Проте не варто забувати й те, що турецьким історикам ХХ століття не тільки вдалося відстояти свої позиції та погляди на власне минуле, опонуючи західним колегам, а й від часів Галіля Іналджика поталанило неабияк зміцнити їх, закріпившись разом із тим на особистому людському рівні у провідних академічних установах Західної Європи та США. Це, звісно, не кладе край історичним дискусіям. Ситуація радше переконує, наскільки актуальним знову стає і європейське, зокрема й українське, безстороннє бачення Туреччини та нашої з нею спільної минувшини – не голослівне, як і не догідливе, зрештою, як і не критиканське чи, що гірше, ідеологічно упереджене, ніби за радянщини. Тільки безпосереднє та різнопланове ознайомлення з турецькою історіографією та першоджерелами здатне посприяти нашому відвертому й плідному діалогові з найближчим сусідом, як і допомогти заповнити прогалини в знаннях про власне перебуте.

Можна відтак сподіватися, що поява перекладу праці Ільбера Ортайли саме через двадцять років після видання в нас роботи його вчителя Галіля Іналджика, знову відродить наші дещо згаслі спіткання з турецькою нау­кою в сфері османської історії. Безперечно, і турецькій, і українській стороні є що сказати навзаєм, є чим поділитися й над чим поміркувати, узявши до уваги сучасне становище обох держав, зокрема і ситуацію в Чорноморському басейні. Отож слова Ільбера Ортайли на цьому історично-політологічному підґрунті – для нас новий і цікавий досвід. Їх варто уважно вислухати, обдумати, відтак запропонувати щодо них власну змістовну відповідь.

канд. філол. наук Олесь Кульчинський,

сходознавець, перекладач

Османська імперія зародилась і стала розвиватись у регіоні Мармурового моря як малий бейлік[2]. Проте не минуло й півтора століття від перших років її існування, як вона запанувала на Балканах і Егейському морі. Її гегемонія поширилася сливе на всю територію сучасних Греції з Болгарією, а незабаром дісталась і до Адріатики, Дунаю, Чорноморського узбережжя й Месопотамії. Відтак упродовж другого століття османської історії постала імперія, котра зусібіч, за винятком західної сторони, огорнула Північні Середземномор’я й Африку. Інакше кажучи, якщо взяти до уваги і її життя, й інститути, й універсалістське розуміння влади та саму географію, то це був Третій Рим. Отож останньою пишною імперією середземноморського світу стала Османська. І то була держава, що слугувала домівкою йому й усім його культурам з їхнім спадком, маючи це за свій головний історичний обов’язок: Середземноморська імперія.

Пізнати й зрозуміти османську історію, ідентичність не надто легко; потрібно вивчити, дослідити все наше довкілля, тобто найфундаментальніші світові цивілізації. Але що краще ми пізнаємо Османів із довкіллям, то дужче полюбимо самих себе й подружимося з нашою минувшиною.

Читач зацікавлено сприйняв перші два видання з нашої серії: «Знову відкрити Османів» і «Остання імперія – Османи». Тому й на третю книжку назбиралося чимало тем, як от: керівна форма імперії, що багато років забезпечувала їй панування на трьох континентах, система міллєтів[3], правовий лад і дипломатичні відносини тощо. Я ж маю таке видання за свою доконечну повинність і охоче втілюю його проект. І, звісно, деякі з наших тверджень відкриті для критики й дискусій.

Також я глибоко вдячний любій Несліган Ататімур, доньці Енгіна Ататімура, яка дешифрувала записи моїх виступів, Алі Берктаю, що неабияк допоміг мені відшліфувати цю працю на письмі, моєму редакторові Адему Кочалові та видавництву «Тімаш Йайинлари», завдяки якому серія бачить світ і дістається до читача. Плекаю надію, що книжка виправдає всі його сподівання.

Вересень 2007 року

Ільбер Ортайли

Чимало вагомих питань постає на нашому географічному просторі, передусім на Балканах і Кавказі, у країнах Чорноморського регіону, а віднині й на теренах Близького та Середнього Сходу щодо приходу історичної науки, її знань у маси; коротко кажучи, історії – як вона подана в шкільних підручниках… Адже існує незапереч­ний факт: і в Туреччині, і в інших краях, що довкола нас, значна частина населення після школи не читає книжок з історії.

