Зробив Мідгат-паша й ще дещо. Він заснував організацію таємної цивільної поліції в Дунайському вілаєті на зразок російської та тієї, що діяла в Австрії. Отож особисто Мідгат-паша й став організатором таємної поліції в нашій імперії. І, запевне, що з погляду безпеки в тому регіоні вона відігравала надзвичайно важливу роль. Водночас щодо шкіл, які він започаткував, то світло освіти, культури засяяло не тільки для мусульманського населення Болгарії, а й для тамтешніх християн. Школи початкових і середніх класів, що їх ми називали «сібян», тобто «дитячими», – також прояв хисту Мідгата-паші.

Такому суспільству потрібна й преса. Отож 1865 року Мідгат-паша створює у вілаєті друкарню й видає газету. Основне призначення друкарні – видавати часопис турецькою та болгарською мовами, що зветься Tuna, або ж Duna, – «Дунай». Вона стає для нас першим зразком регіональної преси (газету «Єгипетські події», що попе­редньо побачила світ у Єгипті, з нею годі й порівнювати). Щоправда, збережено документ щодо видання схожої газети ще раніше на острові Самос, який має автономію, – ми називали його емарет[100] Сісам. Однак той часопис так і не з’явився. У будь-якому разі «Дунай» став для нас взірцем і відіграв неабияку роль у видавничому житті Болгарії, хоча й не зробився її першою газетою, яку б читали рідною мовою. Часопис виходить двічі на тиждень. І так триває аж до початку Османо-російської війни 1877–1878 років (Війни 93-го)[101]. Окрім того, у друкарні вілаєту опубліковано чимало книжок для турецького та болгарського населення.

Так само успішно Мідгат-паша управляв і Багдадським вілаєтом. За його часів той охоплював, окрім сучасного Мосулу, також Басру. А завдячуючи спецоперації Мідгата-паші, до імперії, по суті, було приєднано й Кувейт. Він не обмежився лише тим, що призначив туди кадія. Порозумівшись із родиною Ас-Сабах, він узяв під контроль увесь Кувейт. Також адміністратор заснував у Багдаді компанію річкових перевезень, схожу на ту, що її створив у Дунайському вілаєті, щоб конкурувати з Австрією, і проклав залізницю, достоту, як і між Русе й Варною. Тут годі навіть переоцінити прибуток, що давали перевезення Тигром, як і їхню вагу з військового й адміністративного погляду.

І нині всі, хто вирушає в ті краї, у результаті ініціатив ХІХ століття натрапляють там на османський слід. Турки, які мешкають у Болгарії та багато років змушені витримувати неприйнятне для себе правління, завжди, особливо за найважчих днів, у миті культурних і політичних криз, згадували часи Мідгата-паші. До речі, здобутки нашого великого валі відобразилися навіть у їхній мові. «Ми так робили вже колись за валі Мідгата-паші й програли», – кажуть вони дитині, яку не послали до школи. Або напучують хлопчака, що не бажає вчитися: «Через таких лінтюхів, як ти, ми не ходили до школи та не вчилися за Мідгата-паші». Отже, валі став одним із найвидатніших управлінців, яких зростила ця імперія. Можливо, він не досягнув таких самих успіхів у політичній сфері центру, позаяк його охопили інші віяння, однак кожен має віддати йому належне як державцеві.

Звичайно, ХІХ століття в Османській імперії означало й розвиток сільського господарства, і заохочення до відкриття мануфактур і заводів. Агрокультурні технології вдосконалюються через кредитування господарств. Гаразд, а як покращити мануфактурне виробництво? Чинбарством і лимарством у селах. Та чи цього досить? Ні. Тому візництво та фаетонні перевезення сприяють транспортуванню сільськогосподарської продукції й вимагають організації відповідних мануфактур, аби користуватися прокладеними дорогами завдовжки в три тисячі кілометрів. Найперше в пригоді тут стає спорудження підприємства з виробництва возів. Надалі ж натовпи мігрантів, змушених переселятися після Османо-російської війни 1877–1878 років, що її ми називаємо катастрофою 1293, оселяючись в Анатолії, також сприяють удосконаленню ремесел і сільського господарства. Утім розвиток візницького промислу та навіть фабрик залізничного обладнання на теренах нової батьківщини переселенців відіграють особливу роль у цих процесах.

