніки й такі віддалені міста Румелії, як Касторія разом із островами Середземного моря. Натомість Іспанія, попри награбоване в Америці золото, стала першою в історії країною, що потрапила до лап монстра на ймення інфляція, позаяк не виробляла товару на продаж.

Отож турки формують останню сходину роз­витку середземноморської цивілізації. Їхня справа – нове об’єд­нання Сходу. Найпаче ж вона набирає обертів після єгипетського походу султана Явуза Селіма, достоту, як за епохи Омейядів і Аббасидів. У цьому регіоні відразу послаблено вплив італійських республік. Для Італії це приголомшливий початок, проте схід Середземномор’я й далі об’єднується. І так триватиме аж до XVIII століття, поки на Заході не сформується промислова цивілізація і він не почне утверджуватися в Середземномор’ї вже силою пари.

Упродовж XVIII–XIX століть Середземномор’я регресує, поступово втрачає найважливіші чинники його синтезу. Що ж буде далі? Передбачити надто складно. Занепад Середземномор’я вповільнила Османська імперія. Це її історична роль. Тобто унаслідок її заснування та гегемонії в цілій Північній Африці та на сході Середземного моря занепад цих регіонів уповільнено. Однак нам невідомо, як діятиме Середземномор’я далі, знову відроджуючись після ХІХ століття та намагаючись адаптуватися до світу. Поки на півночі кількість населення зменшується, на півдні – дедалі зростає. Великі зіткнення, напруження та розбіжності кидають виклики. Кончина Османів повсюди дається взнаки. По суті, після єгипетського походу Наполеона османська гегемонія поступово слабне, і тривалі руйнівні наслідки цього процесу вилазять на поверхню.

Вважають, що Османську імперію засновано в 1300–1304 роках. Звичайно, дату заснування такої держави неможливо визначити з нотаріальною достеменністю. Упродовж першого півстоліття її утверджують в регіоні Мармурового моря і Фракії. Тут мовиться про економічну цілісність цих земель. Та після завоювання Едірне (колишній Адріанополь) імперія поширює своє панування на Східну Сербію, Південну Болгарію, Македонію та території, які ми нині називаємо Північною Грецією. Після 1400-х її гегемонія там зміцнюється.

Проте за часів володаря Мегмеда ІІ, що найпаче в Османській історії відповідає всеосяжному за ментальністю образові римського імператора, держава з адміністративного погляду досягає універсальності. Після ж завоювання Кіпру та Криту, орієнтовно в XVII столітті, Османи остаточно утверджують своє панування в Середземномор’ї. Хай хто що казав би, однак за доби султана Сулеймана Кануні вони не одноосібно володарюють у цьому регіоні, а ділять його з іспанськими Габсбургами. Однак при цьому Османи – панівна сила середземноморського світу, і впродовж двох, ба навіть двох із половиною століть імперія набуває його рис. Упадає у вічі, що саме риси середземноморського світу та його імперії стають властиві Османам навіть більше за деякі їхні спільні із Заходом особливості, характерні таким тюркським державам, як Золота Орда або ж імперія Тимура в Центральній Азії. І це один із найважливіших факторів, що творить нашу історію нині, формує й сучасну Туреччину, і її суспільство.

Історики оцінили період правління султана Сулеймана Кануні як найблискучіший в імперському минулому. Відповідно тогочасні інститути та суспільний лад вони загалом класифікували як притаманне класичній епосі Османів. Через таку загальну тенденцію період розвитку суспільних інститутів держави, що тривав до кінця XV століття, визначено як епоху формування, а добу після Кануні взято за відлік занепаду та розпаду. І хоча впродовж останніх років, хай там що, а науковці вже потроху відмовляються коментувати адміністративне та громадське життя Османської імперії в такій формі, триває тенденція розглядати передусім османську архітектуру XVІ століття та її композиційні засоби як атрибути найоригінальнішої та найшляхетнішої епохи в історії турецької культури.

Якщо проаналізувати таку парадигму, як турецьке мистецтво, або ж мистецтво Туреччини, то, звісно, така оцінка веде до дискусії. Однак, попри це, потрібно визнати той факт, що період Мімара[43] Сінана вагомий не тільки для османської, а й для світової архітектури взагалі. Вочевидь і те, що цей внесок складно остаточно осягнути, не вивчивши всебічно економічних, культурних і суспільних умов тодішньої епохи.

Поки Мімар Сінан був головним архітектором Османів, та й коли удосконалювався у своєму фахові ще до того, як стати ним, імперія набувала ознак не тільки держави на Балканах, а й Близького та Середнього Сходу. Особливості першої, які набували й оберігали впродовж двох століть, навіть почали розчинятися саме в рисах другої. Османи, що двісті років крок за кроком у плині історії та природних культурних взаємин формували Балканську імперію, відтепер свідомо обертали її на державу близькосхідно-ісламського типу. Улеми[44] та можновладці, провадячи очевидну ретельну політику, творили своєрідний ренесанс ісламу та Близького й Середнього Сходу. Скажімо, в османських хроніках і насігатнаме[45] XIV–XV століть і близько немає такої кількості посилань на джерела, що описують давні ісламські держави, їхню суспільну мораль, фінансову та територіальну системи, як у XVI столітті. Якщо раніше суспільний устрій Сходу переймають на основі прагматичного підходу та живих традицій, як і вивчають у такий саме спосіб його літературу на державну тематику, то відтепер ісламську східну модель застосовують більш усвідомлено.