Отож можна виснувати, що шкільна освіта – це єдиний інструмент, за допомогою якого широкі верстви знайомляться з історичною наукою, її надбаннями й коментарями. Тому шкільні підручники набувають неабиякого значення. Останніми ж роками, особливо з початком 1970-х, інтелектуали міжнародних структур покладають надії, що ці підручники позбудуться ворожих висловлювань, натомість поставатимуть в ореолі дружби та миру. І ми зобов’язані шанобливо ставитися до таких побажань, як і до всяких позитивних міркувань, надій. Ними не можна нехтувати, ми маємо вітати їх, однак не варто також забувати й про реальність.

На Балканах і у Чорноморському регіоні, де ми з вами мешкаємо, історію від самого початку визначає телеологічний (пристосований до мети) коментар. Він геть очевидний: тутешні держави володіли в минулому інститутами великих націй, у них видатна історія. Навіть якщо заувага далека від істини, то принаймні її так подають… Словом, зв’язок із блискучим минулим розірвано, і нині настав час його відродити.

Це відродження обернулося невиліковною та невідмовною метою для балканських країн, що впродовж ХІХ століття порятувалися від гегемонії Османської імперії, відтак заснували незалежні державки… Безперечно, згаданий коментар підлаштовує під себе минуле, а заразом і шкільні підручники, адже його ціль – украй безкомпромісна; він набуває рис однієї з базових тез, основних підґрунть, руйнівного й агресивного націоналізму балканського зразка.

Тут починають фігурувати й визначення з відхиленнями, які в очевидний спосіб змінюють й історію, і географію держав. Кордони сучасної Республіки Македонії[4], яку ми називаємо Македонією, – украй спірні та викривлені серед балканських націй. Я пригадую, як на якомусь науковому конгресі цілу годину дискутували довкола тези одного з американських істориків, котрий приніс середньовічну мапу й доказував, що на ній Македонія належить Болгарії… Справді, науковці заявляли: «Македонія – наша, карта засвідчує це»… Попри те, що мапа містила технічні ґанджі, як і всякі середньовічні карти; самі ж тодішні етноніми не збігаються із сучасними.

Нарешті в більшості творів середньовічних мандрівників не завжди можливо відрізнити українців од росіян. Тобто звичка називати тодішніх українців «малоросами», а відомих нам росіян – «великоросами» не поширювалася на всіх, хай і гадають інакше. Та облишмо середньовіччя. Навіть у деяких новочасних народних класифікаціях XVIII століття доволі нелегко розмежувати болгар і еллінів.

Необхідно глибше вникати, де твердження безпідставне та чи ефективні тут засоби аргументації, доказовий інструментарій. Адже за ними криються свідомі намагання перетлумачити деякі історичні події. Наприклад, незабаром у грецьких підручниках ітиметься, що з Малої Азії виселили півтора мільйона еллінів. І їхнє вигнання начебто сталося впродовж десяти-п’ятнадцяти днів – відразу після перемоги 26 серпня 1922 року (Великий наступ). Хоча насправді події розгорталися не так. Переселення було реалізоване внаслідок договору між нашою республікою та Елефтеріосом Венізелосом. І тодішній обмін населенням, звичайно, не назвеш подією з похвальними наслідками. Однак правда полягає в тому, що понад мільйон греків покинули наші землі саме внаслідок угоди про обмін населенням. Отже, їх не виселяли в п’ятнадцятиденний термін.

Балканські націоналісти спотворюють історію своїх народів, позаяк існує ненависний для них період османського правління, що охоплює п’ять, навіть п’ять із половиною століть. Поруч із ненауковими характеристиками та класифікаціями цієї доби місцеві режими – наприклад, такі теми, як девшірме[5] або політику ісламізації, – висвітлюють на рівні цілковито далеких від фактів гіпотез, здогадів і перекручень. Тут найуживанішим словом також стало «ярмо». Молода сербська історикиня пані Ольга Зіроєвіч, не на жарт роздратована ним, справедливо запитує: «Чи ми воли, щоб послуговуватися цим терміном для важливого періоду нашої історії?» Звісно, будь-що, позначене словом «ярмо», не пробуджуватиме людських симпатій, і нинішній балканський світ став місцем, де витвори османської культури стирають із лиця землі. Не я веду мову про цю руйнацію. Усім відомі дослідження та переліки об’єктів османської давнини в Румелії[6] й на Балканах, які репрезентував історик мистецтва й архітектури, тюрколог Махіл Кіл.