Отже, ідеться про те, що Австрія в цей період вироб­ляє нову продукцію в аграрному секторі, розвиває торгівлю на Дунаї та виходить до Середземномор’я. Найпаче тут зіграло роль те, що Тосканське герцогство також перебуває у складі Австрійської держави, тобто тогочасної Німецької імперії. Відтепер Австрія – унітарна монархічна держава, що прогресує. Адже віддавна Габсбургів, що є великими герцогами Австрії, обирають німецькими імператорами. Тепер же, коли Австрії на підмогу прийшла й італійська спритність, вона здатна утверджуватися й у Середземномор’ї. І то так упевнено, що навіть в Алеппо та в порту Лазкіє, який звуть Лата­кією, Хамі та Хомсі мешкають італійські торгові династії – австрійські підданці. Вони тут оселяються на постійно. Це вкрай важливий поступ.

Та тепер найголовніше – це піратство, позаяк воно стає втіленням офіційної морської політики за тих часів. Від нас отримують агднаме супроти піратства, укладають із нами угоди. Тільки так можна гарантувати безпечну навігацію. Такий початок середземноморської політики, що триватиме аж до Другої світової війни. Я веду мову саме про другу – не про першу. Тому що держави на сході Середземномор’я вступили в морській політиці, власне – торговій, у період напруження, який триватиме до Другої світової війни. Причому торгівля опиниться в руках таких держав, як Велика Британія, Франція, Голландія та Австрія. Тільки після об’єднання Італії Австрія поступово дискваліфікується. Проте означені процеси, які ми назвемо гегемонією Заходу або Центральної Європи, триватимуть аж до Другої світової війни. Навіть нині ми є свідками цієї трансформації, переживаючи напрочуд важливий історичний період.

Спочатку, відразу після другої облоги Відня, ситуація в Боснії-Герцеговині та країнах Дунайського регіону позначилася відсутністю центральної влади. Водночас колишня централізована політика не сприяла відновленню зруйнованих фортець. Отож Високій державі потрібно запроваджувати тут нові для себе механізми. Наприклад, у Боснії мютеселлімами[81] в містах віднині призначають санджак-беїв, що їх обирають із місцевих військових і пашів. Подекуди багаті торгівці та аяни[82] значною мірою долучаються до управління містами. Для таких провінцій, як Москополь (Воскополе)[83] настає період децентралізації. Колишня жорстка централізована політика вже не діє в регіоні, відтак і зовнішня торгівля набирає темпів за вельми спокійних умов. Країну настигає нестача продовольства; розхитується військовий лад. Аби дати цьому всьому раду, Османська імперія стає на шлях серйозних реформ. Тому XVIII століття, найпаче доба тюльпанів і етап, що триває аж до Танзімату, – дуже важлива епоха в житті нашої держави й народу, у формуванні сучасної Туреччини, хоча й малознана в нас і висвітлена доволі хибно в шкільній історіографії – фахові історики замало студіювали її.

Система девшірме припинила своє існування. Ви бачите, як у державне життя входять вихідці з Анатолії, як-от Невшегірлі Дамат Ібрагім-паша, Іспартали Галіль Гамід-паша. Зазнає змін армійська структура та, що основне, наше культурне життя. По суті, якась дивна вестернізація та водночас тюркізація, що відразу впадає у вічі, охоплюють наше мистецтво, культуру, літературу.

«Доба тюльпанів» – назва книжки, присвяченої періоду правління султана Агмеда ІІІ, яку написав один із відомих істориків ХХ століття Агмед Рефік-бей, далі знаний під прізвищем Алтинай[84]. Звісно, назва може спричиняти деякі помилки. Передусім зазначимо, що Стамбул і Туреччина запізналися з тюльпаном аж ніяк не у XVIII столітті. Цю квітку турки дуже любили ще за попередніх століть; вони вирощували її в садках і познайомили з нею Європу. Власне, Ож’є Гіслен де Бусбек, виходець із Фламандії, голландець за походженням, іще за правління Сулеймана Кануні дістався Стамбула й Анатолії як посол Німецької імперії, відтак набачив там тюльпан, полюбив його й привіз до своєї країни. І ймовірно, квітку охрестили тюльпаном за назвою її різновиду, який турки звали dülbend lalesi – тюльпан-тюрбан.