Отже, Мідгат-паша – найвизначніший валі не тільки Османської імперії, а й усього ХІХ століття. Ні Англія, ні Франція не можуть похизуватися таким справедливим управлінцем, як він, ані у своїх домініонах, ані у колоніях. Він увійшов у наше життя як адміністратор, що забезпечив географічну цілісність імперії мережею шляхів. Сучасні історіографи мають особливо зважати на це й віддати йому належне.

Чи став Мідгат-паша великим творцем конституції? Ні. Наш покійний учитель, провідний історик конституційного права Тарик Зафер Туная особисто засвідчує його романтичне сприйняття основного закону. Мідгат-паша лише пробігся очима по проекту, який той запропонував, і заявив, що цей текст не придатний для конституції. Він марив ідеалом. Передусім Мідгат-паша належав до кабінету міністрів, що не зумів запобігти такому конфліктові, як війна з Росією 1877 року, і налагодити міжнародні відносини. Його не можна назвати ні дипломатом, ні особою, яка добре орієнтувалася б у світовій політиці, прирівнявши до таких постатей, як Мустафа Решід-паша та Мегмед Емін Алі-паша – унікальних дипломатів доби Танзімату, що виступили супроти Росії, схиливши на свій бік Європу. Однак потрібно визнати: Мідгат-паша зберіг честь патріота. Він не йшов на компроміси; тому-то через нього держава й вступила у війну. По суті, цей садразам і не мав достатньо владних повноважень. Адже він очолив кабінет міністрів після військового перевороту, а не тієї пори, коли панувала бюрократія. З такого погляду в історичній перспективі варто розрізняти як два окремих суб’єкти: очільника Державної Ради та садразама Мідгата-пашу й видатного адміністратора імперії, що блискуче управляв Багдадським, Дамаським і Дунайським вілаєтами.

Можна сказати, що Османська імперія XVIII століття – суцільна загадка. Адже ні широкі верстви нашого народу, що вивчають минуле країни в школі, ні наша інтелігенція, зрештою, навіть історики за фахом не розуміють ХVIII століття. Отож – загадка. Причому це нерозуміння та безвихідь щодо проблеми стосується нас усіх. Не збагнувши світу, де змінюється історія, годі зрозуміти й Османську імперію згаданої доби. Точнісінько у XVIII столітті, за висловом французького науковця Даніеля Галеві, «історія пришвидшилася». Можливо, у вічі не надто впадають тодішні зміни в людській парадигмі, серед суспільних верств, однак поступ наукових академій, політики та технологій направду привертає увагу. Його навіть варто охарактеризувати як приголомшливий.

Члену Паризької академії наук середини ХVIII століття Еммануелю Муньє належать слова, які ми всі маємо пам’ятати. Муньє стверджує: «Європа – мінливий світ, і ця мінливість – наслідок знань і поступу нашої свідомості; з погляду Академії решта частин світу перебуває в стані якоїсь інертності, нерухомості». Абсолютно зрозуміло, що Європа ХVIII століття відтепер пишається собою та почувається самозадоволено. Причому для такого самозадоволення не існує підґрунтя ні в міфах, ні в релігії, ні в легендах. Під цю пиху закладено наукову основу, хай навіть і на словах.

«Решта світу поза Європою – інертна, і ту пасивність варто охарактеризувати як лінощі. Ви можете назвати її невіглаством, навіть дурістю». Вони нітрохи не соромляться отак писати та думати. Натомість Європа – працьовита, кмітлива й дієва частина Земної кулі, де наука та мистецтво – на найвищому рівні. Навіть просвітницькі філософи – насамперед Вольтер, – критикуючи соціальний лад і політичний режим в Європі ХVIII століття, уважають, що їхнє суспільство перебуває на найвищому щаблі людського поступу.

Наприклад, Вольтер, хоча й не сприймаючи конституційного режиму, стає критикувати Францію, заявляючи, що тамтешня монархія потребує змін, проте разом із тим і вітає цю країну як останню сходинку на шляху ХVIII століття, понад те – цивілізації й мистецтва. У своєму творі «Доба Людовика XIV» він цілком відверто пише про це. Для такої праці навіть винайшли термін «філософія історії», визначивши правила й напрями суспільної еволюції. Отож цивілізація щаблями Давньої Греції, Риму та Ренесансу дісталася до Франції часів Людовика XIV. Тепер цілий світ і всі країни зазнають її впливу. Який усе-таки християнський погляд. Достоту як у християнських тлумаченнях ведеться про останню релігію, посланого нам месію та фінальне послання, яке він декларує, так і в цьому прикладі світську позитивістську цивілізацію в описі такої ж світської особи визнано за останній щабель поступу, взірець для кожного.