Таку ж божевільну, схожу на нашу, епопею тюльпанів раніше від нас пережила Голландія. Ця квітка – а вона дуже містична – так поширилася, її так уподобали й культивували, вирощуючи нові види й закохуючись у них, що за неї почали платити шалені гроші. Охоплені азартною істерією покупці втрачали через тюльпан всі свої статки на аукціонах.

Отож, порівняно з голландською «добою тюльпанів», турецька значно скромніша, більш невинна та поміркована. «Lale» («тюльпан») – містична квітка, і якщо цю її назву написати арабськими літерами, вона буде схожа на ім’я Аллага. Тому-то каліграфи мали за мистецтво не лише малюнки тюльпана, а й передачу на письмі самої назви квітки. І це справді так. Нині ж зрозуміло, що дикий тюльпан дістався Анатолії з Алтаю, і його можна описати як національну квітку турків, цілковито належну їм. У кожному разі в XVI–XVII століттях знаний у нас і улюблений тюльпан завдяки його абстрактним формам відобразився в мотивах турецького мистецтва, каліграфії та порцелянових розписах. Ми, турки, душі не чуємо в тюльпані. Його любить безліч людей, багато народів, однак у нашому житті він посідає особливе місце.

У XVIII столітті зображення тюльпана також змінилося, набрало класичної форми. Ускюдарли Ругані Алі Челебі відомий завдяки неперевершеним, чудовим зображенням і мотивам тюльпана. Тоді недуга на тюльпан полонила всіх. Можновладці XVIII століття зводять невеликі «касри» – граціозні палаци-особняки, певне, що хай і не надто дорогі, але конче з елементами французького та венеційського стилів. Нині вони, перебуваючи в жалюгідному стані, розкидані по районі Кяитхане, що його ми маємо за околиці Стамбула та чиї пагорби, на жаль, укриті будинками, які потребують нагальної реконструкції. За тієї пори змінено й русло річки Кяитхане. Тут створено водойми, проведено реновацію. Ось як говориться про це у вірші поета Недіма, який ми завчаємо напам’ять на уроках літератури ще в школі:

Далебі, зведено новий квартал із резервуарами та каналами, увінчаними фонтанами у формі драконів, хай би сади у версальському стилі довкола й не сягали французької пишноти.

Хоча, звісно, ситуація й породжувала плітки – це притаманно скрізь – серед простого люду, що мешкав у скруті. Відтак яничари, яким належно не виплачували зарплатню, разом із міськими волоцюгами, повставши, умить зрівняли із землею понад сотню касрів, як розповідає про це османський автор Айвансарайли Гафиз Гюсеїн.

Завдяки добі тюльпанів ми маємо й цікаві видання. Щоправда, тільки потім ми їх так і назвемо – «видання». Попри те що саме тоді в Туреччині вперше з’являється друкарня, книжки, про які я веду мову, до неї не потрапили. Їх переписують від руки, читають, розглядають їхні мініатюри, малюнки. Отак перу одного з тодішніх укладачів біографій Убейдуллагу належить твір Tezkire-i Şükufeciyan («Збірник біографій квітникарів»). На його сторінках можна знайти відомості про всіх: від найвид­ніших представників наукових династій до садівників із різниками, від поетів до ремісників. По суті, це біографічна річ, книжка штибу Who is who. На її сторінках нам трапляються дуже цікаві імена, ми бачимо, що хай би до яких верств належали різні мешканці Стамбула, хоча б яку освіту здобували, а вони всі творять нове мистецтво, гуртуючись довкола такої божественної квітки, як тюльпан.

Одним зі славетних квітникарів цієї пори стає Касимпашали Агмед. Тюльпани, які він вирощує, називають Агмед-і Лалє, тобто «Агмед Тюльпана». Агмеди лідирують. Отак постає ще представник улемів Фенарізаде Агмед-ефенді… Той стає відомим завдяки своїм кіпрським тюльпанам. Знову-таки ще один – Шалгам Агмед Челебі. Цей список можна продовжувати: Узун Агмед вирощує багатопелюсткові тюльпани. І нарешті – Сінан Пашазаде Сулейман-бей… Він зажив слави завдяки вишуканості: виведені ним цибулини подеколи коштують сотні золотих.